ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
18.10.2005 Справа N 3/59
Вищий господарський суд України у складі: суддя Селіваненко
В.П. –головуючий, судді Джунь В.В. і Львов Б.Ю.,
розглянувши касаційну скаргу Сумського обласного відділення
Фонду соціального захисту інвалідів, м. Суми,
на рішення господарського суду Сумської області від 14.03.2005
та постанову Харківського апеляційного господарського суду від
25.04.2005
зі справи № 3/59
за позовом прокурора Сумського району Сумської області в
інтересах держави в особі Сумського обласного відділення Фонду
соціального захисту інвалідів (далі – Відділення)
до агрофірми товариства з обмеженою відповідальністю “Зоря”
(далі –Товариство), с. Писарівка Сумського району Сумської
області,
про стягнення 6 406 грн.,
В С Т А Н О В И В:
За змістом приписів пунктів 8 та 9 статті 3, пункту 4 частини
першої статті 17, частини четвертої статті 50, статті 104
Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ) до
компетенції адміністративних судів не віднесено спори, де
позивачами є відділення Фонду соціального захисту інвалідів.
Статтею 50 цього Кодексу ( 2747-15 ) встановлено перелік
позовів, за якими юридичні та фізичні особи, що не є суб’єктами
владних повноважень, можуть бути відповідачами у справах за
позовами суб’єктів владних повноважень. На даний час цей перелік
є вичерпним, оскільки чинним законодавством не передбачено інших
випадків подання суб’єктами владних повноважень адміністративних
позовів до суб’єктів господарювання.
Прокурор Сумського району Сумської області звернувся до
господарського суду Сумської області в інтересах держави в особі
Відділення з позовом про стягнення з Товариства 6 406 грн.
штрафних санкцій за нестворені робочі місця для інвалідів у 2002
році.
Справа розглядалася господарськими судами неодноразово.
Рішенням господарського суду Сумської області від 14.03.2005
(суддя Лущик М.С.), залишеним без змін постановою Харківського
апеляційного господарського суду від 25.04.2005 (колегія суддів
у складі: Афанасьєв В.В. –головуючий, судді Бухан А.І., Шепітько
І.І.), у позові відмовлено.
Прийняті судові рішення мотивовано відсутністю вини відповідача
в невиконанні нормативу зі створення робочих місць для
працевлаштування інвалідів у 2002 році.
У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України
Відділення просить рішення місцевого суду від 14.03.2005 та
постанову апеляційного суду від 25.04.2005 скасувати через
неправильне застосування норм матеріального права та
процесуального права і прийняти нове рішення.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 111-4
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (далі
–ГПК України ( 1798-12 )) належним чином повідомлено про час і
місце розгляду касаційної скарги.
Представники учасників у судове засідання не з’явилися.
Перевіривши повноту встановлення судами першої і апеляційної
інстанцій обставин справи та правильність застосування ними норм
матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд
України дійшов висновку про необхідність часткового задоволення
касаційної скарги з урахуванням такого.
Попередніми судовими інстанціями встановлено, що:
- відповідно до середньооблікової чисельності штатних
працівників (80 осіб) відповідач у 2002 році мав створити 3
робочих місця для працевлаштування інвалідів;
- фактично в 2002 році Товариством працевлаштовано одного
інваліда;
- позивач не подав доказів направлення на підприємство
відповідача пропозицій щодо працевлаштування інвалідів, як і
доказів того, що інваліди самі в 2002 році зверталися до
Товариства з метою працевлаштування та відповідачем їм в цьому
було відмовлено.
Причиною виникнення спору зі справи стало питання про
правомірність стягнення з відповідача штрафних санкцій,
передбачених статтею 20 Закону України від 21.03.1991 № 875-XII
“Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”
( 875-12 ) (далі –Закон № 875
( 875-12 )).
Частиною першою статті 19 цього Закону ( 875-12 ) (в редакції,
що діяла на час виникнення спірних правовідносин) для
підприємств (об'єднань), установ і організацій незалежно від
форми власності і господарювання встановлюється норматив робочих
місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі
чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо
працює від 15 до 25 чоловік - у кількості одного робочого місця.
Відповідно до частини першої статті 20 Закону № 875 ( 875-12 )
підприємства (об'єднання), установи і організації, де кількість
працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, щороку
сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту
інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі
середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві
(в об'єднанні), в установі, організації за кожне робоче місце,
не зайняте інвалідом.
Положенням про робоче місце інваліда і про порядок
працевлаштування інвалідів (далі –Положення), затвердженим
постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.1995 № 314
( 314-95-п ), визначено, що робоче місце інваліда - це окреме
робоче місце або ділянка виробничої площі на підприємстві
(об'єднанні), в установі та організації незалежно від форм
власності та господарювання, де створено необхідні умови для
праці інваліда (пункт 1); робоче місце інваліда вважається
створеним, якщо воно відповідає встановленим вимогам робочого
місця для інвалідів відповідної нозології, атестоване
спеціальною комісією підприємства за участю представників МСЕК,
органів Держнаглядохоронпраці, громадських організацій
інвалідів, і введено в дію шляхом працевлаштування на ньому
інваліда (пункт 3); підприємства розробляють заходи щодо
створення робочих місць для інвалідів, включають їх до
колективного договору, інформують центри зайнятості, місцеві
органи соціального захисту населення та відділення Фонду
соціального захисту інвалідів про створення (пристосування)
робочих місць для працевлаштування інвалідів (пункт 5).
Пунктом 14 Положення ( 314-95-п ) встановлено, що підприємства,
зокрема, у межах доведеного нормативу створюють за власні кошти
робочі місця для працевлаштування інвалідів; інформують державну
службу зайнятості та місцеві органи соціального захисту
населення про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких
може використовуватися праця інвалідів.
При цьому частиною першою статті 18 Закону № 875 ( 875-12 ) і
пунктом 10 Положення ( 314-95-п ) передбачено, що
працевлаштування інвалідів здійснюється органами Міністерства
праці України, Міністерства соціального захисту населення
України, місцевими радами, громадськими організаціями інвалідів
з урахуванням побажань, стану здоров'я інвалідів, їхніх
здібностей і професійних навичок відповідно до висновків МСЕК.
Наказом Державного комітету статистики України від 06.07.1998
№ 244, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 17.07.1998
за № 464/2904 ( z0464-98 ), затверджено Інструкцію щодо
заповнення державної статистичної звітності за формами № 3-ПН
“Звіт про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) та
потребу в працівниках” і № 4-ПН “Звіт про вивільнення
працівників”, відповідно до підпункту 2.1 пункту 2 якої:
- звіт за формою № 3-ПН подається підприємствами, незалежно від
форм власності і господарювання, місцевому центру зайнятості 28
числа щомісячно;
- у разі потреби термінового заміщення наявних вільних робочих
місць, що виникли у міжзвітний період у зв'язку зі звільненням
працівників, дані про ці місця подаються додатково, в міру їх
виникнення;
- в графі 4 звіту за формою № 3-ПН проставляється наявність
вільних робочих місць (вакантних посад) в рахунок річної броні,
встановленої місцевими державними адміністраціями, для
працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту і
не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, а також
для пенсіонерів, учнів, студентів, інвалідів. Наявність вільних
робочих місць (вакантних посад) зазначається щодо кожної
категорії громадян окремо під встановленими шифрами (інваліди
мають шифр 14”).
Отже, чинне законодавство України обов’язок з безпосереднього
працевлаштування інвалідів покладає на центральний орган
виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органи
місцевого самоврядування, громадські організації інвалідів, але
цьому мають передувати певні дії підприємств (об'єднань),
установ і організацій зі створення робочих місць для інвалідів
та з відповідного інформування зазначених органів з метою
працевлаштування інвалідів, тоді як інші висновки попередніх
судових інстанцій з цього приводу є помилковими.
Проте, ні місцевим, ані апеляційним господарськими судами не
з’ясовано: чи розроблялися Товариством заходи (і які саме) щодо
створення робочих місць для інвалідів; які дії для створення
таких робочих місць фактично здійснено відповідачем; чи подавало
Товариство до державної служби зайнятості звітність за формою
№ 3-ПН за період з.12.2001 року по грудень 2002 року; з яких
причин органами, визначеними в статті 18 Закону № 875
( 875-12 ), не вживалися заходи щодо працевлаштування інвалідів
на робочі місця до Товариства.
На необхідність з’ясування цих обставин звертав увагу й
Верховний Суд України в постановах від 20.07.2004 зі справи
№ 2-23/9789-03 ( n0060700-04 ) , від 11.01.2005 зі справи
№ 6/203 ( sp21/027 ), від 25.01.2005 зі справи № 8/203-04
( sp21/056 ) та інших.
До того ж, залишивши без дослідження фактичні обставини щодо
виконання Товариством обов’язку з інформування уповноважених
органів з працевлаштування про наявність вільних робочих місць
(вакантних посад) для інвалідів, місцевий та апеляційний
господарські суди на порушення припису частини першої статті
111-12 ГПК України ( 1798-12 ) не виконали відповідні вказівки,
що містилися в постанові Вищого господарського суду України від
01.12.2004 з даної справи.
Таким чином, попередні судові інстанції припустилися
неправильного застосування приписів частини першої статті 47 ГПК
України ( 1798-12 ) щодо прийняття судового рішення суддею за
результатами обговорення усіх обставин справи та частини першої
статті 43 цього Кодексу стосовно всебічного, повного і
об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в
їх сукупності, що відповідно до частини першої статті 111-10 ГПК
України ( 1798-12 ) є підставою для скасування судових рішень зі
справи.
Касаційна ж інстанція відповідно до частини другої статті 111-7
ГПК України ( 1798-12 ) не має права встановлювати або вважати
доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або
постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати
питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу
одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково
перевіряти докази.
З огляду на наведене справа має бути передана на новий судовий
розгляд до суду першої інстанції, під час якого необхідно
встановити обставини, зазначені в цій постанові, дати їм та
доводам сторін належну правову оцінку і вирішити спір відповідно
до вимог закону.
Керуючись статтями 111-7, 111-9-111-12 ГПК України ( 1798-12 ),
Вищий господарський суд України
П О С Т А Н О В И В:
1. Касаційну скаргу Сумського обласного відділення Фонду
соціального захисту інвалідів задовольнити частково.
2. Рішення господарського суду Сумської області від 14.03.2005
та постанову Харківського апеляційного господарського суду від
25.04.2005 зі справи № 3/59 скасувати.
Справу передати на новий розгляд до господарського суду Сумської
області.
Суддя В.Селіваненко
Суддя В.Джунь
Суддя Б.Львов