ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
26.10.2005 Справа N 16/326-04-8063
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
Головуючий Невдашенко Л.П.
Судді Михайлюка М.В.
Дунаєвської Н.Г.
Розглянувши у Суб’єкта підприємницької діяльності –фізичної
відкритому особи Аведікової Л.В.
судовому засіданні
касаційну скаргу
на постанову Одеського апеляційного господарського суду від
30.03.2005
У справі № 16/326-04-8063 господарського суду Одеської
області
За позовом Спільного українсько-болгарського підприємства
“Удіміс”
До 1. Суб’єкта підприємницької діяльності
–фізичної особи Аведікової Л.В.
2. Акціонерного товариства “Консам”
3-тя особа ВАТ “Уманське автотранспортне підприємство
–17107”
Про визнання договору купівлі-продажу недійсним
В судовому засіданні взяли участь представники:
- позивача Бобков Ю.К.
- відповідача –1 не з’явились
- відповідача –2 Огренчук Г.О.
- 3-ї особи не з’явились
В С Т А Н О В И В:
Рішенням господарського суду Одеської області від 20.12.2004 р.
по справі № 16/326-04-8063 (суддя Желєзна С.П. ) задоволено
позовні вимоги СП “Удіміс” до АТ “Консам” та СПД Аведікова Л.В.,
за участю третьої особи без самостійних вимог –ВАТ “Уманське
автотранспортне підприємство –17107” про визнання недійсним
договору купівлі-продажу № 99 від 19.10.2002 року.
Постановою Одеського апеляційного господарського суду від
30.03.2005 р. вказане рішення суду залишено без змін.
Не погоджуючись з даною постановою відповідач 1 –СПД –ФО
Аведікова Л.В. звернулась до Вищого господарського суду України
з касаційною скаргою, у якій просить її скасувати, посилаючись
на неповне з'ясування обставин та неправильне застосування норм
матеріального права.
Перевіривши матеріали справи, доводи касаційної скарги та
правильність застосування судом норм матеріального та
процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що
касаційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Як встановили та зазначили попередні судові інстанції, предметом
спору з цієї справи є визнання недійсним договору № 99 від
19.10.2002р., укладеного між АТ “Консам” (продавець) та СПД
Аведіковою Л.В. (покупець) про купівлю - продаж частини майна
літньої бази відпочинку “Лада”, розташованої в с.м. т. Затока,
Одеської області, Україна, а саме: будівлі їдальні полегшеної
конструкції на бетонному фундаменті в кількості 1 шт.; прохідної
- 1 шт.; дерев'яних будинків на бетонних сваях індивідуальні
№№ 14, 20,21, 22, 23, 30, 31,32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40,
41; будівлі туалету-1 шт.; будиночку - медпункту –1 шт.; будівлі
для обслуговуючого персоналу –1 шт, та вагончиків металевих - 2
шт. (а.с.37).
Як свідчать матеріали, 26.09.1975 р. між Б-Дністровською швейною
фабрикою, Уманським автотранспортним підприємством 23112 та
Кишинівським трестом великопанельного домобудівництва був
підписаний договір, згідно умов якого Б-Дністровська швейна
фабрика зобов'язувалась здійснити остаточне оформлення відводу
земельної ділянки для перелічених трьох організацій, узгодити
будівництво бази відпочинку, прийняти дольову участь в
експлуатації та будівництві бази відпочинку тощо. Уманське
автотранспортне підприємство 23112 та Кишинівський трест
великопанельного домобудівництва також взяли на себе
зобов'язання дольової участі в експлуатації та будівництві цієї
бази відпочинку (а.с.49-50).
Зі змісту вищезазначеного договору вбачається, що він за своєю
правовою природою є договором про сумісну діяльність по
будівництву та експлуатації об'єкта соціально-культурного
призначення - бази відпочинку і відповідно правовідносини його
учасників регламентувались главою 38 (сумісна діяльність),
діючого на час укладення цього договору ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
в
редакції 1963р. З договору також вбачається, що сторони не
встановили конкретні внески та об'єми витрат кожної із них на
будівництво та експлуатацію бази відпочинку та долі кожного з
них в майні бази, але зі змісту договору можливо дійти до
висновку, що сторони узгодили, що ведення спільних справ по
будівництву та експлуатації бази відпочинку покладено на
Б-Дністровську швейну фабрику.
Матеріали справи свідчать, що після здійснення будівництва та
вводу в експлуатацію бази відпочинку “Лада”, розташованої в
с.м. т. Затока. Одеської області, Україна, сторони за
вищезазначеним договором не оформили належним чином
правовстановлюючих документів на неї. При цьому, збудовану базу
Б-Дністровська швейна фабрика поставила до себе на баланс, але
частину цієї бази та належного їй майна Кишинівський трест
великопанельного домобудівництва також відображав у себе на
балансі, а Уманське автотранспортне підприємство 23112 також
вважало себе співвласником цієї бази.
Зазначені обставини, тобто не оформлення правовстановлюючих
документів при сумісному будівництві зазначеної бази відпочинку,
можливо пояснити тим, що на той час всі учасники договору були
державними підприємствами (тобто єдина не змішана форма
власності) однієї держави - СРСР.
Згідно довідки голови правління ВАТ “Уманське АТП 17107” № 56
від 25.06.2004р., починаючи з 01.07.1986 р. “Уманське АТП 23112”
було перейменоване в “Уманське АТП 17107”, а з 03.09.
перетворене у ВАТ “Уманське АТП –17107” (а.с.51, 52).
АТ “Консам” є правонаступником Кишинівського тресту
великопанельного домобудівництва.
Як вірно встановив та зазначив у своєму рішенні місцевий суд,
позивач - СП “Удіміс” не надав суду правовстановлюючих
документів, які б підтверджували виникнення в нього права
власності на всю базу відпочинку “Лада”.
Судова колегія апеляційного господарського суд погодилась з
висновком місцевого суду, що посилання СП “Удіміс” па перелік
нерухомого майна, яке приватизоване у складі цілісного майнового
комплексу, виданий РВ ФДМУ по Одеській області 13.11.2002 р., в
якому зазначено, що база відпочинку “Лада” увійшла до складу
приватизованого майна (а.с. 18-19), неможливо приймати до уваги,
оскільки за результатом правового аналізу первісних документів,
які були складені в процесі приватизації у 1993р. вбачається, що
приватизація відбулася лише відносно цілісного майнового
комплексу швейної фабрики, розташованого за адресою: Одеська
область, м. Б-Дністровський, вул. Вокзальна. 17-а. (а.с. 8-16,
20, 21). Крім того, з договору № 2-БС/02.07.95 про створення та
діяльність сумісного україно-болгарського підприємства “Удіміс”
(позивач) та статуту цього СП вбачається, що Б-Дністровська
швейна фабрика передала в якості внеску у статутний фонд СП
“Удіміс” цілісний майновий комплекс швейної фабрики, тобто
комплекс розташований за адресою: Одеська область,
м. Б-Дністровський, вул. Вокзальна,17-а, а не базу відпочинку
“Лада”, розташовану в с.м. т. Затока. Одеської області, Україна
(а.с.23-33).
Враховуючи викладене, судова колегія апеляційного господарського
суду дійшла висновку, що місцевий суд з метою повноти та
всебічності розгляду спору мав право і повинен був надати оцінку
вищезазначеним документам та зробити на підставі них висновки.
На думку судової колегії, зроблені місцевим судом висновки в цій
частині обґрунтовані, а тому доводи позивача, викладені ним в
апеляційній скарзі, щодо необхідності виключення з мотивувальної
частини рішення місцевого суду цих міркувань та висновків, не
вмотивовані і не підлягають задоволенню.
З матеріалів справи вбачається, що позивач - СП “Удіміс” також
звертався до господарського суду з іншим позовом про визнання за
ним за набувальною давністю права власності на цю базу
відпочинку, тобто він визнає, що ця база не належить йому на
праві власності, оскільки за набувальною давністю право
власності визнається на чуже, а не на своє майно.
В той же час, з протоколу засідання Наглядової ради АТ “Консам”
від 28.07.2000 р. вбачається, що АТ „Консам” поступилося своєю
долею у спільному майні бази відпочинку „Лада” СП „Удіміс'”.
Відповідно до цього протоколу СП „Удіміс” та АТ „Консам”
підписали акт передачі частки майна бази відпочинку „Лада” у
власність СП “Удіміс” (а.с. 34. 36). Докази того, що цей акт
та/або передача майна у власність СП „Удіміс” визнані
недійсними, в матеріалах справі відсутні.
З огляду на викладене, можливо зробити висновок, що СП „Удіміс”
стало власником раніше належної АТ “Консам” за договором від
26.09.1975р. та переданої йому (СП “Удіміс”) частини майна і
відповідно мало право звертатись з позовом про визнання
недійсним договору № 99 від 19.10.2002 р.
Враховуючи вищезазначені фактичні обставини, АТ “Консам” після
відчуження своєї долі майна у базі відпочинку “Лада” СП “Удіміс”
не мало права розпоряджатись цим майном, в тому числі продавати
його за договором № 99 від 19.10. 2002р. СПД Аведіковій Л.В.,
оскільки згідно Закону України „Про власність” ( 697-12 ) (697-12)
та
ст. 225 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
в редакції 1963р., який діяв на час
укладення вказаної угоди, право розпоряджатись майном (право
продавати) має лише власник або уповноважена ним на це особа, а
АТ „Консам” такою особою не був.
Те, що СПД Аведіковій Л.В. на момент укладення нею з АТ „Консам”
договору № 99 від 19.10.2002р. було відомо про права СП „Удіміс”
на базу відпочинку „Лада”, підтверджується договором оренди бази
відпочинку від 23.08.2002 р., який був укладений між СПД
Аведіковою Л.В. та СП „Удіміс”, згідно умов якого СП “Удіміс”
передав в оренду СПД Аведіковій Л.В. майно бази відпочинку
„Лада” (а.с.78).
За таких обставин, на СПД Аведікову Л.В. не розповсюджуються
правила ст. 145 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
щодо неможливості
витребування майна у добросовісного набувача, оскільки в даному
випадку її не можливо визнати добросовісним набувачем.
Так, обставина, що договір купівлі - продажу № 99 від 19.10.2002
р. визнаний дійсним та за СПД -Аведіковою Л.В. визнано право
власності на спірне майно рішенням господарського суду Одеської
області від 12.01.2004р. у справі № 1\406-03-9957 (а.с.59-61),
не може прийматись до уваги, виходячи з такого.
Визнаючи дійсним договір купівлі - продажу № 99 від 19.10.2002
р. у справі № 1\406-03-9957 суд давав лише оцінку його умовам, а
саме зобов'язанням продавця оформити договір нотаріально. При
цьому, суд не оцінював та не встановлював наявність у продавця
права відчужувати це майно, а тому ця обставина може
встановлюватись та оцінюватись при розгляді цієї справи.
Необхідно зауважити, що розглядаючи справу № 1\406-03-9957
місцевий господарський суд не перевіряв обставин передачі майна
від АТ “Консам” до СПД Аведікової, а матеріали справи свідчать,
що передача майна за договором № 99 від 19.10.2002р. фактично не
відбувалась (акт передачі майна у матеріалах справи відсутній) і
це майно залишалось у володінні та користуванні СП „Удіміс”,
тобто відповідно до ст. 128 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
(в редакції
1963р.) та п. 5 договору № 99 від 19.10.2002р. у СПД Аведікової
не могло виникнути і не виникло право власності на це майно.
Крім того, визнання договору дійсним не заважає розгляду спору
про визнання його недійсним по іншим підставам, яким не давалась
оцінка при розгляді справи про визнання його дійсним.
Більш того, СП „Удіміс”, який є позивачем у спорі у даній справі
не був учасником (стороною) вищезазначеного господарського спору
у справі № 1\406-03-9957, а тому згідно суті ч. 2 ст. 35 ГПК
України ( 1798-12 ) (1798-12)
встановлені вищезазначеним рішенням
обставини (факти) можуть і повинні доводитись при розгляді цього
спору на загальних підставах, тобто висновок вищезазначеного
судового рішення у справі № 1\406-03-9957 не мав, в даному
випадку, преюдиціального значення і всі обставини справи повинні
оцінюватись у сукупності.
Крім того, в усних поясненнях наданих апеляційній інстанції СПД
Аведікова визнала, що АТ “Консам” фактично не ухилялося від
нотаріального затвердження (посвідчення) договору № 99 від
19.10.2002р., а навпаки погоджувалась на таке затвердження. З
позовом до суду про визнання цього договору дійсним вона
звернулась лише за пропозицією адвоката для набуття цим
договором сили, тобто з викладеного вбачається, що зазначений
позов у справі № 1\406-03-9957 був надуманий і пред'явлений лише
з метою закріплення за нею права власності на об'єкти зазначені
у договорі, а не з метою захисту порушеного права.
За таких обставин, апеляційний господарський суд дійшов
висновку, що місцевий суд дав повну та всебічну оцінку фактичним
обставинам справи та наявним у ній доказам, дійшов і
обґрунтовано визнав договір купівлі - продажу № 99 від
19.10.2002 р. недійсним. Місцевий суд, визнавши договір
недійсним, вмотивовано послався на ст. 48 і ст. 49 Закону
України „Про власність” ( 697-12 ) (697-12)
від 07.02.1991 р. № 697-Х11
та ч. 1 ст. 203.ч. І ст. 2 І 5 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
.
Крім того, апеляційний суд вважав за необхідне зазначити в
якості правих підстав визнання договору недійсним, поряд з
вищевказаними нормами, ст.ст. 145, 128, 224 та 48 ЦК УРСР
( 1540-06 ) (1540-06)
в редакції 1963р., оскільки зазначений договір
укладався в період дії вищевказаного кодексу і не відповідав
(суперечив) вказаним нормам, а можливість визнання його
недійсним на той час також була передбачена цим кодексом.
За таких обставин, апеляційний господарський суд встановив, що
місцевий суд обґрунтовано не зазначив в резолютивній частині
рішення наслідки визнання договору недійсним, оскільки фактично
договір не виконувався (майно покупцю не передавалось, грошові
кошті продавцю не сплачувались) і відповідно сторони повертати
одне одному нічого не можуть і не повинні. Відомості про оплату
СПД Аведіковою АТ “Консам” 5000 грн., які зазначені у наданому
апеляційній інстанції листі АТ „Консам”, не можуть прийматись до
уваги, оскільки докази такої оплати (платіжні доручення,
прибуткові ордери чи квитанції) в матеріалах справи не
містяться.
Однак погодитись з даною постановою апеляційного господарського
суду неможливо, оскільки, як зазначив скаржник та вбачається з
матеріалів справи, СП “Удіміс” стало власником раніше належної
АТ “Консам'' за договором від 26.09.1975р. та переданої йому (СП
“Удіміс“) частини майна, тому СП “Удіміс” мало право звертатися
до суду із позовом про визнання недійсним договору № 99 від
19.10.2002р., укладеного між АТ “Консам” та СПД Аведіковою Л.В.
Проте даний висновок суду протирічить ст. 112 Цивільного кодексу
УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
та матеріалам справи, що також вказує на
порушення судом вимог ст. 43 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
.
По-перше, як вбачається з мотивувальної частини постанови та
рішення суди встановили, що база відпочинку “Лада” будувалась на
підставі договору від 26.09.1975р., укладеного між
Б-Дністровською швейною фабрикою, Уманським автотранспортним
підприємством 23112 (правонаступником якого є Третя особа) та
Кишинівським трестом великопанельного домобудівництва
(правонаступником якого є АТ “Консам“). Вказаний договір за
своєю правовою природою є договором про сумісну діяльність по
будівництву та експлуатації об'єкта соціального призначення-бази
відпочинку. Окрім цього із зазначеного договору вбачається, що
його сторони не встановили конкретні внески та об’єми витрат
кожної з них на будівництво та експлуатацію бази відпочинку та
долі кожної з них в майні бази (абз. 5 стор. 7 Постанови).
Таким чином, суди визнали, що вказані вище сторони договору від
26.09.1975р. є співвласниками бази відпочинку, їх долі в
спільному майні не визначені.
Відповідно до ст. 112 Цивільного кодексу УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
, у
разі якщо частки кожного співвласника у спільній власності не
визначені, вони володіють майном на праві спільної сумісної
власності. В свою чергу, перебування майна у спільній сумісній
власності передбачає здійснення розпорядження цим майном лише за
згодою всіх співвласників, розпорядження ж певними частинами
майна можливе лише після визначення долі кожного учасника та
виділу цієї долі в натурі.
Виходячи з вищенаведеного, будь-яка з сторін договору не має
право розпоряджатися частиною бази відпочинку, оскільки угодою
між ними не визначена, якою частиною володіє кожна із сторін.
Таким чином, висновок судів про те, що позивач по справі став
власником частини бази, яка належала АТ “Консам” суперечить
ст. 112 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
, оскільки АТ
“Консам” не мав право відчужувати майно на користь СП “Удіміс”
шляхом обміну на 30 путівок. Окрім того, судами апеляційної та
першої інстанції зазначено, що сторони не оформили
правовстановлюючі документи на базу відпочинку, цей факт також
вказує на неможливість АТ “Консам” відчужувати частину бази
відпочинку “Лада” не тільки за договорами купівлі-продажу, а й
за іншими договорами, що передбачають перехід права власності, в
т. ч. обмінювати. Врахування даного факту при наданні оцінки
договору купівлі-продажу від 19.10.2002р. № 99, та не врахування
при оцінці угоди щодо уступки АТ “Консам” своєї долі позивачеві
по справі вказує на порушення судами ст. 43 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
.
По-друге, судами було встановлено, що до складу цілісного
майнового комплексу, який було передано Б-Дністровською швейною
фабрикою в якості внеску до статутного фонду СП “Удіміс”, не
входила база відпочинку “'Лада”. Таким чином з врахуванням
наведеного, СП “Удіміс” не має право власності ані на частину
бази, якою володіє Б- Дністровська швейна фабрика, ані на
частину бази, якою володіє АТ “Консам” як правонаступник
Кишинівського тресту великопанельного домобудівництва.
Позивачем по справі не доведено його право власності на спірне
майно та він не є стороною спірного договору.
В абз. 2 стор. 9 Постанови суд апеляційної інстанції зазначив,
що місцевий суд обґрунтовано не зазначив в резолютивній частині
рішення наслідки визнання договору недійсним, оскільки фактично
договір не виконувався (майно покупцю не передавалось, грошові
кошти продавцю не сплачувались). Проте даний висновок суду
протирічить матеріалам справи та рішенню господарського суду
Одеської області по даній справі. Так, у рішенні вказується на
наявність у СПД Аведікової Л.В. правоустановчих документів на
спірне майно, дана обставина свідчить про фактичну передачу
спірного майна АТ “Консам” до СПД Аведікової Л.В. В матеріалах
справи наявний також первинний документ, а саме Акт № 76 від
20.10.2002р. про передачу АТ “Консам” та прийняття СПД
Аведіковою Л.В. майна, що є предметом купівлі-продажу за спірним
договором.
Окрім того, в матеріалах справи наявна довідка АТ “Консам” про
те, що СПД Аведіковою Л.В. було сплачено 5000 грн. відповідно до
прибуткового ордеру № 61 від 07.09.2004р.
Згідно п. 2 Постанови Пленуму Верховного суду України № 3 від
28.04. 1978 р. “Про судову практику в справах про визнання угод
недійсними” ( v0003700-78 ) (v0003700-78)
угода може бути визнана недійсною
лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. При
задоволенні позову суд в одному рішенні постановляє про визнання
угоди недійсною і про застосування передбачених законом
наслідків.
Відповідно до ст. 216 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що
пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна
із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що
вона одержала на виконання цього провочину. Таким чином,
оформлення передбачених п. 1 ст. 216 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
реституційних наслідків недійсного договору є не правом, а
обов'язком суду.
Відсутність у матеріалах справи прибуткового ордеру № 61 від
07.09.2004р. не звільняє суд від виконання цього обов'язку,
оскільки суди відповідно до правил ст. 38, п. 4 ст. 65, повинні
були витребувати усі докази, в т.ч. і платіжні документи,
необхідні для правильного вирішення спору.
Недотримання обов'язку щодо витребування доказів та застосування
реституції вказує на порушення судами п. 1 ст. 216 Цивільного
кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
, Постанови Пленуму Верховного суду
України № 3 від 28.04.1978 р. “Про судову практику в справах про
визнання угод недійсними” ( v0003700-78 ) (v0003700-78)
, ст. 38 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
.
В Постанові Одеського апеляційного господарського суду (стор.8),
а також в рішенні господарського суду Одеської області (абз. 4
стор.5), зазначено, що рішення господарського суду Одеської
області у справі № 1/407-03-9957, яким спірний договір
визнавався дійсним та право власності на майно, що було
предметом купівлі-продажу за цим договором було визнано за СПД
Аведіковою Л.В. не може мати преюдиціальне значення при розгляді
даної справи, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 35 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
факти встановлені рішенням господарського суду під
час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні
інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони. При цьому
сторонами у справі № 1/407-03-9957 були тільки СПД та АТ
“Консам”, тоді як у даній справі приймає участь ще позивач та
третя особа. Таким чином, встановивши наявність різного складу
сторін у справі № 1/407-03-9957 та № 16/326-04-8063, суди дійшли
висновку про неможливість вважати встановленими обставини справи
№ 1/407-03-9957.
Як зазначив скаржник, висновок судів протирічить практиці Вищого
господарського суду України по застосуванню ст. 35 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
. Так, відповідно до п. 2 Листа Вищого арбітражного
суду України від 10.03.2000р. № 01-8/106 “Про практику вирішення
окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого
арбітражного суду України обставини, встановлені рішенням у
справі за позовом орендаря до орендодавця щодо припинення дій,
які порушують права орендаря не доводились знову при вирішенні
іншої справи щодо визнання недійсним договору оренди приміщення,
хоча участь в неї брали, окрім орендаря та орендодавця, й інші
сторони (Генеральна прокуратура України, регіональне відділення
Фонду державного майна України). Отже, за правилами ч. 2 ст. 35
ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, якщо одним рішенням суду, що вступило у
законну силу, були встановлені певні факти по відношенню до
певних сторін, то такі факти не повинні доводиться знов при
вирішенні іншої справи, де приймають участь ці сторони, при
цьому не має значення, чи беруть участь в справі які-небудь інші
сторони.
Окрім того, висновок Одеського апеляційного господарського суду
про те, що визнання договору дійсним не заважає розгляду спору
про визнання його недійсним по іншим підставам, яким не давалась
оцінка при розгляді справи про визнання його дійсним протирічить
самому принципу преюдиціальності рішень господарських судів,
встановленого ст. 35 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
.
Враховуючи вищенаведене, а також те, що неправильне застосування
судами норм матеріального права призвело до винесення незаконних
судових рішень, прийняті у справі судові рішення підлягають
скасуванню, а матеріали справи направленню на новий розгляд,
оскільки касаційна інстанція відповідно до вимог ст. 111-7 не
вправі встановлювати або вважати доведеними обставини, що не
були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи
відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи
іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати
нові докази або додатково перевіряти їх.
Під час нового розгляду місцевому господарському суду необхідно
врахувати викладене, всебічно з'ясувати всі фактичні обставини
справи, об'єктивно оцінити докази, що мають юридичне значення
для їх розгляду і вирішення спору по суті, і в залежності від
цього прийняти основане на законі рішення.
Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9, 111-11, 111-12
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий
господарський суд України
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу задовольнити.
Постанову Одеського апеляційного господарського суду від
30.03.2005р. та рішення господарського суду Одеської області від
20.12.2004р. у справі № 16/326-04-8063 скасувати, а матеріали
справи направити до місцевого господарського суду для нового
розгляду.
Головуючий Л.Невдашенко
Судді: М.Михайлюк
Н.Дунаєвська