ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
22.11.2005 Справа N 3/253
Вищий господарський суд України у складі: суддя Селіваненко
В.П. –головуючий, судді Джунь В.В. і Львов Б.Ю.,
розглянувши касаційну скаргу Запорізького обласного відділення
Фонду соціального захисту інвалідів, м. Запоріжжя,
на рішення господарського суду Запорізької області від
25.07.2005
зі справи № 3/253
за позовом Запорізького обласного відділення Фонду соціального
захисту інвалідів (далі –Відділення)
до відкритого акціонерного товариства “Супутник” (далі –
Товариство), м. Запоріжжя,
про стягнення 3 250 грн.,
В С Т А Н О В И В:
За змістом приписів пунктів 8 та 9 статті 3, пункту 4 частини
першої статті 17, частини четвертої статті 50, статті 104
Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ) (2747-15)
до
компетенції адміністративних судів не віднесено спори, де
позивачами є відділення Фонду соціального захисту інвалідів.
Статтею 50 цього Кодексу ( 2747-15 ) (2747-15)
встановлено перелік
позовів, за якими юридичні та фізичні особи, що не є суб’єктами
владних повноважень, можуть бути відповідачами у справах за
позовами суб’єктів владних повноважень. На даний час цей перелік
є вичерпним, оскільки чинним законодавством не передбачено інших
випадків подання суб’єктами владних повноважень адміністративних
позовів до суб’єктів господарювання.
Відділення звернулося до господарського суду Запорізької області
з позовом про стягнення з Товариства 3 250 грн. штрафних санкцій
за нестворене робоче місце для працевлаштування інваліда в 2004
році.
Рішенням названого суду від 25.07.2005 (суддя Соловйов В.М.) у
позові відмовлено. Прийняте судове рішення мотивовано порушенням
провадження зі справі про банкрутство відповідача і введенням
мораторію на задоволення вимог кредиторів, а також відсутністю у
Товариства в звітному періоді прибутку, що унеможливлює
застосування фінансових санкцій, передбачених Законом України
від 21.03.1991 № 875-XII “Про основи соціальної захищеності
інвалідів в Україні” ( 875-12 ) (875-12)
(далі –Закон № 875 ( 875-12 ) (875-12)
).
У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України
Відділення просить рішення місцевого суду зі справи скасувати
через неправильне застосування норм матеріального права та
прийняти нове рішення про задоволення позову.
Товариство подало відзив на касаційну скаргу, в якому зазначило
про безпідставність її доводів та просило судове рішення зі
справи залишити без змін, а скаргу без задоволення.
Учасників судового процесу відповідно до статті 111-4
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
(далі
–ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
) належним чином повідомлено про час і
місце розгляду касаційної скарги.
Представники сторін у судове засідання не з’явилися.
Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції обставин
справи та правильність застосування ним норм матеріального і
процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов
висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної
скарги з урахуванням такого.
Місцевим господарським судом встановлено, що:
- відповідно до середньооблікової чисельності штатних
працівників (16 осіб) відповідач у 2004 році мав створити 1
робоче місце для працевлаштування інвалідів;
- фактично в 2004 році Товариством не працевлаштовано жодного
інваліда;
- за результатами фінансово-господарської діяльності в 2004 році
Товариство прибутку не отримало, а мало збитки;
- ухвалою господарського суду Запорізької області від 21.11.2002
зі справи № 5/3/318(02) порушено провадження у справі про
банкрутство Товариства та введено мораторій на задоволення вимог
кредиторів.
Причиною виникнення спору зі справи стало питання про
правомірність стягнення з відповідача штрафних санкцій,
передбачених статтею 20 Закону № 875 ( 875-12 ) (875-12)
.
Частиною першою статті 19 цього Закону ( 875-12 ) (875-12)
(в редакції,
що діяла на час виникнення спірних правовідносин) для
підприємств (об'єднань), установ і організацій незалежно від
форми власності і господарювання встановлюється норматив робочих
місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі
чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо
працює від 15 до 25 чоловік - у кількості одного робочого місця.
Відповідно до частини першої статті 20 Закону № 875 ( 875-12 ) (875-12)
підприємства (об'єднання), установи і організації, де кількість
працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, щороку
сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту
інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі
середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві
(в об'єднанні), в установі, організації за кожне робоче місце,
не зайняте інвалідом.
Частинами третьою та четвертою цієї статі Закону ( 875-12 ) (875-12)
встановлено, що сплату штрафних санкцій підприємства
(об'єднання), установи і організації провадять відповідно до
закону за рахунок прибутку, який залишається в їх розпорядженні
після сплати всіх податків і зборів (обов'язкових платежів); у
разі відсутності коштів штрафні санкції можуть бути застосовані
шляхом звернення стягнення на майно підприємства (об'єднання),
установи і організації в порядку, передбаченому законом.
Закон № 875 ( 875-12 ) (875-12)
не ставить обов'язок щодо сплати
штрафних санкцій в залежність від наявності чи відсутності
прибутку.
Таку правову позицію викладено в постановах Верховного Суду
України від 14.06.2005 зі справи № 6/324 ( v_324700-05 ) (v_324700-05)
та від
21.06.2005 зі справи № 1/255.
Отже, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те,
що відсутність прибутку виключає можливість застосування
відповідальності, передбаченої статтею 20 Закону № 875
( 875-12 ) (875-12)
.
Разом з тим місцевим судом встановлено, що ухвалою
господарського суду Запорізької області від 21.11.2002 зі справи
№ 5/3/318(02) порушено провадження у справі про банкрутство
Товариства та введено мораторій на задоволення вимог кредиторів.
Враховуючи, що судові процедури банкрутства регулюються
спеціальним законом, положення статті 20 Закону № 875 ( 875-12 ) (875-12)
слід застосовувати у нормативному поєднанні з положеннями Закону
України від 14.05.1992 № 2343-XII “Про відновлення
платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”
( 2343-12 ) (2343-12)
(далі –Закон № 2343 ( 2343-12 ) (2343-12)
).
Згідно з абзацом двадцять четвертим статті 1 Закону № 2343
( 2343-12 ) (2343-12)
мораторій на задоволення вимог кредиторів (далі
–мораторій) - це зупинення виконання боржником грошових
зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів
(обов'язкових платежів), термін виконання яких настав до дня
введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на
забезпечення виконання цих зобов'язань та зобов'язань щодо
сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), застосованих
до прийняття рішення про введення мораторію. Мораторій вводиться
одночасно з порушенням провадження у справі про банкрутство, про
що зазначається в ухвалі господарського суду (абзац перший
частини четвертої статті 12 цього Закону ( 2343-12 ) (2343-12)
).
Таким чином, з моменту введення мораторію боржник не може
виконувати грошові зобов'язання та зобов'язання щодо сплати
податків і зборів (обов'язкових платежів), що виникли до
введення мораторію, а заходи, спрямовані на забезпечення
виконання цих зобов'язань, не діють.
Відповідно до абзацу другого частини четвертої статті 12 Закону
№ 2343 ( 2343-12 ) (2343-12)
протягом дії мораторію не нараховуються
неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші санкції за
невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань і
зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових
платежів). Мораторій вводиться на задоволення всіх вимог
кредиторів, крім випадків, передбачених частиною шостою цієї
статті Закону ( 2343-12 ) (2343-12)
.
Зокрема, дія мораторію поширюється на вимоги щодо стягнення
фінансових санкцій, які не підлягають задоволенню в межах
провадження у справі про банкрутство, про що зазначено й у
підпункті 2.6 пункту 2 інформаційного листа Вищого
господарського суду України від 19.03.2002 № 01-8/307
( v_307600-02 ) (v_307600-02)
“Про деякі питання, пов'язані з введенням
мораторію на задоволення вимог кредиторів згідно з Законом
України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання
його банкрутом” ( 2343-12 ) (2343-12)
.
Вказана норма визначає конкретний проміжок часу, протягом якого
не нараховуються штраф і пеня, і цей проміжок часу лише
відповідає строку дії мораторію на задоволення вимог кредиторів,
але ніяк не пов'язаний з його суттю. Тобто, за змістом цієї
норми боржник повинен виконувати зобов'язання, що виникли після
введення мораторію, але пеня та штраф за їх невиконання або
неналежне виконання не нараховуються.
Таку правову позицію викладено в постановах Верховного Суду
України від 28.09.2004 зі справи № 7/181а та від 02.08.2005 зі
справи № 33/137-04.
Отже, суд першої інстанції обґрунтовано визнав, що дія
мораторію, введеного ухвалою господарського суду Запорізької
області від 21.11.2002 зі справи № 5/3/318(02), унеможливлює
застосування до відповідача штрафу, передбаченого статтею 20
Закону № 875 ( 875-12 ) (875-12)
.
Таким чином, Вищий господарський суд України дійшов висновку про
те, що рішення місцевого господарського суду зі справи
відповідає встановленим ним фактичним обставинам, прийняте з
дотриманням норм матеріального та процесуального права і
передбачені законом підстави для його скасування відсутні.
Керуючись статтями 111-7, 111-9-111-11 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
,
Вищий господарський суд України
П О С Т А Н О В И В:
Рішення господарського суду Запорізької області від 25.07.2005
зі справи № 3/253 залишити без змін, а касаційну скаргу
Запорізького обласного відділення Фонду соціального захисту
інвалідів –без задоволення.
Суддя В.Селіваненко
Суддя В.Джунь
Суддя Б.Львов