ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
01.11.2005 Справа N 33/141
Вищий господарський суд України у складі: суддя Селіваненко
В.П. –головуючий, судді Бенедисюк І.М. і Джунь В.В.
розглянув касаційну скаргу товариства з обмеженою
відповідальністю “Культурно-дозвільний центр “Ніка”,
м. Краматорськ Донецької області (далі –ТОВ “КДЦ “Ніка”)
на рішення господарського суду Донецької області від 07.06.2005
та постанову Донецького апеляційного господарського суду від
01.08.2005
зі справи № 33/141
за позовом Донецького обласного відділення Фонду соціального
захисту інвалідів, м. Донецьк (далі –відділення Фонду)
до ТОВ “КДЦ “Ніка”
про стягнення 2352 грн.
Судове засідання проведено за участю представників:
відділення Фонду –не з’явились,
ТОВ “КДЦ “Ніка” –Світлицького А.В.
За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський
суд України
В С Т А Н О В И В:
Відділення Фонду звернулося з позовом про стягнення з
відповідача 2352 грн. заборгованості зі сплати штрафних санкцій
за недодержання законодавчо встановленого нормативу робочих
місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.
За змістом приписів пунктів 8 та 9 статті 3, пункту 4 частини
першої статті 17, частини четвертої статті 50, статті 104
Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ) до
компетенції адміністративних судів не віднесено спори, де
позивачами є відділення Фонду соціального захисту інвалідів.
Статтею 50 цього Кодексу ( 2747-15 ) встановлено перелік
позовів, за якими юридичні та фізичні особи, що не є суб’єктами
владних повноважень, можуть бути відповідачами у справах за
позовами суб’єктів владних повноважень. На даний час цей перелік
є вичерпним, оскільки чинним законодавством не передбачено інших
випадків подання суб’єктами владних повноважень адміністративних
позовів до суб’єктів господарювання.
Рішенням господарського суду Донецької області від 07.06.2005
(суддя Новікова Р.Г.), залишеним без змін постановою Донецького
апеляційного господарського суду від 01.08.2005 (колегія суддів
у складі: суддя Кондратьєва С.І. –головуючий, судді Калантай
М.В., Старовойтова Г.Я.), позов задоволено. Названі судові акти
з посиланням на приписи статей 19-20 Закону України “Про основи
соціальної захищеності інвалідів в Україні” ( 875-12 ) (далі
–Закон ( 875-12 )) мотивовано тим, що у звітному періоді ТОВ
“КДЦ “Ніка” не створило робочі місця для інвалідів у необхідній
кількості та не повідомляло органи соціального захисту населення
про наявність вільних робочих місць, на яких могла
використовуватись праця інвалідів, у зв’язку з чим відповідачем
не доведено факту вжиття усіх необхідних заходів для виконання
встановленого нормативу робочих місць для забезпечення
працевлаштування інвалідів у 2002 році.
У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України ТОВ
“КДЦ “Ніка” просить скасувати зазначені рішення попередніх
судових інстанцій та передати справу на новий розгляд до суду
першої інстанції, посилаючись на порушення судами норм
матеріального та процесуального права. Зокрема, скаржник
зазначає, що висновок господарських судів щодо неповідомлення
відповідачем у статистичних звітах за формою № 3-ПН
уповноважених органів про наявність вакантних посад для
інвалідів документально не підтверджуються. Крім того, оскільки,
на думку скаржника, обов’язок безпосереднього працевлаштування
інвалідів покладено на органи, перелічені у частині першій
статті 18 Закону ( 875-12 ), а тому відповідач не може бути
суб’єктом відповідальності за невиконання названого нормативу.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Учасників судового процесу відповідно до статті 111-4
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (далі
–ГПК України ( 1798-12 )) належним чином повідомлено про час і
місце розгляду касаційної скарги.
Перевіривши повноту встановлення попередніми судовими
інстанціями фактичних обставин справи та правильність
застосування ними норм матеріального і процесуального права,
заслухавши пояснення представника відповідача, Вищий
господарський суд України дійшов висновку про наявність підстав
для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
Судовими інстанціями у справі встановлено, що:
- відповідно до поданого ТОВ “КДЦ “Ніка” звіту “Про зайнятість і
працевлаштування інвалідів” за формою державної статистичної
звітності № 10-ПІ поштова-річна за 2002 рік середньооблікова
чисельність штатних працівників на підприємстві відповідача
становила у звітному періоді 27 осіб, норматив робочих місць для
працевлаштування інвалідів –1 особу, у той час коли фактично
відповідачем не було працевлаштовано жодного інваліда;
- середньорічна заробітна плата на підприємстві відповідача у
2002 році становила 2352 грн.;
- розрахунок суми штрафних санкцій за нестворені робочі місця
для працевлаштування інвалідів у звітному 2002 році становить
2352 грн., які самостійно ТОВ “КДЦ “Ніка” не сплачено;
- у 2002 році ТОВ “КДЦ “Ніка” не інформувало державну службу
зайнятості та місцеві органи соціального захисту населення про
наявність вільних робочих місць, на яких могла використовуватись
праця інвалідів;
- у звітному періоді уповноваженими органами інваліди на
підприємство відповідача для працевлаштування не направлялись.
Причиною виникнення спору зі справи стало питання про
правомірність стягнення з відповідача передбачених статтею 20
Закону ( 875-12 ) штрафних санкцій.
Статтею 19 Закону ( 875-12 ) для підприємств, установ і
організацій незалежно від форм власності і господарювання
встановлюється норматив робочих місць для забезпечення
працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від
загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 25
чоловік –у кількості одного робочого місця.
Частиною першою статті 18 Закону ( 875-12 ) обов’язок
працевлаштування інвалідів покладено на центральний орган
виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органи
місцевого самоврядування, громадські організації інвалідів.
Крім того, згідно з пунктом 10 Положення про робоче місце
інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів ( 314-95-п ),
затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від
03.05.1995 № 314 (далі – Положення), працевлаштування інвалідів
здійснюється державною службою зайнятості, органами
Мінсоцзахисту, місцевими Радами народних депутатів, громадськими
організаціями інвалідів з урахуванням побажань, стану здоров'я
інвалідів, їхніх здібностей і професійних навичок відповідно до
висновків МСЕК.
Разом з тим, згідно з пунктом 5 Положення ( 314-95-п )
підприємства розробляють заходи щодо створення робочих місць для
інвалідів, включають їх до колективного договору, інформують
центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення
та відділення Фонду соціального захисту інвалідів про створення
(пристосування) робочих місць для працевлаштування інвалідів. А
пунктом 14 Положення ( 314-95-п ) визначено, що підприємства,
зокрема, у межах доведеного нормативу створюють за власні кошти
робочі місця для працевлаштування інвалідів; інформують державну
службу зайнятості та місцеві органи соціального захисту
населення про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких
може використовуватися праця інвалідів.
Відповідно до вимог пункту 3 Положення ( 314-95-п ) робоче місце
інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим
вимогам робочого місця для інвалідів відповідної нозології,
атестоване спеціальною комісією підприємства за участю
представників МСЕК, органів Держнаглядохоронпраці, громадських
організацій інвалідів, і введено в дію шляхом працевлаштування
на ньому інваліда
У постановах від 20.07.2004 № 04/336 зі справи № 2-23/9789-03( n0060700-04 )
, від 29.03.2005 № 05/145 зі справи № 13/403 та
від 29.03.2005 № 05/144 зі справи № 3/118 ( v_118700-05 )
Верховним Судом України викладено правову позицію, згідно з якою
суди мають з’ясовувати, зокрема, чи повідомляло підприємство
органи працевлаштування про створені робочі місця для
працевлаштування інвалідів; якщо названі органи були
повідомлені, то чи направлялись інваліди для працевлаштування і,
відповідно, з чиєї вини направлені інваліди не були
працевлаштовані або їм було відмовлено у працевлаштуванні на
вакантні посади.
Отже, працевлаштування інвалідів може здійснюватись органами
соціального захисту населення за наявності отриманої від
підприємства інформації про вільні робочі місця та вакантні
посади, на яких може використовуватись праця інвалідів.
Однак висновок попередніх судових інстанцій про те, що
відповідач не повідомляв зазначені органи про наявність на його
підприємстві вільних робочих місць для осіб з обмеженою
працездатністю, не підтверджується документально.
Так, в матеріалах справи містяться листи відділення Фонду від
21.04.2005 № 0301/1406 та № 0301/1407 до Краматорського
міського центру зайнятості та Краматорського міського управління
праці та соціального захисту населення (а.с. 26, 27) з вимогою
надати інформацію щодо того, чи повідомляв відповідач названі
органи про наявність вільних робочих місць для працевлаштування
інвалідів. Проте у даній справі відсутні відомості щодо
одержання відповіді на зазначені запити.
Крім того, відповідно до пункту 1.2 Інструкції щодо заповнення
державної статистичної звітності за формами N 3-ПН “Звіт про
наявність вільних робочих місць (вакантних посад) та потребу в
працівниках” і № 4-ПН “Звіт про вивільнення працівників”,
затвердженої наказом Державного комітету статистики України від
06.07.1998 № 224 ( z0464-98 ), підприємства, установи і
організації, розташовані на території відповідного регіону,
незалежно від форм власності і господарювання та відомчої
підпорядкованості, щомісячно в повному обсязі подають державній
службі зайнятості інформацію про наявність вільних робочих місць
(вакантних посад) за формою № 3-ПН “Звіт про наявність вільних
робочих місць (вакантних посад) та потребу в працівниках”. Зі
змісту ж пункту 2.1 цієї Інструкції ( z0464-98 ) вбачається, що
наявність вакантних посад для працівників з обмеженою
працездатністю, якими є, зокрема, інваліди, проставляється саме
у графі 4 такого звіту.
Однак, як вбачається з оскаржуваних рішень попередніх інстанцій,
господарські суди не витребували та не дослідили статистичних
звітів за формою № 3-ПН, що надавалися відповідачем до
відповідної служби зайнятості.
Таким чином, оскільки в матеріалах справи відсутні будь-які
документи, що свідчили б про подання або неподання ТОВ “КДЦ
“Ніка” інформації щодо наявності вільних робочих місць та
вакантних посад, на яких могла використовуватись праця
інвалідів, до державної служби зайнятості та місцевих органів
соціального захисту інвалідів, незрозуміло, на яких доказах
ґрунтується висновок попередніх інстанцій про невжиття
відповідачем необхідних заходів для виконання нормативу
працевлаштування інвалідів.
Пунктом 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від
29.12.1976 № 11 “Про судове рішення” ( v0011700-76 ) визначено,
що обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені
обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду
про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними,
відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами,
дослідженими в судовому засіданні.
Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій у розгляді
даної справи припустилися неправильного застосування приписів
частини першої статті 47 ГПК України ( 1798-12 ) щодо прийняття
судового рішення суддею за результатами обговорення усіх
обставин справи та частини першої статті 43 Кодексу ( 1798-12 )
стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому
процесі всіх обставин справи в їх сукупності.
Під час нового розгляду справи суду першої інстанції належить в
повному обсязі з’ясувати зазначені обставини на підставі
дослідження належних доказів, дати їм та доводам сторін належну
правову оцінку і вирішити спір відповідно до закону.
Керуючись статтями 111-7, 111-9-111-12 ГПК України ( 1798-12 ),
Вищий господарський суд України
П О С Т А Н О В И В:
1. Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю
“Культурно-дозвільний центр “Ніка” задовольнити.
2. Рішення господарського суду Донецької області від 07.06.2005
та постанову Донецького апеляційного господарського суду від
01.08.2005 зі справи № 33/141 скасувати.
Справу передати на новий розгляд до господарського суду
Донецької області.
Суддя В. Селіваненко
Суддя І. Бенедисюк
Суддя В. Джунь