ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
                        П О С Т А Н О В А
                         ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
22.11.2005                                   Справа N 211/18-05
Вищий  господарський  суд  України у складі:  суддя  Селіваненко
В.П. –головуючий, судді Бенедисюк І.М. і Джунь В.В.
розглянув касаційну скаргу Київського обласного відділення Фонду
соціального захисту інвалідів, м. Київ (далі – відділення Фонду)
на рішення господарського суду Київської області від 25.07.2005
зі справи № 211/18-05
за позовом відділення Фонду
до  приватного  підприємства “Племзавод  Трубізький”,  с.  Коржі
Баришівського  району  Київської області  (далі  –ПП  “Племзавод
Трубізький”)
про   стягнення 5167 грн.
Судове засідання проведено за участю представників:
відділення Фонду –Волобуєвої В.М.,
ПП “Племзавод Трубізький” –Куделі М.О.
За  результатами розгляду касаційної скарги Вищий  господарський
суд України
                       В С Т А Н О В И В:
Відділення   Фонду  звернулося  з  позовом   про   стягнення   з
відповідача 5167 грн. заборгованості зі сплати штрафних  санкцій
за  недодержання  законодавчо  встановленого  нормативу  робочих
місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.
За  змістом приписів пунктів 8 та 9 статті 3, пункту  4  частини
першої  статті  17,  частини четвертої  статті  50,  статті  104
Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15   )  до
компетенції  адміністративних  судів  не  віднесено  спори,   де
позивачами  є  відділення Фонду соціального  захисту  інвалідів.
Статтею  50  цього  Кодексу ( 2747-15   )  встановлено  перелік
позовів,  за якими юридичні та фізичні особи, що не є суб’єктами
владних  повноважень,  можуть бути відповідачами  у  справах  за
позовами суб’єктів владних повноважень. На даний час цей перелік
є вичерпним, оскільки чинним законодавством не передбачено інших
випадків подання суб’єктами владних повноважень адміністративних
позовів до суб’єктів господарювання.
Рішенням  господарського суду Київської області  від  25.07.2005
(суддя  Кошик  А.Ю.)  у задоволенні позову  відмовлено.  Назване
рішення з посиланням на приписи статей 18-20 Закону України “Про
основи  соціальної захищеності інвалідів в Україні” ( 875-12  )
(далі  –Закон ( 875-12 )), пунктів 2 та 3 Положення  про  робоче
місце   інваліда  і  про  порядок  працевлаштування   інвалідів,
затвердженого   постановою  Кабінету   Міністрів   України   від
03.05.1995  №  314  ( 314-95-п  )  (далі  -  Положення  №   314
( 314-95-п )
),  мотивовано тим, що протягом  звітного  періоду
відповідачем  було вжито усіх передбачених чинним законодавством
заходів для дотримання названого нормативу, в зв’язку з  чим  ПП
“Племзавод  Трубізький” не може бути суб’єктом  відповідальності
за  невиконання органами соціального захисту населення обов’язку
з  пошуку та працевлаштування інвалідів на створені відповідачем
робочі місця.
У  касаційній  скарзі  до  Вищого  господарського  суду  України
відділення  Фонду  просить скасувати зазначене рішення  з  даного
спору,  а  справу  передати  на новий  розгляд  до  суду  першої
інстанції.  Скаргу  мотивовано обов’язком  відповідача  сплатити
штрафні  санкції  за  невиконання нормативу  робочих  місць  для
забезпечення працевлаштування інвалідів. Крім того, як  зазначає
скаржник, системний аналіз чинного законодавства України у сфері
соціального захисту інвалідів дає підстави для висновку про  те,
що відповідні органи лише сприяють у працевлаштування інвалідів,
у  той  час  коли безпосереднє працевлаштування осіб з обмеженою
працездатністю   здійснюють   підприємства   шляхом    укладення
трудового договору.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Учасників   судового   процесу  відповідно   до   статті   111-4
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 )  (далі
–ГПК  України ( 1798-12 )) належним чином повідомлено про час  і
місце розгляду касаційної скарги.
Перевіривши  повноту  встановлення місцевим господарським  судом
фактичних обставин справи та правильність застосування ним  норм
матеріального  і  процесуального  права,  заслухавши   пояснення
представників  сторін, Вищий господарський  суд  України  дійшов
висновку  про  відсутність  підстав для  задоволення  касаційної
скарги з огляду на таке.
Судом першої інстанції у справі встановлено, що:
- згідно із звітом ПП “Племзавод Трубізький” за формою державної
статистичної  звітності  №  10-ПІ  поштова-річна  за  2004   рік
середньооблікова чисельність штатних працівників на підприємстві
відповідача    у   звітному   періоді   становила    27    осіб;
чотиривідсотковий  норматив робочих місць  для  працевлаштування
інвалідів складав 1 особу, фактично ж у звітному періоді не було
працевлаштовано жодного інваліда;
-  розрахунок  суми штрафних санкцій за нестворене робоче  місце
для  працевлаштування інвалідів у звітному 2004  році  становить
5167 грн., які самостійно ПП “Племзавод Трубізький” не сплачено;
-   ПП  “Племзавод  Трубізький”  інформувало  протягом  звітного
періоду  за  формою 3-ПН Баришівський районний центр  зайнятості
населення  про наявність на його підприємстві вільного  робочого
місця   для  працевлаштування  інваліда,  а  також  листом   від
20.05.2004  №  37  повідомляло  Коржівську  сільську  раду   про
можливість працевлаштування одного інваліда;
-   Баришівським  районним  центром  зайнятості  та  Коржівською
міською радою протягом 2004 року не направлялись інваліди на  ПП
“Племзавод Трубізький” для працевлаштування.
Причиною   виникнення  спору  зі  справи   стало   питання   про
правомірність  стягнення з відповідача передбачених  статтею  20
Закону ( 875-12 ) штрафних санкцій.
Судом   першої  інстанції  з  достатньою  повнотою   встановлено
фактичні дані, що входять до предмету доказування зі справи,  та
цим обставинам дано правильну юридичну оцінку.
Статтею  19  Закону  ( 875-12  )  для  підприємств,  установ  і
організацій   незалежно  від  форм  власності  і  господарювання
встановлюється   норматив   робочих   місць   для   забезпечення
працевлаштування  інвалідів  у розмірі  чотирьох  відсотків  від
загальної  чисельності працюючих, а якщо працює  від  15  до  25
чоловік  –у  кількості  одного  робочого  місця,  якщо  інше  не
передбачено законом.
Частиною   першою  статті  18  Закону  ( 875-12   )   обов’язок
працевлаштування   інвалідів  покладено  на  центральний   орган
виконавчої  влади з питань праці та соціальної політики,  органи
місцевого самоврядування, громадські організації інвалідів.
Крім  того,  згідно з пунктом 10 Положення № 314  ( 314-95-п  )
працевлаштування   інвалідів  здійснюється   державною   службою
зайнятості,  органами Мінсоцзахисту, місцевими  Радами  народних
депутатів,  громадськими організаціями інвалідів  з  урахуванням
побажань,   стану   здоров'я  інвалідів,  їхніх   здібностей   і
професійних навичок відповідно до висновків МСЕК.
Відповідно до пункту 5 Положення № 314 ( 314-95-п ) підприємства
розробляють  заходи щодо створення робочих місць для  інвалідів,
включають   їх  до  колективного  договору,  інформують   центри
зайнятості,  місцеві  органи соціального  захисту  населення  та
відділення  Фонду  соціального захисту інвалідів  про  створення
(пристосування) робочих місць для працевлаштування інвалідів.  У
пункті   14   Положення  №  314  ( 314-95-п  )  визначено,   що
підприємства, зокрема, у межах доведеного нормативу створюють за
власні   кошти  робочі  місця  для  працевлаштування  інвалідів;
інформують   державну  службу  зайнятості  та   місцеві   органи
соціального  захисту  населення  про  вільні  робочі  місця   та
вакантні посади, на яких може використовуватися праця інвалідів.
У  постановах  від 20.07.2004 № 04/336 зі справи №  2-23/9789-03
( n0060700-04 )
, від 29.03.2005 № 05/145 зі справи № 13/403  та
від  29.03.2005  № 05/144 зі справи № 3/118  ( v_118700-05   )
Верховним Судом України викладено правову позицію, згідно з якою
суди  мають  з’ясовувати,  зокрема, чи повідомляло  підприємство
органи   працевлаштування   про  створені   робочі   місця   для
працевлаштування   інвалідів;   якщо   названі    органи    були
повідомлені, то чи направлялись інваліди для працевлаштування і,
відповідно,   з   чиєї   вини  направлені   інваліди   не   були
працевлаштовані  або  їм було відмовлено у  працевлаштуванні  на
вакантні посади.
Аналіз  наведених  положень  чинного законодавства  України  дає
підстави  для  висновку  про те, що після  вжиття  підприємством
необхідних  заходів для забезпечення працевлаштування інвалідів,
до  яких  належать,  зокрема, створення в установленому  порядку
робочих  місць  у  межах  нормативу та інформування  відповідних
органів  про  наявність  таких вакантних  посад  для  інвалідів,
обов’язок  з  пошуку інвалідів для працевлаштування на  створені
робочі  місця  покладається саме на органи  соціального  захисту
населення.
Відповідно  до  пункту 2.1 Інструкції щодо заповнення  державної
статистичної  звітності за формами № 3-ПН  “Звіт  про  наявність
вільних   робочих   місць  (вакантних  посад)   та   потребу   в
працівниках”,    затвердженої   наказом   Державного    комітету
статистики  України від 06.07.1998 № 244 ( z0464-98 ),  звіт  за
формою  N  3-ПН  подається підприємствами,  незалежно  від  форм
власності і господарювання, місцевому центру зайнятості 28 числа
щомісячно,  причому у графі 4 проставляється  наявність  вільних
робочих   місць  (вакантних  посад)  в  рахунок  річної   броні,
встановленої місцевими державними адміністраціями відповідно  до
статті  5  Закону України “Про внесення змін до  Закону  України
“Про  зайнятість  населення” ( 665/97-ВР ), для працевлаштування
громадян,  які  потребують соціального захисту і  не  здатні  на
рівних   умовах  конкурувати  на  ринку  праці,  а   також   для
пенсіонерів, учнів, студентів, інвалідів.
Отже,  оскільки звіти за формою державної статистичної звітності
№   3-ПН містять вичерпну інформацію про вільні робочі місця для
працевлаштування  інвалідів  протягом  звітного  періоду,  судом
першої інстанції з’ясовано належними доказами фактичні дані  про
інформування  ПП  “Премзавод  Трубізький”  протягом  2004   року
органів  працевлаштування щодо наявності  на  його  підприємстві
вільних  робочих  місць,  на яких могла використовуватися  праця
осіб з обмеженою працездатністю у звітному періоді.
Відтак слід погодитися з висновком місцевого господарського суду
про те, що відповідачем вжито необхідних заходів із забезпечення
працевлаштування    інвалідів   відповідно   до    установленого
нормативу,   а   тому   на   нього  не   може   бути   покладена
відповідальність   за   ненаправлення  уповноваженими   органами
інвалідів  для  працевлаштування та відсутність  інвалідів,  які
бажають працевлаштуватись.
Частиною  другою  статті  218  Господарського  кодексу   України
( 436-15 )
  передбачено,  що  учасник  господарських  відносин
відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського
зобов'язання   чи  порушення  правил  здійснення   господарської
діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього
заходів для недопущення господарського правопорушення.
Враховуючи   викладене,  керуючись  статтями  111-9-111-11   ГПК
України ( 1798-12 ), Вищий господарський суд України
                      П О С Т А Н О В И В:
Рішення господарського суду Київської області від 25.07.2005  зі
справи  №  211/18-05  залишити  без  змін,  а  касаційну  скаргу
Київського   обласного  відділення  Фонду  соціального   захисту
інвалідів –без задоволення.
Суддя В. Селіваненко
Суддя І. Бенедисюк
Суддя В. Джунь