9/70 Про стягнення 41 000 грн. - Текст документа

За наслідком уточнень позовних вимог в порядку ст. 22 ГПК України (1798-12) , ВАТ “Південнобузьке” з посиланням на ст. ст. 11, 12 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (2343-12) просило господарський суд Миколаївської області стягнути з ТОВ “Надбузьке” на підставі ст. 1212 ЦК України (435-15) 41000 грн. коштів, набутих без достатньої правової підстави.

ТОВ “Надбузьке” проти заявлених вимог заперечувало.

Рішенням господарського суду Миколаївської області від 26.04.2005 р. (суддя Філінюк І.Г.), залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 07.07.2005 р. (судді: Ліпчанська Н.В., Андрєєва Е.І., Мацюра П. Ф.), позов задоволено: стягнуто з відповідача на користь позивача 41000 грн. безпідставно отриманих коштів.

Не погоджуючись з постановою, ТОВ “Надбузьке” звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення і постанову скасувати та прийняти нове рішення про відмову в позові, мотивуючи скаргу порушенням і неправильним застосуванням судами норм матеріального та процесуального права. Заслухавши пояснення представників сторін, розглянувши матеріали справи, оцінивши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України прийшла до висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, виходячи із наступного.

Згідно положень ч. 2 ст. 111-5 ГПК України (1798-12) касаційна інстанція перевіряє юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні та постанові господарських судів.

Приймаючи рішення про задоволення позову на підставі ст. ст. 1212, 1213 ЦК України (435-15) та постанову суди виходили з того, що грошові кошти в оспорюваній сумі набуті відповідачем без достатньої правової підстави. При цьому, у справі № 8/174 судом розглядався спір про визнання недійсним правочину, тоді як предметом розгляду справи № 9/70 є повернення безпідставно набутих грошових коштів.

Проте, з вказаним висновком погодитись не можна.

Відповідно до ч. 1 ст. 1212 ЦК України (435-15) особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Як вбачається з платіжного доручення № 46 від 16.05.2003 р. в графі “призначення платежу” зазначено: кредиторська заборгованість згідно акта звірки.

Відповідно до ч. 1 ст. 380 ЦК УРСР (1540-06) платежі за зобов'язаннями між державними організаціями, колгоспами й іншими кооперативними та іншими громадськими організаціями провадяться в порядку безготівкових розрахунків через кредитні установи, в яких зазначені організації відповідно до закону зберігають свої кошти. Порядок і форми розрахунків визначаються законодавством.

Згідно пункту 5 Розділу ІІІ Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, яка затверджена постановою Правління Національного банку України від 29.03.2001 р. № 135 (z0368-01) , платіжні доручення застосовуються в розрахунках за товарними і нетоварними платежами, зокрема, для завершення розрахунків за актами звірки взаємної заборгованості підприємств, які складені не пізніше строку, установленого чинним законодавством.

Відповідно до п. п. 1, 5 Розділу ІХ згаданої Інструкції (z0368-01) до розрахунків, що здійснюються як залік взаємної заборгованості платників, належать розрахунки, за якими взаємні зобов'язання боржників і кредиторів погашаються в рівнозначних сумах, і лише за їх різницею здійснюється платіж на загальних підставах. Після складання акта звіряння взаємної заборгованості в строки, визначені чинним законодавством, та сторона, на користь якої склалося кредитове сальдо взаємозобов'язань, виписує розрахунковий документ (платіжне доручення, вимогу-доручення) або оформляє вексель.

Таким чином, чинним законодавством на момент перерахування спірної суми були передбачені підстави та порядок їх перерахування, а посилання відповідача на набуття коштів за встановленими законодавством підставами та за наявності всіх необхідних для цього документів залишились не спростованими, тому висновки судів про необхідність задоволення позовних вимог на підставі ст. 1212 ЦК України (435-15) є необґрунтованими.

Крім того, посилання апеляційного господарського суду на ст. 12 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (2343-12) є необґрунтованим, оскільки відповідно до її положень протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів забороняється стягнення на підставі виконавчих документів та інших документів, за якими здійснюється стягнення відповідно до законодавства, проте судом не врахований добровільний порядок перерахування коштів.

В поданій апеляційній скарзі відповідач, в обґрунтування своїх вимог і заперечень, посилався: на відсутність повноважень у ліквідатора на подання позову у даній справі; необґрунтованість висновків місцевого господарського суду про отримання коштів без достатніх правових підстав за наявності акту звірки від 02.04.2003 р. та порушення ст. ст. 1212, 1213 ЦК України (435-15) , якими керувався суд приймаючи рішення; на неправильне застосування місцевим господарським судом ст. ст. 11, 12 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (2343-12) ; на відсутність судової заборони на перерахування коштів з підстав невизначення судом дій, які забороняється вчиняти.

Відповідно до приписів ст.ст. 45, 47, 43 ГПК України (1798-12) судові рішення (рішення, ухвала, постанова) приймаються судом за результатами обговорення усіх обставин справи та за умови здійснення за своїм внутрішнім переконанням оцінки доказів, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Приймаючи оскаржувану постанову апеляційний господарський суд не надав оцінку доводам відповідача, що викладені ним в апеляційній скарзі, в порушення ст. ст. 47, 43, 99, 101, 105 ГПК України (1798-12) не забезпечив всебічний та повний розгляд обставин справи, які мають юридичне значення, що унеможливлює правильне застосування норм матеріального права.

Викладене свідчить про те, що судами при розгляді справи не були достатньо враховані вимоги законодавства. Як наслідок, прийняті у справі рішення та постанова не відповідають ст. ст. 84, 105 ГПК України (1798-12) та вимогам, що викладені в постанові Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1976 р. № 11 “Про судове рішення” (v0011700-76) зі змінами та доповненнями.

У зв’язку із вищевикладеним колегія суддів вважає, що приймаючи рішення та постанову, суди надали неповну та невірну юридичну оцінку обставинам справи, порушили і неправильно застосували норми матеріального та процесуального права, в зв’язку з чим, враховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції (ст. 111-7 ГПК України (1798-12) ), рішення та постанова підлягають скасуванню, а справа передачі на новий розгляд місцевому господарському суду.

При новому розгляді справи місцевому господарському суду необхідно врахувати викладене, всебічно і повно з’ясувати та перевірити всі фактичні обставини справи, надати об’єктивну оцінку доказам, які мають юридичне значення для її розгляду, правильно застосувати норми матеріального та процесуального права.

Керуючись ст. ст. 111-5, 111-7, 111-9, 111-10, 111-11 ГПК України (1798-12) , суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ТОВ “Надбузьке” задовольнити частково.

Рішення господарського суду Миколаївської області від 26.04.2005 р. та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 07.07.2005 р. у справі № 9/70 скасувати.