ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
18.10.2005 Справа N 13/189
Вищий господарський суд України у складі: суддя Селіваненко
В.П. –головуючий, судді Бенедисюк І.М. і Джунь В.В.
розглянув касаційну скаргу Запорізького обласного відділення
Фонду соціального захисту інвалідів, м. Запоріжжя (далі
–відділення Фонду)
на рішення господарського суду Запорізької області від
25.06.2005
зі справи № 13/189
за позовом відділення Фонду
до товариства з обмеженою відповідальністю “Кільце”,
м. Мелітополь Запорізької області (далі –ТОВ “Кільце”)
про стягнення 15 766 грн.
Судове засідання проведено за участю представників:
відділення Фонду –Чудакової Н.Є.,
ТОВ “Кільце” –Івлевої О.Ф.
За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський
суд України
В С Т А Н О В И В:
Відділення Фонду звернулося з позовом про стягнення з
відповідача 15 766 грн. заборгованості зі сплати штрафних
санкцій за недодержання законодавчо встановленого нормативу
робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.
За змістом приписів пунктів 8 та 9 статті 3, пункту 4 частини
першої статті 17, частини четвертої статті 50, статті 104
Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ) до
компетенції адміністративних судів не віднесено спори, де
позивачами є відділення Фонду соціального захисту інвалідів.
Статтею 50 цього Кодексу ( 2747-15 ) встановлено перелік
позовів, за якими юридичні та фізичні особи, що не є суб’єктами
владних повноважень, можуть бути відповідачами у справах за
позовами суб’єктів владних повноважень. На даний час цей перелік
є вичерпним, оскільки чинним законодавством не передбачено інших
випадків подання суб’єктами владних повноважень адміністративних
позовів до суб’єктів господарювання.
Рішенням господарського суду Запорізької області від 25.06.2005
(суддя Серкіз В.Г.) у задоволенні позову відмовлено. Назване
рішення з посиланням на частину другу статті 218 Господарського
кодексу України ( 436-15 ) (далі –ГК України ( 436-15 ))
мотивовано тим, що обов’язок безпосереднього працевлаштування
інвалідів покладено на органи соціального захисту інвалідів, у
той час коли ТОВ “Кільце” було вжито усіх залежних від нього
заходів для виконання зазначеного нормативу. Крім того,
відсутність у звітному 2004 році у відповідача облікованого
прибутку виключає можливість застосування до ТОВ “Кільце”
штрафних санкцій відповідно до статті 20 Закону України “Про
основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” ( 875-12 )
(далі –Закон ( 875-12 )).
У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України
відділення Фонду просить скасувати рішення місцевого
господарського суду з даної справи та прийняти нове рішення по
суті спору, посилаючись на порушення судом норм матеріального
права. Скаргу мотивовано тим, що відповідно до статті 20 Закону
( 875-12 ) підставою для застосування до суб’єкта господарювання
штрафних санкцій є саме невиконання законодавчих вимог щодо
працевлаштування необхідної кількості інвалідів на підприємстві,
а тому факт створення робочих місць для інвалідів не звільняє
відповідача від відповідальності за невиконання названого
нормативу. Крім того, як зазначає позивач, за приписами частини
четвертої статті 20 Закону ( 875-12 ) у випадку відсутності
прибутку сплата штрафних санкцій здійснюється підприємством за
рахунок його майна.
У відзиві на касаційну скаргу відповідач зазначає, що обов’язок
безпосереднього працевлаштування інвалідів покладено саме на
органи, перелічені у частині першій статті 18 Закону, а тому
підприємство не може бути суб’єктом відповідальності за
невиконання зазначеного нормативу.
Учасників судового процесу відповідно до статті 111-4
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (далі
–ГПК України ( 1798-12 )) належним чином повідомлено про час і
місце розгляду касаційної скарги.
Перевіривши повноту встановлення місцевим господарським судом
фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм
матеріального і процесуального права, заслухавши пояснення
представників сторін, Вищий господарський суд України дійшов
висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної
скарги з огляду на таке.
Місцевим господарським судом у справі встановлено, що:
- відповідно до поданого ТОВ “Кільце” звіту “Про зайнятість і
працевлаштування інвалідів” за формою державної статистичної
звітності № 10-ПІ поштова-річна за 2004 рік середньооблікова
чисельність штатних працівників на підприємстві відповідача
становила у звітному періоді 100 осіб, норматив робочих місць
для працевлаштування інвалідів –4 особи, у той час коли фактично
відповідачем було працевлаштовано лише 2 інваліди;
- середньорічна заробітна плата на підприємстві відповідача у
2004 році становила 7883 грн.;
- розрахунок суми штрафних санкцій за нестворені робочі місця
для працевлаштування інвалідів у звітному 2004 році становить
15766 грн., які самостійно ТОВ “Кільце” не сплачено;
- у 2004 році ТОВ “Кільце” створило робочі місця інвалідів у
необхідній кількості та повідомляло Мелітопольський міський
центр зайнятості про наявність вільних робочих місць, на яких
могла використовуватись праця інвалідів, шляхом направлення
щомісячних звітів за формою № 3-ПН;
- у звітному періоді уповноваженими органами інваліди на
підприємство відповідача не направлялись.
Причиною виникнення спору зі справи стало питання про
правомірність стягнення з відповідача передбачених статтею 20
Закону штрафних санкцій.
Відповідно до частини восьмої статті 69 ГК України ( 436-15 )
підприємство з правом найму робочої сили забезпечує визначену
відповідно до закону кількість робочих місць для
працевлаштування неповнолітніх, інвалідів, інших категорій
громадян, які потребують соціального захисту. Відповідальність
підприємства за невиконання даної вимоги встановлюється
законом.
Статтею 19 Закону ( 875-12 ) для підприємств, установ і
організацій незалежно від форм власності і господарювання
встановлюється норматив робочих місць для забезпечення
працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від
загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 25
чоловік –у кількості одного робочого місця, якщо інше не
передбачено законом.
Частиною ж першою статті 18 Закону ( 875-12 ) обов’язок
працевлаштування інвалідів покладено на центральний орган
виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органи
місцевого самоврядування, громадські організації інвалідів.
Крім того, згідно з пунктом 10 Положення про робоче місце
інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого
постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.1995 № 314
( 314-95-п ) (далі – Положення
( 314-95-п )), працевлаштування
інвалідів здійснюється державною службою зайнятості, органами
Мінсоцзахисту, місцевими Радами народних депутатів, громадськими
організаціями інвалідів з урахуванням побажань, стану здоров'я
інвалідів, їхніх здібностей і професійних навичок відповідно до
висновків МСЕК.
Разом з тим, згідно з пунктом 5 Положення ( 314-95-п )
підприємства розробляють заходи щодо створення робочих місць для
інвалідів, включають їх до колективного договору, інформують
центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення
та відділення Фонду соціального захисту інвалідів про створення
(пристосування) робочих місць для працевлаштування інвалідів. А
пунктом 14 Положення ( 314-95-п ) визначено, що підприємства,
зокрема, у межах доведеного нормативу створюють за власні кошти
робочі місця для працевлаштування інвалідів; інформують державну
службу зайнятості та місцеві органи соціального захисту
населення про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких
може використовуватися праця інвалідів.
Відповідно до вимог пункту 3 Положення ( 314-95-п ) робоче місце
інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим
вимогам робочого місця для інвалідів відповідної нозології,
атестоване спеціальною комісією підприємства за участю
представників МСЕК, органів Держнаглядохоронпраці, громадських
організацій інвалідів, і введено в дію шляхом працевлаштування
на ньому інваліда
Аналіз наведених положень чинного законодавства України дає
підстави для висновку про те, що виконанню відповідними органами
обов’язку працевлаштовувати інвалідів повинно передувати вжиття
підприємством необхідних заходів для забезпечення такого
працевлаштування, до яких належать, зокрема, створення в
установленому порядку робочих місць у межах нормативу та
інформування названих органів про наявність таких вакантних
посад для інвалідів.
Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом України у
постановах від 20.07.2004 № 04/336 зі справи № 2-23/9789-03
( n0060700-04 ), від 29.03.2005 № 05/145 зі справи № 13/403 та
від 29.03.2005 № 05/144 зі справи № 3/118 ( v_118700-05 ),
згідно з якою суди мають з’ясовувати, зокрема, чи повідомляло
підприємство органи працевлаштування про створені робочі місця
для працевлаштування інвалідів; якщо названі органи були
повідомлені, то чи направлялись інваліди для працевлаштування і,
відповідно, з чиєї вини направлені інваліди не були
працевлаштовані або їм було відмовлено у працевлаштуванні на
вакантні посади.
Частиною ж другою статті 218 ГК України ( 436-15 ) передбачено,
що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або
неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення
правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що
ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення
господарського правопорушення.
У вирішенні даного спору місцевий господарський суд дійшов
помилкового висновку про неможливість накладення на відповідача
стягнення в порядку статті 20 Закону ( 875-12 ) у випадку
відсутності у підприємства облікованого прибутку у звітному
періоді.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 20 Закону
( 875-12 ) сплату штрафних санкцій підприємства (об'єднання),
установи і організації провадять відповідно до закону за рахунок
прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх
податків і зборів (обов'язкових платежів). У разі відсутності
коштів штрафні санкції можуть бути застосовані шляхом звернення
стягнення на майно підприємства (об'єднання), установи і
організації в порядку, передбаченому законом.
Отже, Закон ( 875-12 ) не ставить в залежність обов’язок щодо
сплати санкцій від наявності чи відсутності прибутку, а вказує
лише джерело сплати.
Таку правову позицію викладено, зокрема, у постанові Верховного
Суду України від 21.06.2005 № 05/343 зі справи № 1/255.
Однак, оскільки помилковість такого висновку не вплинула на
прийняття господарським судом правильного по суті спору рішення,
підстав для скасування оскаржуваного судового акта
господарського суду Запорізької області не вбачається.
Керуючись статтями 111-9, 111-11 ГПК України ( 1798-12 ), Вищий
господарський суд України
П О С Т А Н О В И В:
Рішення господарського суду Запорізької області від 25.06.2005
зі справи № 13/189 залишити без змін, а касаційну скаргу
Запорізького обласного відділення Фонду соціального захисту
інвалідів –без задоволення.
Суддя В. Селіваненко
Суддя І. Бенедисюк
Суддя В. Джунь