11/420-24/227 Про стягнення 101 428,60 грн., - Текст документа

За змістом приписів пунктів 8 та 9 статті 3, пункту 4 частини першої статті 17, частини четвертої статті 50, статті 104 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) до компетенції адміністративних судів не віднесено спори, де позивачами є відділення Фонду соціального захисту інвалідів. Статтею 50 цього Кодексу (2747-15) встановлено перелік позовів, за якими юридичні та фізичні особи, що не є суб’єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами у справах за позовами суб’єктів владних повноважень. На даний час цей перелік є вичерпним, оскільки чинним законодавством не передбачено інших випадків подання суб’єктами владних повноважень адміністративних позовів до суб’єктів господарювання.

Відділення звернулося до господарського суду Запорізької області з позовом про стягнення з Підприємства 101 428,60 грн. штрафних санкцій за нестворення 14 робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2003 році.

Справа господарськими судами розглядалася неодноразово.

Рішенням господарського суду Запорізької області від 16.06.2005 (суддя Пасічник Т.А.) у позові відмовлено. Прийняте судове рішення мотивовано відсутністю у відповідача прибутку, що унеможливлює стягнення штрафних санкцій на підставі статті 20 Закону України від 21.03.1991 № 875-XII “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” (875-12) (далі –Закон № 875 (875-12) ).

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України Відділення просить рішення господарського суду від 16.06.2005 скасувати через неправильне застосування норм матеріального права і прийняти нове рішення про задоволення позову.

Підприємство подало відзив на касаційну скаргу, в якому зазначило про безпідставність її доводів та просило судове рішення зі справи залишити без змін, а скаргу без задоволення. Учасників судового процесу відповідно до статті 111-4 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) (далі –ГПК України (1798-12) ) належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, заслухавши представника відповідача, Вищий господарський суд України дійшов висновку про необхідність часткового задоволення касаційної скарги з урахуванням такого.

Місцевим господарським судом встановлено, що:

- відповідно до середньооблікової чисельності штатних працівників (715 осіб) відповідач у 2003 році мав створити 29 робочих місць для працевлаштування інвалідів;

- фактично в 2003 році Підприємством працевлаштовано вісімнадцять інвалідів;

- середньорічна заробітна плата на підприємстві в 2003 році становила 7 244,90 грн.;

- за результатами фінансово-господарської діяльності в 2003 році Підприємство прибутку не отримало та мало збитки.

Причиною виникнення спору зі справи стало питання про правомірність стягнення з відповідача штрафних санкцій, передбачених статтею 20 Закону № 875 (875-12) .

Частиною першою статті 19 цього Закону (875-12) (в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин) для підприємств (об'єднань), установ і організацій незалежно від форми власності і господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 25 чоловік - у кількості одного робочого місця. З метою здійснення моніторингу виконання Закону № 875 (875-12) наказом Державного комітету статистики України від 10.01.2002 № 49 (v0049202-02) затверджено форму державної статистичної звітності № 10-ПІ поштова-річна “Звіт про зайнятість інвалідів”, відповідно до якої до уваги береться середньооблікова чисельність штатних працівників та інвалідів (штатних працівників, яким за висновками медико-соціальних експертних комісій встановлена інвалідність), яка визначається відповідно до підпунктів 3.3.1 –3.3.3 Інструкції зі статистики чисельності працівників, зайнятих у народному господарстві України (далі –Інструкція (z0287-95) ), затвердженої наказом Міністерства статистики України від 07.07.1995 № 171 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 07.08.1995 за № 287/823 (z0287-95) .

Пунктом 3.1 Інструкції (z0287-95) передбачено, що для визначення чисельності працівників підприємства за будь-який період (місяць, квартал, з початку року, рік) недостатньо мати чисельність працівників на дату, наприклад, тільки на початок або кінець звітного періоду, тому що в цих показниках не враховуються зміни, що відбулися протягом розглянутого періоду. Відповідно до пункту 3.2 Інструкції (z0287-95) середньооблікова чисельність працівників за звітний місяць обчислюється шляхом підсумовування чисельності працівників облікового складу за кожний календарний день звітного місяця, тобто з 1 по 30 або 31 (для.02.- по 28 або 29 число), включаючи святкові (неробочі) і вихідні дні і ділення одержаної суми на число календарних днів звітного місяця.

Згідно з підпунктом 3.3.3 Інструкції (z0287-95) середньооблікова чисельність працівників за період з початку року (в тому числі за квартал, півріччя, 9 місяців, рік) обчислюється шляхом підсумовування середньооблікової чисельності працівників за всі місяці роботи підприємства, що минули за період з початку року до звітного місяця включно, та ділення одержаної суми на кількість місяців за період з початку року. З огляду на наведене фактична тривалість роботи кожного інваліда на підприємстві впливає на показник кількості працюючих інвалідів у звітному періоді, а факт виконання відповідачем нормативу в частині створення вісімнадцяти робочих місць шляхом працевлаштування відповідної кількості інвалідів не може вважатися встановленим, оскільки потребує дослідження фактичної тривалості роботи інвалідів протягом року, чого місцевим судом зроблено не було.

Відповідно до частини першої статті 20 Закону № 875 (875-12) підприємства (об'єднання), установи і організації, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві (в об'єднанні), в установі, організації за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом.

Положенням про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів (далі –Положення (314-95-п) ), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.1995 № 314 (314-95-п) , визначено, що робоче місце інваліда - це окреме робоче місце або ділянка виробничої площі на підприємстві (об'єднанні), в установі та організації незалежно від форм власності та господарювання, де створено необхідні умови для праці інваліда (пункт 1); робоче місце інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим вимогам робочого місця для інвалідів відповідної нозології, атестоване спеціальною комісією підприємства за участю представників МСЕК, органів Держнаглядохоронпраці, громадських організацій інвалідів, і введено в дію шляхом працевлаштування на ньому інваліда (пункт 3); підприємства розробляють заходи щодо створення робочих місць для інвалідів, включають їх до колективного договору, інформують центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення та відділення Фонду соціального захисту інвалідів про створення (пристосування) робочих місць для працевлаштування інвалідів (пункт 5).

Пунктом 14 Положення (314-95-п) встановлено, що підприємства: у межах доведеного нормативу створюють за власні кошти робочі місця для працевлаштування інвалідів; щорічно до 1.02.року, що настає за звітним, подають відділенням Фонду соціального захисту інвалідів відомості про середню річну заробітну плату на підприємстві, середньооблікову чисельність штатних працівників облікового складу та про кількість працюючих інвалідів; інформують державну службу зайнятості та місцеві органи соціального захисту населення про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких може використовуватися праця інвалідів. Частиною першою статті 18 Закону № 875 (875-12) і пунктом 10 Положення (314-95-п) передбачено, що працевлаштування інвалідів здійснюється органами Міністерства праці України, Міністерства соціального захисту населення України, місцевими радами, громадськими організаціями інвалідів з урахуванням побажань, стану здоров'я інвалідів, їхніх здібностей і професійних навичок відповідно до висновків МСЕК.

Наказом Державного комітету статистики України від 06.07.1998 № 244, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 17.07.1998 за № 464/2904, затверджено Інструкцію щодо заповнення державної статистичної звітності за формами № 3-ПН “Звіт про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) та потребу в працівниках” і № 4-ПН “Звіт про вивільнення працівників” (z0464-98) , відповідно до підпункту 2.1 пункту 2 якої:

- звіт за формою № 3-ПН подається підприємствами, незалежно від форм власності і господарювання, місцевому центру зайнятості 28 числа щомісячно;

- у разі потреби термінового заміщення наявних вільних робочих місць, що виникли у міжзвітний період у зв'язку зі звільненням працівників, дані про ці місця подаються додатково, в міру їх виникнення;

- в графі 4 звіту за формою № 3-ПН проставляється наявність вільних робочих місць (вакантних посад) в рахунок річної броні, встановленої місцевими державними адміністраціями, для працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, а також для пенсіонерів, учнів, студентів, інвалідів. Наявність вільних робочих місць (вакантних посад) зазначається щодо кожної категорії громадян окремо під встановленими шифрами (інваліди мають шифр 14”).

З метою здійснення моніторингу виконання Закону № 875 (875-12) наказом Державного комітету статистики України від 10.01.2002 № 49 (v0049202-02) затверджено форму державної статистичної звітності № 10-ПІ поштова-річна “Звіт про зайнятість інвалідів”, яку Підприємство мало щорічно подавати до Відділення.

Аналіз наведених положень чинного законодавства України дає підстави для висновку про те, що виконанню відповідними органами обов’язку працевлаштовувати інвалідів передує вжиття підприємством необхідних заходів для забезпечення такого працевлаштування, до яких належать, зокрема, здійснення заходів зі створення в установленому порядку робочих місць у межах нормативу та інформування названих органів про наявність вакантних посад для інвалідів.

Таку правову позицію викладено в постановах Верховного Суду України від 20.07.2004 зі справи № 2-23/9789-03, від 11.01.2005 зі справи № 6/203, від 25.01.2005 зі справи № 8/203-04.

Проте місцевим господарським судом не з’ясовано: чи здійснював відповідач у 2003 році заходи, спрямовані на створення робочих місць для інвалідів і які саме; чи інформувало (і як) Підприємство державну службу зайнятості та Відділення про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) для працевлаштування інвалідів, починаючи з.12.2002 року (звітність за формою № 10-ПІ за 2002 рік, звітність за формою № 3-ПН з.12.2002 року по грудень 2003 року); чи вживалися органами, визначеними в статті 18 Закону № 875 (875-12) , заходи щодо працевлаштування інвалідів на робочі місця до Підприємства; якщо інваліди для працевлаштування до відповідача не направлялися, то з яких причин; якщо інваліди для працевлаштування направлялися - чи були вони працевлаштовані, а якщо ні, то з яких причин.

Частинами третьою та четвертою статі 20 Закону № 875 (875-12) встановлено, що сплату штрафних санкцій підприємства (об'єднання), установи і організації провадять відповідно до закону за рахунок прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх податків і зборів (обов'язкових платежів); у разі відсутності коштів штрафні санкції можуть бути застосовані шляхом звернення стягнення на майно підприємства (об'єднання), установи і організації в порядку, передбаченому законом.

Закон № 875 (875-12) не ставить обов'язок щодо сплати штрафних санкцій в залежність від наявності чи відсутності прибутку. Таку правову позицію викладено в постановах Верховного Суду України від 14.06.2005 (v_324700-05) зі справи № 6/324 та від 21.06.2005 зі справи № 1/255.

Отже, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що відсутність прибутку виключає можливість застосування відповідальності, передбаченої статтею 20 Закону № 875 (875-12) .

Водночас, залишивши без дослідження фактичні обставини виконання Підприємством обов’язку інформування уповноважених органів з працевлаштування про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) для інвалідів, місцевий господарський суд на порушення припису частини першої статті 111-12 ГПК України (1798-12) не виконав відповідної вказівки, що містилася в постанові Вищого господарського суду України від 29.03.2005 з даної справи.

Таким чином, суд першої інстанції припустився неправильного застосування приписів частини першої статті 47 ГПК України (1798-12) щодо прийняття судового рішення суддею за результатами обговорення усіх обставин справи та частини першої статті 43 цього Кодексу (1798-12) стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, що відповідно до частини першої статті 111-10 ГПК України (1798-12) є підставою для скасування судового рішення зі справи.

Касаційна ж інстанція відповідно до частини другої статті 111-7 ГПК України (1798-12) не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

З огляду на наведене справа має бути передана на новий судовий розгляд до суду першої інстанції, під час якого необхідно встановити обставини, зазначені в цій постанові, дати їм та доводам сторін належну правову оцінку і вирішити спір відповідно до вимог закону.