ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
15.11.2005 Справа N 20-8/021
Вищий господарський суд України у складі: суддя Селіваненко
В.П. –головуючий, судді Бенедисюк І.М. і Джунь В.В.
розглянув касаційну скаргу Севастопольського міського відділення
Фонду соціального захисту інвалідів, м. Севастополь (далі
–відділення Фонду)
на постанову Севастопольського апеляційного господарського суду
від 16.05.2005
зі справи № 20-8/021
за позовом прокурора Балаклавського району міста Севастополя в
інтересах держави в особі відділення Фонду (далі –Прокурор)
до відкритого акціонерного товариства “Балаклавське
рудоуправління ім. О.М. Горького”, м. Севастополь (далі –ВАТ
“Балаклавське рудоуправління ім. О.М. Горького”)
про стягнення 133 364 грн.
Судове засідання проведено за участю представників:
Прокурора –не з’явились,
відділення Фонду –не з’явились,
ВАТ “Балаклавське рудоуправління ім. О.М. Горького” –Логінової
Г.А., Мартинюка О.О.
За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський
суд України
В С Т А Н О В И В:
Прокурор в інтересах держави в особі відділення Фонду звернувся
з позовом про стягнення з відповідача 133 364 грн.
заборгованості зі сплати штрафних санкцій за недодержання
законодавчо встановленого нормативу робочих місць для
забезпечення працевлаштування інвалідів.
За змістом приписів пунктів 8 та 9 статті 3, пункту 4 частини
першої статті 17, частини четвертої статті 50, статті 104
Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ) до
компетенції адміністративних судів не віднесено спори за
позовами прокурора в інтересах держави в особі відділення Фонду
соціального захисту інвалідів. Статтею 50 цього Кодексу
( 2747-15 ) встановлено перелік позовів, за якими юридичні та
фізичні особи, що не є суб’єктами владних повноважень, можуть
бути відповідачами у справах за позовами суб’єктів владних
повноважень. На даний час цей перелік є вичерпним, оскільки
чинним законодавством не передбачено інших випадків подання
суб’єктами владних повноважень адміністративних позовів до
суб’єктів господарювання.
Рішенням господарського суду міста Севастополя від 01.04.2005
(суддя Ткаченко М.І.), залишеним без змін постановою
Севастопольського апеляційного господарського суду від
16.05.2005 (колегія суддів у складі: суддя Котлярова О.Л.
–головуючий, судді Заплава Л.М., Лисенко В.А.), у задоволенні
позову відмовлено. Названі судові акти мотивовано тим, що
обов’язок безпосереднього працевлаштування інвалідів покладено
на органи соціального захисту інвалідів, у той час коли ВАТ
“Балаклавське рудоуправління ім. О.М. Горького” повідомляло
названі органи про вільні місця та вакантні посади, на яких
могла використовуватися праця інвалідів, що свідчить про вжиття
відповідачем усіх залежних від нього заходів для виконання
зазначеного нормативу.
У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України
відділення Фонду просить скасувати постанову апеляційного
господарського суду з даної справи та прийняти нове рішення по
суті спору, посилаючись на порушення судом норм матеріального
права. Зокрема, скаргу з посиланням на статті 19-20 Закону
України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”
( 875-12 ) (далі –Закон
( 875-12 )) мотивовано тим, що
невиконання ВАТ “Балаклавське рудоуправління ім. О.М. Горького”
нормативу працевлаштування інвалідів є безумовною підставою для
стягнення з відповідача передбачених статтею 20 Закону
( 875-12 ) штрафних санкцій.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Учасників судового процесу відповідно до статті 111-4
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (далі
–ГПК України ( 1798-12 )) належним чином повідомлено про час і
місце розгляду касаційної скарги.
Перевіривши повноту встановлення попередніми судовими
інстанціями фактичних обставин справи та правильність
застосування ними норм матеріального і процесуального права,
заслухавши пояснення представників відповідача, Вищий
господарський суд України дійшов висновку про наявність підстав
для часткового задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
Судовими інстанціями у справі встановлено, що:
- відповідно до поданого ВАТ “Балаклавське рудоуправління
ім. О.М. Горького” звіту “Про зайнятість і працевлаштування
інвалідів” за формою державної статистичної звітності № 10-ПІ
поштова-річна за 2003 рік середньооблікова чисельність штатних
працівників на підприємстві відповідача становила у звітному
періоді 970 осіб, норматив робочих місць для працевлаштування
інвалідів –39 осіб, у той час коли фактично відповідачем було
працевлаштовано лише 25 інвалідів;
- середньорічна заробітна плата на підприємстві відповідача у
2003 році становила 9526 грн.;
- розрахунок суми штрафних санкцій за нестворені робочі місця
для працевлаштування інвалідів у звітному 2003 році становить
133364 грн., які самостійно ВАТ “Балаклавське рудоуправління
ім. О.М. Горького” не сплачено;
- ВАТ “Балаклавське рудоуправління ім. О.М. Горького” листами
від 07.08.2002, від 19.08.2002 та від 09.12.2003 повідомляло
органи працевлаштування інвалідів про наявність вільних робочих
місць, на яких могла використовуватись праця інвалідів у
звітному періоді.
Причиною виникнення спору зі справи стало питання про
правомірність стягнення з відповідача передбачених статтею 20
Закону штрафних санкцій.
Статтею 19 Закону ( 875-12 ) для підприємств, установ і
організацій незалежно від форм власності і господарювання
встановлюється норматив робочих місць для забезпечення
працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від
загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 25
чоловік –у кількості одного робочого місця.
Частиною першою статті 18 Закону ( 875-12 ) обов’язок
працевлаштування інвалідів покладено на центральний орган
виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органи
місцевого самоврядування, громадські організації інвалідів.
Крім того, відповідно до пункту 10 Положення про робоче місце
інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів ( 314-95-п ),
затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від
03.05.1995 № 314 (далі –Положення ( 314-95-п )),
працевлаштування інвалідів здійснюється державною службою
зайнятості, органами Мінсоцзахисту, місцевими Радами народних
депутатів, громадськими організаціями інвалідів з урахуванням
побажань, стану здоров'я інвалідів, їхніх здібностей і
професійних навичок відповідно до висновків МСЕК.
Разом з тим, згідно з пунктом 5 Положення ( 314-95-п )
підприємства розробляють заходи щодо створення робочих місць для
інвалідів, включають їх до колективного договору, інформують
центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення
та відділення Фонду соціального захисту інвалідів про створення
(пристосування) робочих місць для працевлаштування інвалідів. А
пунктом 14 Положення ( 314-95-п ) визначено, що підприємства,
зокрема, у межах доведеного нормативу створюють за власні кошти
робочі місця для працевлаштування інвалідів; інформують державну
службу зайнятості та місцеві органи соціального захисту
населення про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких
може використовуватися праця інвалідів.
Відповідно до вимог пункту 3 Положення ( 314-95-п ) робоче місце
інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим
вимогам робочого місця для інвалідів відповідної нозології,
атестоване спеціальною комісією підприємства за участю
представників МСЕК, органів Держнаглядохоронпраці, громадських
організацій інвалідів, і введено в дію шляхом працевлаштування
на ньому інваліда
Аналіз наведених положень чинного законодавства України дає
підстави для висновку про те, що виконанню відповідними органами
обов’язку працевлаштовувати інвалідів повинно передувати вжиття
підприємством необхідних заходів для забезпечення такого
працевлаштування, до яких належать, зокрема, створення в
установленому порядку робочих місць у межах нормативу та
інформування названих органів про наявність таких вакантних
посад для інвалідів.
Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом України у
постановах від 20.07.2004 № 04/336 зі справи № 2-23/9789-03
( n0060700-04 ), від 29.03.2005 № 05/145 зі справи № 13/403 та
від 29.03.2005 № 05/144 зі справи № 3/118 ( v_118700-05 ),
згідно з якою суди мають з’ясовувати, зокрема, чи повідомляло
підприємство органи працевлаштування про створені робочі місця
для працевлаштування інвалідів; якщо названі органи були
повідомлені, то чи направлялись інваліди для працевлаштування і,
відповідно, з чиєї вини направлені інваліди не були
працевлаштовані або їм було відмовлено у працевлаштування на
вакантні посади.
Обґрунтовуючи відмову у задоволенні позову, попередні судові
інстанції послалися на те, що відповідач вжив усіх передбачених
чинним законодавством заходів для забезпечення працевлаштування
інвалідів відповідно до нормативу, зокрема, повідомляв органи
працевлаштування інвалідів про наявність вакантних робочих
місць, на яких могла б використовуватися праця інвалідів.
Проте листи ВАТ “Балаклавське рудоуправління ім. О.М. Горького”
за 2002 рік, як і листи від 09.12.2003, не можуть бути доказами
виконання відповідачем обов’язку щодо інформування відповідних
органів про наявність вакантних посад для інвалідів протягом
звітного 2003 року, у той час коли пунктом 1.2 Інструкції щодо
заповнення державної статистичної звітності за формами № 3-ПН
“Звіт про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) та
потребу в працівниках” і № 4-ПН “Звіт про вивільнення
працівників”, затвердженої наказом Державного комітету
статистики України від 06.07.1998 № 244, передбачено, що
підприємства, установи і організації, розташовані на території
відповідного регіону, незалежно від форм власності і
господарювання та відомчої підпорядкованості, щомісячно в
повному обсязі подають державній службі зайнятості інформацію
про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) за формою
№ 3-ПН “Звіт про наявність вільних робочих місць (вакантних
посад) та потребу в працівниках”.
Отже, господарськими судами у дослідженні фактичних даних щодо
повідомлення відповідачем відповідних органів про наявність
вільних робочих місць для інвалідів, було порушено правила
статті 43 ГПК України ( 1798-12 ) про оцінку доказів, що
призвело до помилковості висновків, покладених в основу судових
рішень з даного спору.
Однак для того, щоб дійти обґрунтованого висновку про наявність
або відсутність підстав для стягнення з відповідача передбачених
статтею 20 Закону штрафних санкцій, попередні інстанції повинні
були з’ясувати, чи подавалися ВАТ “Балаклавське рудоуправління
ім. О.М. Горького” щомісячні звіти за формою № 3-ПН до
відповідного органу та чи містили такі звіти інформацію про
наявність вакантних посад, на яких може використовуватись праця
інвалідів.
Касаційна ж інстанція відповідно до частини другої статті 111-7
ГПК України ( 1798-12 ) не має права встановлювати або вважати
доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або
постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати
питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу
одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково
перевіряти докази.
З урахуванням наведеного у новому розгляді справи суду першої
інстанції необхідно встановити зазначені у цій постанові
обставини, надати доводам сторін і поданим ними доказам належну
правову оцінку та вирішити спір згідно з вимогами закону.
Керуючись статтями 111-7 - 111-12 ГПК України ( 1798-12 ), Вищий
господарський суд України
П О С Т А Н О В И В:
1. Касаційну скаргу Севастопольського міського відділення Фонду
соціального захисту інвалідів задовольнити частково.
2. Рішення господарського суду міста Севастополя від 01.04.2005
та постанову Севастопольського апеляційного господарського суду
від 16.05.2005 зі справи № 20-8/021 скасувати.
Справу передати на новий розгляд до господарського суду міста
Севастополя.
Суддя В. Селіваненко
Суддя І. Бенедисюк
Суддя В. Джунь