ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
01.11.2005 Справа N 13/212
Вищий господарський суд України у складі: суддя Селіваненко
В.П. –головуючий, судді Бенедисюк І.М. і Джунь В.В.
розглянув касаційну скаргу Запорізького обласного відділення
Фонду соціального захисту інвалідів, м. Запоріжжя (далі
–відділення Фонду)
на рішення господарського суду Запорізької області від
23.06.2005
зі справи № 13/212
за позовом відділення Фонду
до відкритого акціонерного товариства “Приморське
хлібоприймальне підприємство”, м. Приморськ Приморського району
Запорізької області (далі –ВАТ “Приморське ХПП”)
про стягнення 4760,98 грн.
Судове засідання проведено за участю представників:
відділення Фонду –не з’явились,
ВАТ “Приморське ХПП” –Омельченко Г.Г.
За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський
суд України
В С Т А Н О В И В:
Відділення Фонду звернулося з позовом про стягнення з
відповідача 4760,98 грн. заборгованості зі сплати штрафних
санкцій за недодержання законодавчо встановленого нормативу
робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.
За змістом приписів пунктів 8 та 9 статті 3, пункту 4 частини
першої статті 17, частини четвертої статті 50, статті 104
Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ) (2747-15)
до
компетенції адміністративних судів не віднесено спори, де
позивачами є відділення Фонду соціального захисту інвалідів.
Статтею 50 цього Кодексу ( 2747-15 ) (2747-15)
встановлено перелік
позовів, за якими юридичні та фізичні особи, що не є суб’єктами
владних повноважень, можуть бути відповідачами у справах за
позовами суб’єктів владних повноважень. На даний час цей перелік
є вичерпним, оскільки чинним законодавством не передбачено інших
випадків подання суб’єктами владних повноважень адміністративних
позовів до суб’єктів господарювання.
Рішенням господарського суду Запорізької області від 23.06.2005
(суддя Серкіз В.Г.) у задоволенні позову відмовлено. Назване
рішення з посиланням на частину другу статті 218 Господарського
кодексу України ( 436-15 ) (436-15)
(далі –ГК України ( 436-15 ) (436-15)
)
мотивовано тим, що у звітному періоді на підприємстві
відповідача було працевлаштовано двох інвалідів, у той час коли
ВАТ “Приморське ХПП” повідомляло органи соціального захисту
населення про наявність вільних робочих місць для працівників з
обмеженою працездатністю. Крім того, відсутність у звітному 2004
році у відповідача облікованого прибутку виключає можливість
застосування до ВАТ “Приморське ХПП” штрафних санкцій відповідно
до статті 20 Закону України “Про основи соціальної захищеності
інвалідів в Україні” ( 875-12 ) (875-12)
(далі –Закон ( 875-12 ) (875-12)
).
У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України
відділення Фонду просить скасувати рішення місцевого
господарського суду з даної справи та прийняти нове рішення по
суті спору, посилаючись на порушення судом норм матеріального
права. Скаргу мотивовано тим, що з урахуванням вимог пунктів
3.3.1-3.3.3 Інструкції зі статистики чисельності працівників,
зайнятих у народному господарстві України, затвердженої наказом
Міністерства статистики України від 07.07.1995 № 171
( z0287-95 ) (z0287-95)
, у звітному 2004 році середньооблікова чисельність
інвалідів на підприємстві відповідача становила саме 1 особу,
що є підставою для накладення на відповідача стягнення за
невиконання нормативу працевлаштування інвалідів. Крім того, як
зазначає скаржник, за приписами частини четвертої статті 20
Закону ( 875-12 ) (875-12)
у випадку відсутності прибутку сплата
штрафних санкцій здійснюється підприємством за рахунок його
майна.
У відзиві на касаційну скаргу відповідач зазначає про фактичне
виконання у звітному періоді нормативу робочих місць шляхом
працевлаштування двох інвалідів та просить залишити оскаржуване
рішення без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
Учасників судового процесу відповідно до статті 111-4
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
(далі
–ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
) належним чином повідомлено про час і
місце розгляду касаційної скарги.
Перевіривши повноту встановлення місцевим господарським судом
фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм
матеріального і процесуального права, заслухавши пояснення
представника відповідача, Вищий господарський суд України дійшов
висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної
скарги з огляду на таке.
Місцевим господарським судом у справі встановлено, що:
- відповідно до поданого ВАТ “Приморське ХПП” звіту “Про
зайнятість і працевлаштування інвалідів” за формою державної
статистичної звітності № 10-ПІ поштова-річна за 2004 рік
середньооблікова чисельність штатних працівників на підприємстві
відповідача становила у звітному періоді 41 особу, а норматив
робочих місць для працевлаштування інвалідів –2 особи,
- у звітному 2004 році на підприємстві відповідача працювали два
інваліди, один з яких пропрацював неповний робочий рік;
- середньорічна заробітна плата на підприємстві відповідача у
2004 році становила 4760,78 грн.;
- розрахунок суми штрафних санкцій за нестворені робочі місця
для працевлаштування інвалідів у звітному 2004 році становить
4760,68 грн., які самостійно ВАТ “Приморське ХПП” не сплачено;
- протягом жовтня-грудня 2004 року ВАТ “Приморське ХПП”
інформувало Приморський районний центр зайнятості про наявність
вільних робочих місць, на яких могла використовуватись праця
інвалідів, шляхом направлення звітів за формою № 3-ПН.
Причиною виникнення спору зі справи стало питання про
правомірність стягнення з відповідача передбачених статтею 20
Закону штрафних санкцій.
Відповідно до частини восьмої статті 69 ГК України ( 436-15 ) (436-15)
підприємство з правом найму робочої сили забезпечує визначену
відповідно до закону кількість робочих місць для
працевлаштування неповнолітніх, інвалідів, інших категорій
громадян, які потребують соціального захисту. Відповідальність
підприємства за невиконання даної вимоги встановлюється
законом.
Статтею 19 Закону ( 875-12 ) (875-12)
для підприємств, установ і
організацій незалежно від форм власності і господарювання
встановлюється норматив робочих місць для забезпечення
працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від
загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 25
чоловік –у кількості одного робочого місця, якщо інше не
передбачено законом.
Частиною ж першою статті 18 Закону ( 875-12 ) (875-12)
обов’язок
працевлаштування інвалідів покладено на центральний орган
виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органи
місцевого самоврядування, громадські організації інвалідів.
Крім того, згідно з пунктом 10 Положення про робоче місце
інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів ( 314-95-п ) (314-95-п)
,
затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від
03.05.1995 № 314 (далі – Положення ( 314-95-п ) (314-95-п)
),
працевлаштування інвалідів здійснюється державною службою
зайнятості, органами Мінсоцзахисту, місцевими Радами народних
депутатів, громадськими організаціями інвалідів з урахуванням
побажань, стану здоров'я інвалідів, їхніх здібностей і
професійних навичок відповідно до висновків МСЕК.
Разом з тим, згідно з пунктом 5 Положення ( 314-95-п ) (314-95-п)
підприємства розробляють заходи щодо створення робочих місць для
інвалідів, включають їх до колективного договору, інформують
центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення
та відділення Фонду соціального захисту інвалідів про створення
(пристосування) робочих місць для працевлаштування інвалідів. А
пунктом 14 Положення ( 314-95-п ) (314-95-п)
визначено, що підприємства,
зокрема, у межах доведеного нормативу створюють за власні кошти
робочі місця для працевлаштування інвалідів; інформують державну
службу зайнятості та місцеві органи соціального захисту
населення про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких
може використовуватися праця інвалідів.
Відповідно до вимог пункту 3 Положення ( 314-95-п ) (314-95-п)
робоче місце
інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим
вимогам робочого місця для інвалідів відповідної нозології,
атестоване спеціальною комісією підприємства за участю
представників МСЕК, органів Держнаглядохоронпраці, громадських
організацій інвалідів, і введено в дію шляхом працевлаштування
на ньому інваліда.
Аналіз наведених положень чинного законодавства України дає
підстави для висновку про те, що після вжиття підприємством
необхідних заходів для забезпечення працевлаштування інвалідів,
до яких належать, зокрема, створення в установленому порядку
робочих місць у межах нормативу та інформування уповноважених
органів про наявність таких вакантних посад для інвалідів, саме
органи соціального захисту населення зобов’язані займатися
пошуком інвалідів та їх направленням на підприємство для
працевлаштування.
Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом України у
постановах від 20.07.2004 № 04/336 зі справи № 2-23/9789-03, від
29.03.2005 № 05/145 зі справи № 13/403 та від 29.03.2005
№ 05/144 зі справи № 3/118 ( v_118700-05 ) (v_118700-05)
, згідно з якою суди
мають з’ясовувати, зокрема, чи повідомляло підприємство органи
працевлаштування про створені робочі місця для працевлаштування
інвалідів; якщо названі органи були повідомлені, то чи
направлялись інваліди для працевлаштування і, відповідно, з чиєї
вини направлені інваліди не були працевлаштовані або їм було
відмовлено у працевлаштуванні на вакантні посади.
Частиною ж другою статті 218 ГК України ( 436-15 ) (436-15)
передбачено,
що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або
неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення
правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що
ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення
господарського правопорушення.
Як вбачається із з’ясованих попередньою інстанцією обставин
справи, відповідач повідомляв відповідні органи про наявність
вільних робочих місць, на яких може використовуватись праця
інвалідів, а тому слід погодитися з висновком суду першої
інстанції про те, що відповідачем вжито всіх передбачених чинним
законодавством заходів по забезпеченню працевлаштування
інвалідів.
Висновок господарського суду про неможливість накладення на
відповідача стягнень в порядку статті 20 Закону ( 875-12 ) (875-12)
у
випадку відсутності у підприємства облікованого прибутку у
звітному періоді є помилковим.
Адже відповідно до частин третьої, четвертої статті 20 Закону
( 875-12 ) (875-12)
сплату штрафних санкцій підприємства (об'єднання),
установи і організації провадять відповідно до закону за рахунок
прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх
податків і зборів (обов'язкових платежів). У разі відсутності
коштів штрафні санкції можуть бути застосовані шляхом звернення
стягнення на майно підприємства (об'єднання), установи і
організації в порядку, передбаченому законом.
Таким чином, Закон ( 875-12 ) (875-12)
не ставить обов’язок щодо сплати
санкцій у залежність від наявності чи відсутності прибутку, а
вказує лише джерело сплати, виходячи з того, що сплачені чи
стягнуті за рішенням суду штрафні санкції не можуть бути
віднесені підприємством на собівартість продукції чи надані
послуги.
Відповідну правову позицію викладено, зокрема, у постанові
Верховного Суду України від 21.06.2005 № 05/343 зі справи
№ 1/255.
Однак, оскільки хибність такого висновку на вплинула на
прийняття господарським судом правильного по суті спору рішення,
підстав для скасування оскаржуваного судового акта
господарського суду Запорізької області не вбачається.
Керуючись статтями 111-9, 111-11 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий
господарський суд України
П О С Т А Н О В И В:
Рішення господарського суду Запорізької області від 23.06.2005
зі справи № 13/212 залишити без змін, а касаційну скаргу
Запорізького обласного відділення Фонду соціального захисту
інвалідів –без задоволення.
Суддя В. Селіваненко
Суддя І. Бенедисюк
Суддя В. Джунь