ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
22.11.2005 Справа N /12-05
Вищий господарський суд України у складі: суддя Селіваненко
В.П. –головуючий, судді Бенедисюк І. М. і Джунь В.В.
розглянув касаційну скаргу Київського обласного відділення Фонду
соціального захисту інвалідів, м. Київ (далі –відділення Фонду)
на рішення господарського суду Київської області від 19.07.2005
зі справи № 274/12-05
за позовом відділення Фонду
до казенного заводу порошкової металургії, м. Бровари (далі
–казенний завод)
про стягнення штрафних санкцій у сумі 117 527 грн. за
нестворені робочі місця для працевлаштування інвалідів у 2004
році.
Судове засідання проведено за участю представників:
позивача –Кубишкіної Н.Г.,
відповідача –Бушуєва О.В., Куця В.В.
За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський
суд України
В С Т А Н О В И В:
Рішенням господарського суду Київської області від 19.07.2005
(суддя Писана Т.О.) у задоволенні позову відмовлено. Рішення
суду першої інстанції з посиланням на приписи статей 18 –20
Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в
Україні” ( 875-12 ) (далі –Закон ( 875-12 )) мотивовано тим, що,
по-перше, казенним заводом були дотримано норматив робочих місць
для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох
відсотків від загальної чисельності працюючих, по-друге,
відповідачем подано докази інформування протягом 2004 року
відповідних органів працевлаштування про наявність на його
підприємстві вільних робочих місць, на яких могла
використовуватися праця інвалідів, і, по-третє, діяльність
казенного заводу за результатами звітного періоду була
збитковою.
У касаційній скарзі від 19.08.2005 до Вищого господарського суду
України відділення Фонду просить скасувати рішення
господарського суду Київської області від 19.07.2005 та
направити справу на новий розгляд. Скаргу мотивовано
неправильним застосування судом першої інстанції приписів статей
18-20 Закону ( 875-12 ), оскільки на думку скаржника суд дійшов
помилкового висновку про працевлаштування казенним заводом у
звітному періоді достатньої кількості інвалідів для дотримання
вимог нормативу. Крім того, на думку скаржника сплата штрафних
санкцій повинна здійснюватись незалежно від наявності прибутку у
підприємства.
Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції обставин
справи та правильність застосування ним норм матеріального і
процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов
висновку про наявність підстав для задоволення касаційної
скарги.
Судом першої інстанції зі справи встановлено, що:
- відповідно до поданого казенним заводом звіту від 01.02.2005
“Про зайнятість і працевлаштування інвалідів” за формою
державної статистичної звітності № 10-ПІ поштова-річна
середньооблікова чисельність штатних працівників на підприємстві
у 2004 році становила 1074 особи; чотиривідсотковий норматив
місць для працевлаштування інвалідів на підприємстві відповідача
за звітний період становив 42 особу інваліда (1074 чол. х 4%);
фактично відповідачем у звітному періоді працевлаштовано 25
інвалідів;
- у 2004 році казенним підприємством створено 42 робочих місця
для інвалідів;
- казенними заводом подано докази інформування протягом 2004
року відповідних органів працевлаштування про наявність на його
підприємстві вільних робочих місць, на яких могла
використовуватися праця інвалідів, що підтверджується листом
відповідача від 08.06.2005 № 09-1711 до Броварського
міськрайонного центру зайнятості;
- казенний завод мав збитки за наслідками
фінансово-господарської діяльності за 2004 рік на суму 2 453 000
грн.;
- згідно з листом Броварського міськрайонного центру зайнятості
від 13.06.2005 № 09-1755 у 2004 році інваліди до відповідача для
працевлаштування не направлялись;
- наказом казенного заводу від 02.11.2004 № 183 було створено
комісію по атестації робочих місць для інвалідів.
Причиною виникнення спору зі справи стало питання про
правомірність стягнення з казенного заводу штрафних санкцій,
передбачених статтею 20 Закону ( 875-12 ).
Судом першої інстанції порушено правила оцінки доказів,
визначені у статті 43 Господарського процесуального кодексу
України ( 1798-12 ) (далі –ГПК ( 1798-12 )), наслідком чого
стало недоведеність обставин, що мають значення для справи, які
суд визнав встановленими. Крім того, судом неправильно
застосовано до спірних відносин сторін зі справи припис частини
третьої статті 20 Закону ( 875-12 ).
Відповідно до вимог чинного законодавства встановлено певні
вимоги до створення робочих місць інвалідів на підприємствах,
порядку працевлаштування інвалідів на підприємствах, а також
визначено відповідальність підприємств за порушення цих вимог у
вигляді сплати штрафних санкцій.
Відповідно до частини першої статті 18 Закону ( 875-12 ) в
редакції, що була чинною на час виникнення спірних відносин зі
справи, працевлаштування інвалідів здійснюється органами
центральним органом виконавчої влади з питань праці та
соціальної політики, органами місцевого самоврядування,
громадськими організаціями інвалідів.
Згідно з пунктом 5 Положення про робоче місце інваліда і про
порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого Постановою
Кабінету Міністрів України від 03.05.1995 року № 314
( 314-95-п ) (далі –Положення про робоче місце інваліда і про
порядок працевлаштування інвалідів ( 314-95-п )) підприємства
розробляють заходи щодо створення робочих місць для інвалідів,
включають їх до колективного договору, інформують центри
зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення та
відділення Фонду соціального захисту інвалідів про створення
(пристосування) робочих місць для працевлаштування інвалідів.
У пункті 14 Положення про робоче місце інваліда і про порядок
працевлаштування інвалідів ( 314-95-п ) визначено, що
підприємства інформують державну службу зайнятості та місцеві
органи соціального захисту населення про вільні робочі місця та
вакантні посади, на яких може використовуватися праця інвалідів.
У постановах від 20.07.2004 зі справи № 2-23/9789-03
( n0060700-04 ), від 29.03.2005 зі справи № 13/403 та від
29.03.2005 зі справи № 3/118 ( v_118700-05 ) Верховним Судом
України викладено правову позицію, згідно з якою суди мають
з’ясовувати, зокрема, чи повідомляло підприємство органи
працевлаштування про створені робочі місця для працевлаштування
інвалідів; якщо названі органи були повідомлені, то чи
направлялись інваліди для працевлаштування і, відповідно, з чиєї
вини направлені не були працевлаштовані або їм було відмовлено у
працевлаштуванні на вакантні посади. Отже, працевлаштування
інвалідів може здійснюватись органами працевлаштування
інвалідів, визначеними у статті 18 Закону ( 875-12 ), лише за
наявності отриманої від підприємства інформації про вільні
робочі місця та вакантні посади, на яких може використовуватись
праця інвалідів. Судом першої інстанції встановлено факт
інформування казенним заводом протягом 2004 року відповідних
органів працевлаштування про наявність на його підприємстві
вільних робочих місць, на яких могла використовуватися праця
інвалідів, виключно на підставі листа відповідача від 08.06.2005
№ 09-1711 до Броварського міськрайонного центру зайнятості.
Проте, зі змісту цього листа лише випливає, що відповідач
протягом 2004 року подавав звіти за формою № 3-ПН. Наявні у
матеріалах справи копії цих звітів не містять повідомлення про
наявність вільних робочих місць для працевлаштування саме
інвалідів, оскільки у графі 4 не зазначено про вільні робочі
місця (а. с. № 135-148). Відповідно до пункту 2.1 Інструкції
щодо заповнення державної статистичної звітності за формами
№ 3-ПН “Звіт про наявність вільних робочих місць (вакантних
посад) та потребу в працівниках”, затвердженої наказом
Державного комітету статистики України від 06.07.1998 № 244 (
z0464-98 ): звіт за формою N 3-ПН подається підприємствами,
незалежно від форм власності і господарювання, місцевому центру
зайнятості 28 числа щомісячно;;... у графі 4 (з графи 2)
проставляється наявність вільних робочих місць (вакантних посад)
в рахунок річної броні, встановленої місцевими державними
адміністраціями відповідно до статті 5 Закону України “Про
внесення змін до Закону України “Про зайнятість населення”
( 665/97-ВР ), для працевлаштування громадян, які потребують
соціального захисту і не здатні на рівних умовах конкурувати на
ринку праці, а також для пенсіонерів, учнів, студентів,
інвалідів. Наявність вільних робочих місць (вакантних посад)
зазначається щодо кожної категорії громадян окремо під такими
шифрами:... 14 - інваліди. Отже судом першої інстанції порушено
передбачені статтею 43 ГПК ( 1798-12 ) правила оцінки доказів у
встановленні факту повідомлення відповідачем відповідних органів
працевлаштування про наявність на його підприємстві вільних
робочих місць, на яких могла використовуватися праця інвалідів.
Судом першої інстанції порушено вимоги статті 43 ГПК
( 1798-12 )і у встановленні даних про створення казенним заводом
у звітному періоді 42 робочих місць інвалідів. Згідно з приписом
пункту 3 Положення про робоче місце інваліда і про порядок
працевлаштування інвалідів ( 314-95-п ) робоче місце інваліда
вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим вимогам
робочого місця для інвалідів відповідної нозології, атестоване
спеціальною комісією підприємства за участю представників МСЕК,
органів Держнаглядохоронпраці, громадських організацій
інвалідів, і введено в дію шляхом працевлаштування на ньому
інваліда. У судовому рішенні не зазначено, на підставі яких
доказів суд першої інстанції дійшов висновку про
працевлаштування саме 42 інвалідів на казенному заводі протягом
звітного періоду. Крім того, судом не роз’яснено причини
розбіжностей між його висновком та даними звіту від 01.02.2005
“Про зайнятість і працевлаштування інвалідів” за формою
державної статистичної звітності № 10-ПІ поштова-річна, де
повідомляється про 25 працевлаштованих інвалідів.
Відповідно до частини другої статті 111-7 ГПК ( 1798-12 )
касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати
доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або
постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати
питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу
одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково
перевіряти докази. Тому ці фактичні дані мають бути з’ясовані
судом першої інстанції за новим розглядом справи.
Суд першої інстанції дійшов неправильного висновку про те, що
відповідно до частини третьої статті 20 Закону ( 665/97-ВР )
сплата штрафних санкцій може здійснюватись лише за рахунок
прибутку, який залишається в розпорядженні установи після сплати
всіх податків і зборів (обов'язкових платежів). У постановах від
14.06.2005 зі справи № 6/324 ( v_324700-05 ) та від 21.06.2005
зі справи № 1/255 Верховним Судом України викладено правову
позицію, згідно з якою суди не можуть відмовляти у вимозі про
стягнення штрафних санкцій лише з тієї підстави, що за даними
бухгалтерського обліку чи податкової звітності у підприємства
був відсутній прибуток у звітному періоді.
За змістом приписів пунктів 8 та 9 статті 3, пункту 4 частини 1
статті 17, частини 4 статті 50, статті 104 Кодексу
адміністративного судочинства України ( 2747-15 ) до компетенції
адміністративних судів не віднесено спори, де позивачами є
відділення Фонду соціального захисту інвалідів. На даний час
статтею 50 цього Кодексу ( 2747-15 ) встановлено вичерпний
перелік позовів, за якими юридичні та фізичні особи, що не є
суб’єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами у
справі за позовами суб’єктів владних повноважень. Отже спір з
цієї справи відноситься до підвідомчості господарських судів.
На підставі викладеного, керуючись статтями 111-7 - 111-12 ГПК
( 1798-12 ), Вищий господарський суд України
П О С Т А Н О В И В:
1. Касаційну скаргу Київського обласного відділення Фонду
соціального захисту інвалідів зі справи № 274/12-05
задовольнити.
2. Рішення господарського суду Київської області від 19.07.2005
з цієї справи скасувати.
Справу № 274/12-05 передати на новий розгляд до господарського
суду Київської області.
Суддя В. Селіваненко
Суддя І. Бенедисюк
Суддя В. Джунь