ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
22.11.2005 Справа N 9/93
Вищий господарський суд України у складі: суддя Селіваненко
В.П. –головуючий, судді Бенедисюк І.М. і Джунь В.В.
розглянув касаційну скаргу фермерського господарства “Колос”,
м. Бобровиця Чернігівської області (далі –ФГ “Колос”)
на рішення господарського суду Чернігівської області від
11.08.2005
зі справи № 9/93
за позовом відділення Фонду соціального захисту інвалідів у
Чернігівській області, м. Чернігів (далі –відділення Фонду)
до ФГ “Колос”
про стягнення 4690,14 грн.
За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський
суд України
В С Т А Н О В И В:
Відділення Фонду звернулося з позовом про стягнення з
відповідача 4690,14 грн. заборгованості зі сплати штрафних
санкцій за недодержання законодавчо встановленого нормативу
робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.
За змістом приписів пунктів 8 та 9 статті 3, пункту 4 частини
першої статті 17, частини четвертої статті 50, статті 104
Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ) до
компетенції адміністративних судів не віднесено спори, де
позивачами є відділення Фонду соціального захисту інвалідів.
Статтею 50 цього Кодексу ( 2747-15 ) встановлено перелік
позовів, за якими юридичні та фізичні особи, що не є суб’єктами
владних повноважень, можуть бути відповідачами у справах за
позовами суб’єктів владних повноважень. На даний час цей перелік
є вичерпним, оскільки чинним законодавством не передбачено інших
випадків подання суб’єктами владних повноважень адміністративних
позовів до суб’єктів господарювання.
Рішенням господарського суду Чернігівської області від
11.08.2005 (суддя Івченко С.М.) позов задоволено. Назване
рішення з посиланням на приписи статей 19-20 Закону України “Про
основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” ( 875-12 )
(далі –Закон ( 875-12 )), пунктів 2 Положення про робоче місце
інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого
постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.1995 № 314
( 314-95-п ) (далі - Положення № 314
( 314-95-п )), мотивовано
обов’язком ФГ “Колос” сплатити штрафні санкції за невиконання
нормативу робочих місць для забезпечення працевлаштування
інвалідів.
У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України
ФГ “Колос” просить скасувати зазначений судовий акт місцевого
господарського суду з даного спору, а справу передати на новий
розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом
норм матеріального та процесуального права. Зокрема, скаржник
зазначає, що всупереч вимогам статті 38 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (далі –ГПК України
( 1798-12 )) господарський суд не витребував у учасників
провадження необхідні докази для з’ясування обставин, пов’язаних
з можливістю працевлаштування інвалідів на підприємстві
відповідача. Крім того, на думку скаржника, відсутність у
ФГ “Колос” облікованого прибутку у звітному періоді виключає
можливість накладення на відповідача господарських санкцій в
порядку статті 20 Закону ( 875-12 ).
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Учасників судового процесу відповідно до статті 111-4 ГПК
України ( 1798-12 ) належним чином повідомлено про час і місце
розгляду касаційної скарги.
Представники сторін у судове засідання не з’явились.
Перевіривши повноту встановлення місцевим господарським судом
фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм
матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд
України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення
касаційної скарги з огляду на таке.
Судом першої інстанції у справі встановлено, що:
- середньооблікова чисельність штатних працівників на
підприємстві відповідача у звітному 2004 році становила 71
особу; чотиривідсотковий норматив робочих місць для
працевлаштування інвалідів складав 3 особи, фактично ж у
звітному періоді на ФГ “Колос” було працевлаштовано лише 2
інваліди;
- з урахуванням середньорічної заробітної плати штатного
працівника на підприємстві відповідача (4690,14 грн.) розрахунок
суми штрафних санкцій за 1 нестворене робоче місце для
працевлаштування інвалідів у звітному 2004 році становить
4690,14 грн., які самостійно ФГ “Колос” не сплачено;
- ФГ “Колос” не повідомляло протягом 2004 року державну службу
зайнятості та місцеві органи соціального захисту населення про
наявність вільних робочих місць, на яких могла використовуватись
праця інвалідів.
Причиною виникнення спору зі справи стало питання про
правомірність стягнення з відповідача передбачених статтею 20
Закону ( 875-12 ) штрафних санкцій.
Судом першої інстанції з достатньою повнотою встановлено
фактичні дані, що входять до предмету доказування зі справи, та
цим обставинам дано правильну юридичну оцінку.
Статтею 19 Закону ( 875-12 ) для підприємств, установ і
організацій незалежно від форм власності і господарювання
встановлюється норматив робочих місць для забезпечення
працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від
загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 25
чоловік –у кількості одного робочого місця, якщо інше не
передбачено законом.
Частиною першою статті 18 Закону ( 875-12 ) обов’язок
працевлаштування інвалідів покладено на центральний орган
виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органи
місцевого самоврядування, громадські організації інвалідів.
Крім того, згідно з пунктом 10 Положення № 314 ( 314-95-п )
працевлаштування інвалідів здійснюється державною службою
зайнятості, органами Мінсоцзахисту, місцевими Радами народних
депутатів, громадськими організаціями інвалідів з урахуванням
побажань, стану здоров'я інвалідів, їхніх здібностей і
професійних навичок відповідно до висновків МСЕК.
Відповідно до пункту 5 Положення № 314 ( 314-95-п ) підприємства
розробляють заходи щодо створення робочих місць для інвалідів,
включають їх до колективного договору, інформують центри
зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення та
відділення Фонду соціального захисту інвалідів про створення
(пристосування) робочих місць для працевлаштування інвалідів. У
пункті 14 Положення № 314 ( 314-95-п ) визначено, що
підприємства, зокрема, у межах доведеного нормативу створюють за
власні кошти робочі місця для працевлаштування інвалідів;
інформують державну службу зайнятості та місцеві органи
соціального захисту населення про вільні робочі місця та
вакантні посади, на яких може використовуватися праця інвалідів.
У постановах від 20.07.2004 № 04/336 зі справи № 2-23/9789-03
( n0060700-04 ), від 29.03.2005 № 05/145 зі справи № 13/403 та
від 29.03.2005 № 05/144 зі справи № 3/118 ( v_118700-05 )
Верховним Судом України викладено правову позицію, згідно з якою
суди мають з’ясовувати, зокрема, чи повідомляло підприємство
органи працевлаштування про створені робочі місця для
працевлаштування інвалідів; якщо названі органи були
повідомлені, то чи направлялись інваліди для працевлаштування і,
відповідно, з чиєї вини направлені інваліди не були
працевлаштовані або їм було відмовлено у працевлаштуванні на
вакантні посади.
Аналіз наведених положень чинного законодавства України дає
підстави для висновку про те, що виконанню відповідними органами
обов’язку працевлаштовувати інвалідів повинно передувати вжиття
підприємством необхідних заходів для забезпечення такого
працевлаштування, до яких належать, зокрема, створення в
установленому порядку робочих місць у межах нормативу та
інформування органів соціального захисту населення про наявність
вільних робочих місць та вакантних посад, на яких може
використовуватись праця осіб з обмеженою працездатністю.
Пунктом 4 статті 129 Конституції України ( 254к/96-ВР ) одним із
основних засад судочинства визначено змагальність сторін та
свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед
судом їх переконливості.
Наведене положення кореспондується з приписом статті 33 ГПК
України ( 1798-12 ), в силу якого кожна сторона повинна довести
ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог
і заперечень.
Відповідно до статті 38 ГПК України ( 1798-12 ) якщо подані
сторонами докази є недостатніми, господарський суд зобов’язаний
витребувати від підприємств та організацій незалежно від їх
участі у справі документи і матеріали, необхідні для вирішення
спору. Сторона, прокурор, які порушують клопотання перед
господарським судом про витребування доказів, повинні докладно
зазначити, який доказ вимагається, підстави, з яких вони
вважають, що ці докази має підприємство чи організація, і
обставини, які можуть підтвердити ці докази.
Системний аналіз наведених приписів чинного законодавства дає
підстави для висновку про те, що принцип змагальності, який
визначає весь процес відбору фактичного матеріалу, необхідного
для вирішення судом спору, характеризується широкою можливістю
учасників провадження визначати і використовувати в доказовій
діяльності передбачені ГПК ( 1798-12 ) необхідні процесуальні
засоби, фактичні дані і докази, що їх підтверджують. Причому
необхідні судові дані про юридичні факти в справі, що становлять
предмет доказування, а також докази, якими вони підтверджуються,
подають, насамперед, сторони. Господарський суд, забезпечуючи
змагальну форму процесу як процесуальну гарантію всебічного,
повного і об'єктивного встановлення дійсних обставин справи,
лише надає процесуальну допомогу особам, які беруть участь у
справі, шляхом сприяння у реалізації їх прав та у витребуванні
доказів.
Таким чином, твердження скаржника про порушення господарським
судом норм процесуального права, що виявилося, на його думку, у
невитребуванні в учасників спору доказів для з’ясування
обставин, пов’язаних з можливістю працевлаштування інвалідів на
ФГ “Колос” у звітному році, не можуть бути взяті до уваги Вищим
господарським судом України.
До того ж помилковими є й посилання відповідача на відсутність
прибутку як на підставу для звільнення від майнової
відповідальності за невиконання нормативу працевлаштування
інвалідів.
Так, відповідно до частин третьої, четвертої статті 20 Закону
( 875-12 ) сплату штрафних санкцій підприємства (об'єднання),
установи і організації провадять відповідно до закону за рахунок
прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх
податків і зборів (обов'язкових платежів). У разі відсутності
коштів штрафні санкції можуть бути застосовані шляхом звернення
стягнення на майно підприємства (об'єднання), установи і
організації в порядку, передбаченому законом.
Отже, Закон ( 875-12 ) не ставить обов’язок щодо сплати санкцій
у залежність від наявності чи відсутності прибутку, а вказує
лише джерело сплати виходячи з того, що сплачені чи стягнуті за
рішенням суду штрафні санкції не можуть бути віднесені
підприємством на собівартість продукції чи надані послуги.
Відповідну правову позицію викладено, зокрема, у постанові
Верховного Суду України від 21.06.2005 № 05/343 зі справи
№ 1/255.
З урахуванням наведеного, на думку Вищого господарського суду
України, оскаржуване рішення прийнято з дотриманням норм
матеріального і процесуального права, а відтак передбачених
законом підстав для його скасування не вбачається.
Керуючись статтями 111-9-111-11 ГПК України ( 1798-12 ), Вищий
господарський суд України
П О С Т А Н О В И В:
Рішення господарського суду Чернігівської області від 11.08.2005
зі справи № 9/93 залишити без змін, а касаційну скаргу
фермерського господарства “Колос” –без задоволення.
Суддя В. Селіваненко
Суддя І. Бенедисюк
Суддя В. Джунь