ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
18.10.2005 Справа N 13/213
Вищий господарський суд України у складі: суддя Селіваненко
В.П. – головуючий, судді Бенедисюк І.М. і Джунь В.В.
розглянув касаційну скаргу Запорізького обласного відділення
Фонду соціального захисту інвалідів, м. Запоріжжя (далі
–відділення Фонду)
на рішення господарського суду Запорізької області від
24.06.2005
зі справи № 13/213
за позовом відділення Фонду
до відкритого акціонерного товариства “Запоріжелектромонтаж”,
м. Запоріжжя (далі –ВАТ “Запоріжелектромонтаж”)
про стягнення 56 440,63 грн.
Судове засідання проведено за участю представників сторін:
відділення Фонду –Чудакової Н.Є.,
ВАТ “Запоріжелектромонтаж” –Волнової Ю.М.
За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський
суд України
В С Т А Н О В И В:
Відділення Фонду звернулося з позовом про стягнення з
відповідача 56 440,63 грн. заборгованості зі сплати штрафних
санкцій за недодержання законодавчо встановленого нормативу
робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.
За змістом приписів пунктів 8 та 9 статті 3, пункту 4 частини
першої статті 17, частини четвертої статті 50, статті 104
Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ) (2747-15)
до
компетенції адміністративних судів не віднесено спори, де
позивачами є відділення Фонду соціального захисту інвалідів.
Статтею 50 цього Кодексу ( 2747-15 ) (2747-15)
встановлено перелік
позовів, за якими юридичні та фізичні особи, що не є суб’єктами
владних повноважень, можуть бути відповідачами у справах за
позовами суб’єктів владних повноважень. На даний час цей перелік
є вичерпним, оскільки чинним законодавством не передбачено інших
випадків подання суб’єктами владних повноважень адміністративних
позовів до суб’єктів господарювання.
Рішенням господарського суду Запорізької області від 24.06.2005
(суддя Серкіз В.Г.) у задоволенні позову відмовлено. Рішення з
посиланням на статтю 20 Закону України “Про основи соціальної
захищеності інвалідів в Україні” ( 875-12 ) (875-12)
(далі –Закон
( 875-12 ) (875-12)
) мотивовано тим, що хоча у звітному році відповідач
не вжив усіх необхідних заходів для виконання установленого
нормативу робочих місць для забезпечення працевлаштування
інвалідів, відсутність у ВАТ “Запоріжелектромонтаж” облікованого
прибутку виключає можливість застосування до підприємства
фінансових санкцій за невиконання цього нормативу.
У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України
відділення Фонду просить скасувати зазначений судовий акт
місцевого господарського суду та прийняти нове рішення по суті
спору, посилаючись на порушення судом норм матеріального права,
оскільки за приписами частини четвертої статті 20 Закону у
випадку відсутності прибутку сплата штрафних санкцій
здійснюється підприємством за рахунок його майна.
У відзиві на касаційну скаргу відповідач зазначає, що обов’язок
безпосереднього працевлаштування інвалідів покладено саме на
органи, перелічені у частині першій статті 18 Закону ( 875-12 ) (875-12)
,
а тому відповідач не може бути суб’єктом відповідальності за
невиконання зазначеного нормативу.
Сторони відповідно до статті 111-4 Господарського процесуального
кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
належним чином повідомлено про час і
місце розгляду касаційної скарги.
Перевіривши на підставі встановлених місцевим господарським
судом фактичних обставин справи правильність застосування ним
норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський
суд України дійшов висновку про необхідність скасування
оскаржуваного рішення з передачею справи на новий розгляд до
суду першої інстанції з огляду на таке.
Місцевим господарським судом у справі встановлено, що:
- відповідно до поданого ВАТ “Запоріжелектромонтаж” звіту “Про
зайнятість і працевлаштування інвалідів” за формою державної
статистичної звітності № 10-ПІ поштова-річна за 2004 рік
норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у
структурних підрозділах відповідача становить: для Запорізького
спеціалізованого управління № 443 – 8 осіб, для Запорізького
спеціалізованого управління № 461 –2 особи;
- фактично протягом звітного року у Запорізькому
спеціалізованому управлінні № 443 було працевлаштовано 5
інвалідів, а у Запорізькому спеціалізованому управлінні № 461
–лише 1 інваліда;
- у 2004 році середньорічна заробітна плата у Запорізькому
спеціалізованому управлінні № 443 становила 14931 грн., а у
Запорізькому спеціалізованому управлінні № 461 - 11642 грн.;
- розрахунок суми штрафних санкцій за нестворені робочі місця
для працевлаштування інвалідів у звітному 2004 році становить
56440,63 грн., які самостійно ВАТ “Запоріжелектромонтаж” не
сплачено;
- ВАТ “Запоріжелектромонтаж” не повідомляло у звітному 2004 році
державну службу зайнятості та місцеві органи соціального захисту
населення про наявність вільних робочих місць, на яких могла
використовуватися праця інвалідів у звітний період.
Причиною виникнення спору зі справи стало питання про
правомірність стягнення з відповідача передбачених статтею 20
Закону штрафних санкцій за недотримання установленого нормативу
працевлаштування інвалідів.
У вирішенні даного спору місцевий господарський суд дійшов
помилкового висновку про неможливість накладення на відповідача
стягнень в порядку статті 20 Закону ( 875-12 ) (875-12)
у випадку
відсутності у підприємства облікованого прибутку у звітному
періоді.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 20 Закону
( 875-12 ) (875-12)
сплату штрафних санкцій підприємства (об'єднання),
установи і організації провадять відповідно до закону за рахунок
прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх
податків і зборів (обов'язкових платежів). У разі відсутності
коштів штрафні санкції можуть бути застосовані шляхом звернення
стягнення на майно підприємства (об'єднання), установи і
організації в порядку, передбаченому законом.
Отже, Закон не ставить обов’язок щодо сплати санкцій у
залежність від наявності чи відсутності прибутку, а вказує лише
джерело сплати, виходячи з того, що сплачені чи стягнуті за
рішенням суду штрафні санкції не можуть бути віднесені
підприємством на собівартість продукції чи надані послуги.
Таку правову позицію викладено, зокрема, у постанові Верховного
Суду України від 21.06.2005 № 05/343 зі справи № 1/255.
Необґрунтованим є і висновок місцевого господарського суду щодо
неповідомлення відповідачем органів працевлаштування інвалідів
про наявність вільних робочих місць, на яких могла б
використовуватись праця інвалідів у звітному періоді. Так,
відповідно до пунктів 1.2, 2.1 Інструкції щодо заповнення
державної статистичної звітності за формами № 3-ПН “Звіт про
наявність вільних робочих місць (вакантних посад) та потребу в
працівниках” і № 4-ПН “Звіт про вивільнення працівників”,
затвердженої наказом Державного комітету статистики України від
06.07.1998 № 224 ( z0464-98 ) (z0464-98)
, підприємства, установи і
організації, розташовані на території відповідного регіону,
незалежно від форм власності і господарювання та відомчої
підпорядкованості, щомісячно в повному обсязі подають державній
службі зайнятості інформацію про наявність вільних робочих місць
(вакантних посад) за формою № 3-ПН “Звіт про наявність вільних
робочих місць (вакантних посад) та потребу в працівниках”,
причому наявність вакантних посад для працівників з обмеженою
працездатністю, якими є, зокрема, інваліди, проставляється у
графі 4 такого звіту.
Отже, для того, щоб дійти правильного висновку про виконання
(або невиконання) відповідачем обов’язку щодо повідомлення
уповноважених органів про наявність вакантних місць для
інвалідів господарський суд повинен був дослідити саме
відомості, що містяться у поданих ВАТ “Запоріжелектромонтаж” до
відповідної служби зайнятості статистичних звітах за формою
№ 3-ПН за звітний 2004 рік.
Крім того, відповідно до частини першої статті 11 Закону України
“Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом” ( 2343-12 ) (2343-12)
суддя, прийнявши заяву про порушення
справи про банкрутство, зокрема, вирішує питання про введення
мораторію на задоволення вимог кредиторів боржника.
Згідно ж зі статтею 1 Закону України “Про відновлення
платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”
( 2343-12 ) (2343-12)
мораторій на задоволення вимог кредиторів (далі -
мораторій) - це зупинення виконання боржником грошових
зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів
(обов'язкових платежів) та зупинення заходів, спрямованих на
виконання цих зобов'язань, застосованих до прийняття рішення про
введення мораторію. Крім того, відповідно до приписів цієї
статті мораторій вводиться на задоволення всіх вимог кредиторів,
крім випадків, передбачених частиною четвертою статті 12
названого Закону ( 2343-12 ) (2343-12)
.
Наведене дає підстави для висновку про те, що мораторій
поширюється і на вимоги щодо стягнення фінансових санкцій за
порушення норм антимонопольного, банківського, валютного
законодавства, законодавства про цінні папери, про ціноутворення
тощо, хоча ці категорії вимог не підлягають задоволенню у межах
провадження у справі про банкрутство. Аналогічну позицію
викладено, зокрема, у підпункті 2.6 пункту 2 Інформаційного
листа Вищого господарського суду України від 19.03.2002
№ 01-8/307”Про деякі питання, пов'язані з введенням мораторію
на задоволення вимог кредиторів згідно з Законом України “Про
відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом” ( v_307600-02 ) (v_307600-02)
.
Відтак оскільки введення мораторію на задоволення вимог
кредиторів підприємства виключає можливість стягнення з
останнього штрафних санкцій за недотримання чотиривідсоткового
нормативу працевлаштування інвалідів, в даному разі для того,
щоб дійти обґрунтованого висновку про наявність або відсутність
правових підстав для стягнення з відповідача штрафних санкцій за
невиконання нормативу працевлаштування інвалідів місцевий
господарський суд повинен був вичерпно з’ясувати обставини,
пов’язані з введенням мораторію на задоволення вимог кредиторів
ВАТ “Запоріжелектромонтаж”. Так, в матеріалах справи містяться
документи, а саме – ухвала господарського суду Запорізької
області від 02.08.2004 зі справи № 25/125 про порушення
провадження у справі про банкрутство ВАТ “Запоріжелектромонтаж”,
що можуть свідчити про введення господарським судом мораторію на
задоволення вимог кредиторів відповідача. Однак суд першої
інстанції названий доказ не дослідив та не надав належної
правової оцінки зазначеній обставині.
Таким чином, місцевий господарський суд припустився порушення
вимог частини першої статті 47 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
щодо
прийняття судового рішення за результатами обговорення усіх
обставин справи і частини першої статті 43 названого Кодексу
( 1798-12 ) (1798-12)
стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду
в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності.
Касаційна ж інстанція відповідно до частини другої статті 111-7
ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
не має права встановлювати або вважати
доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або
постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати
питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу
одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково
перевіряти докази.
З урахуванням наведеного у новому розгляді справи суду першої
інстанції необхідно встановити зазначені у цій постанові
обставини, надати доводам сторін і поданим ними доказам належну
правову оцінку та вирішити спір згідно з вимогами закону.
Керуючись статтями 111-7 - 111-12 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий
господарський суд України
П О С Т А Н О В И В:
1. Касаційну скаргу Запорізького обласного відділення Фонду
соціального захисту інвалідів задовольнити частково.
2. Рішення господарського суду Запорізької області від
24.06.2005 зі справи № 13/213 скасувати.
Справу передати на новий розгляд до господарського суду
Запорізької області.
Суддя В. Селіваненко
Суддя І. Бенедисюк
Суддя В. Джунь