ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
15.11.2005 Справа N 17/113
Вищий господарський суд України у складі: суддя Селіваненко
В.П. –головуючий, судді Бенедисюк І.М. і Джунь В.В.
розглянув касаційну скаргу товариства з обмеженою
відповідальністю “Ембіс”, м. Чернігів (далі - ТОВ “Ембіс”)
на рішення господарського суду Чернігівської області від
04.05.2005
та постанову Київського апеляційного господарського суду від
21.06.2005
зі справи № 17/113
за позовом відділення Фонду соціального захисту інвалідів у
Чернігівській області, м. Чернігів (далі –відділення Фонду)
до ТОВ “Ембіс”
про стягнення 2881,48 грн.
Судове засідання проведено за участю представників:
відділення Фонду –Нужняк І.С.,
ТОВ “Ембіс” –не з’явились.
За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський
суд України
В С Т А Н О В И В:
Відділення Фонду звернулося з позовом про стягнення з
відповідача 2881,48 грн. заборгованості зі сплати штрафних
санкцій за недодержання законодавчо встановленого нормативу
робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.
За змістом приписів пунктів 8 та 9 статті 3, пункту 4 частини
першої статті 17, частини четвертої статті 50, статті 104
Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ) до
компетенції адміністративних судів не віднесено спори, де
позивачами є відділення Фонду соціального захисту інвалідів.
Статтею 50 цього Кодексу ( 2747-15 ) встановлено перелік
позовів, за якими юридичні та фізичні особи, що не є суб’єктами
владних повноважень, можуть бути відповідачами у справах за
позовами суб’єктів владних повноважень. На даний час цей перелік
є вичерпним, оскільки чинним законодавством не передбачено інших
випадків подання суб’єктами владних повноважень адміністративних
позовів до суб’єктів господарювання.
Рішенням господарського суду Чернігівської області від
04.05.2005 (суддя Кушнір І.В.), залишеним без змін постановою
Київського апеляційного господарського суду від 21.06.2005
(колегія суддів у складі: суддя Кондес Л.О. –головуючий, судді
Куровський С.В., Пантелієнко В.О.), позов задоволено з мотивів
недодержання відповідачем зазначеного нормативу у 2004 році, що
є підставою для застосування до ТОВ “Ембіс” заходів майнової
відповідальності в порядку статті 20 Закону України “Про основи
соціальної захищеності інвалідів в Україні” ( 875-12 ) (далі
–Закон ( 875-12 )).
У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України
ТОВ “Ембіс” просить скасувати рішення місцевого та апеляційного
господарських судів з даного спору та відмовити у задоволенні
позову, посилаючись на порушення судами норм матеріального
права. Зокрема, скаргу з посиланням на частину 3 статті 20
Закону ( 875-12 ) мотивовано тим, що відсутність у відповідача
облікованого прибутку у звітному періоді, а також сплата ТОВ
“Ембіс” єдиного податку виключає можливість накладення на
відповідача штрафних санкцій за невиконання нормативу
працевлаштування інвалідів. Крім того, скаржник зазначає, що
відповідно до приписів частини 1 статті 177 Господарського
кодексу України ( 436-15 ) (далі –ГК України ( 436-15 ))
створення робочих місць для осіб з обмеженою працездатністю має
здійснюватись лише за рішенням місцевої ради.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Учасників судового процесу відповідно до статті 111-4
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (далі
–ГПК України ( 1798-12 )) належним чином повідомлено про час і
місце розгляду касаційної скарги.
Перевіривши повноту встановлення попередніми судовими
інстанціями фактичних обставин справи та правильність
застосування ними норм матеріального і процесуального права,
заслухавши пояснення представника позивача, Вищий господарський
суд України дійшов висновку про відсутність підстав для
задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
Судовими інстанціями у справі встановлено, що:
- відповідно до поданого ТОВ “Ембіс” звіту “Про зайнятість і
працевлаштування інвалідів” за формою державної статистичної
звітності № 10-ПІ поштова-річна за 2004 рік середньооблікова
чисельність штатних працівників на підприємстві відповідача
становила у звітному періоді 27 осіб, норматив робочих місць для
працевлаштування інвалідів – 1 особу, у той час коли фактично
відповідачем не було працевлаштовано жодного інваліда;
- середньорічна заробітна плата на підприємстві відповідача у
2004 році становила 2882 грн.;
- розрахунок суми штрафних санкцій за нестворене робоче місце
для працевлаштування інвалідів у звітному 2004 році становить
2881,48 грн., які самостійно ТОВ “Ембіс” не сплачено;
- протягом 2004 року ТОВ “Ембіс” не повідомляло органи
працевлаштування інвалідів про наявність вільних робочих місць,
на яких могла використовуватись праця інвалідів у звітному
періоді.
Причиною виникнення спору зі справи стало питання про
правомірність стягнення з відповідача передбачених статтею 20
Закону штрафних санкцій.
Статтею 19 Закону ( 875-12 ) для підприємств, установ і
організацій незалежно від форм власності і господарювання
встановлюється норматив робочих місць для забезпечення
працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від
загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 25
чоловік –у кількості одного робочого місця, якщо інше не
передбачено законом.
Частиною першою статті 18 Закону ( 875-12 ) обов’язок
працевлаштування інвалідів покладено на центральний орган
виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органи
місцевого самоврядування, громадські організації інвалідів.
Крім того, відповідно до пункту 10 Положення про робоче місце
інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого
постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.1995 № 314
( 314-95-п ) (далі –Положення
( 314-95-п )), працевлаштування
інвалідів здійснюється державною службою зайнятості, органами
Мінсоцзахисту, місцевими Радами народних депутатів, громадськими
організаціями інвалідів з урахуванням побажань, стану здоров'я
інвалідів, їхніх здібностей і професійних навичок відповідно до
висновків МСЕК.
Разом з тим, згідно з пунктом 5 Положення ( 314-95-п )
підприємства розробляють заходи щодо створення робочих місць для
інвалідів, включають їх до колективного договору, інформують
центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення
та відділення Фонду соціального захисту інвалідів про створення
(пристосування) робочих місць для працевлаштування інвалідів. А
пунктом 14 Положення ( 314-95-п ) визначено, що підприємства,
зокрема, у межах доведеного нормативу створюють за власні кошти
робочі місця для працевлаштування інвалідів; інформують державну
службу зайнятості та місцеві органи соціального захисту
населення про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких
може використовуватися праця інвалідів.
Відповідно до вимог пункту 3 Положення ( 314-95-п ) робоче місце
інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим
вимогам робочого місця для інвалідів відповідної нозології,
атестоване спеціальною комісією підприємства за участю
представників МСЕК, органів Держнаглядохоронпраці, громадських
організацій інвалідів, і введено в дію шляхом працевлаштування
на ньому інваліда
Аналіз наведених положень чинного законодавства України дає
підстави для висновку про те, що виконанню відповідними органами
обов’язку працевлаштовувати інвалідів повинно передувати вжиття
підприємством необхідних заходів для забезпечення такого
працевлаштування, до яких належать, зокрема, створення в
установленому порядку робочих місць у межах нормативу та
інформування названих органів про наявність таких вакантних
посад для інвалідів.
Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом України у
постановах від 20.07.2004 № 04/336 зі справи № 2-23/9789-03
( n0060700-04 ), від 29.03.2005 № 05/145 зі справи № 13/403 та
від 29.03.2005 № 05/144 зі справи № 3/118 ( v_118700-05 ),
згідно з якою суди мають з’ясовувати, зокрема, чи повідомляло
підприємство органи працевлаштування про створені робочі місця
для працевлаштування інвалідів; якщо названі органи були
повідомлені, то чи направлялись інваліди для працевлаштування і,
відповідно, з чиєї вини направлені інваліди не були
працевлаштовані або їм було відмовлено у працевлаштування на
вакантні посади.
Згідно з частиною першою статті 20 Закону ( 875-12 )
підприємства (об'єднання), установи і організації незалежно від
форми власності і господарювання, де кількість працюючих
інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим
частиною першою статті 19 цього Закону ( 875-12 ), щороку
сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту
інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі
середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві
(в об'єднанні), в установі, організації за кожне робоче місце,
не зайняте інвалідом.
Попередні судові інстанції дійшли вірного висновку про те, що
відсутність у звітному періоді у підприємства прибутку не
звільняє цього суб’єкта господарювання від обов’язку сплатити
штраф за недодержання нормативу працевлаштування інвалідів.
Адже відповідно до частин третьої, четвертої статті 20 Закону
( 875-12 ) сплату штрафних санкцій підприємства (об'єднання),
установи і організації провадять відповідно до закону за рахунок
прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх
податків і зборів (обов'язкових платежів). У разі відсутності
коштів штрафні санкції можуть бути застосовані шляхом звернення
стягнення на майно підприємства (об'єднання), установи і
організації в порядку, передбаченому законом.
Таким чином, Закон ( 875-12 ) не ставить в залежність обов’язок
щодо сплати санкцій від наявності чи відсутності прибутку, а
вказує лише джерело сплати.
Відповідну правову позицію викладено, зокрема, у постанові
Верховного Суду України від 21.06.2005 № 05/343 зі справи
№ 1/255.
Не є підставою для звільнення суб’єктів господарювання від
юридичної відповідальності за порушення вимог законодавства у
сфері соціального захисту інвалідів (зокрема від сплати штрафних
санкцій до названого Фонду за недодержання установленого
нормативу забезпечення працевлаштування інвалідів) також і
стаття 6 Указу Президента України від 03.07.1998 № 727/98 “Про
спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів
малого підприємництва” ( 727/98 ), за якою суб'єкт малого
підприємництва, який сплачує єдиний податок, не є платником,
зокрема, внесків до Фонду України соціального захисту інвалідів.
Адже відрахування до Фонду соціального захисту інвалідів у
порівнянні зі штрафом, передбаченим статтею 20 Закону
( 875-12 ), не мають характеру обов’язкових платежів, а
сплачуються лише в тому разі, коли підприємством не виконується
норматив зі створення робочих місць, призначених для
працевлаштування інвалідів. Тобто такі платежі мають саме
характер санкцій за нестворення робочих місць.
Відповідно до частини 1 статті 177 ГК України ( 436-15 )
суб'єкти господарювання зобов'язані за рішенням місцевої ради за
рахунок своїх коштів відповідно до закону створювати спеціальні
робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю та
організовувати їх професійну підготовку.
Отже, наведений припис ГК України ( 436-15 ) визначає рішення
місцевої ради як додаткову, поруч із Законом ( 875-12 ),
підставу для виникнення у підприємства обов’язку створити робочі
місця для інвалідів, а тому твердження скаржника про те, що
рішення місцевої ради є необхідною передумовою для створення
ТОВ “Ембіс” робочих місць для осіб з обмеженою працездатністю є
необґрунтованим.
Враховуючи викладене, на думку Вищого господарського суду
України, оскаржувані рішення місцевого та апеляційного
господарських судів прийнято з дотриманням норм матеріального та
процесуального права, а тому відсутні передбачені законом
підстави для їх скасування.
Керуючись статтями 111-9, 111-11 ГПК України ( 1798-12 ), Вищий
господарський суд України
П О С Т А Н О В И В:
Рішення господарського суду Чернігівської області від 04.05.2005
та постанову Київського апеляційного господарського суду від
21.06.2005 зі справи № 17/113 залишити без змін, а касаційну
скаргу товариства з обмеженою відповідальністю “Ембіс” –без
задоволення.
Суддя В. Селіваненко
Суддя І. Бенедисюк
Суддя В. Джунь