Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: головуючого, судді Васищака І.М., суддів Остапенка М.І., Палій В.М.,

за участю представників сторін В. Матвієнка (дов. від 7.10.05), В. Яценка (дов. від 1.11.05)

та прокурора відділу Генеральної прокуратури України Н. Баклан, розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційне подання заступника прокурора Шевченківського району м. Києва

на постанову від 23.06.2005 року Київського апеляційного господарського суду

у справі № 14/213

за позовом прокурора Шевченківського району м. Києва в інтересах держави в особі Державного комітету України з питань будівництва та архітектури

до приватного підприємства “Самоцвіти” і Національного заповідника “Софія Київська”,

про визнання недійсним договору,

В С Т А Н О В И В:

Рішенням від 26.04.2005 року господарського суду м. Києва (суддя Н.Калатай), залишеним без змін постановою від 23.06.2005 року Київського апеляційного господарського суду, в задоволені позову відмовлено з мотивів безпідставності.

Заступник прокурора Шевченківського району м. Києва просить постанову скасувати з підстав неправильного застосування господарським судом статей 48, 50, 63, 71, 80 Цивільного кодексу Української РСР (1540-06) , Указу Президента України від 15.01.1996 року № 58/96 “Питання Національного заповідника “Софія Київська”, (58/96) постанови Кабінету Міністрів України від 13.05.1996 року № 500 “Про Національний заповідник “Софія Київська”, (500-96-п) статті 27 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Національний заповідник “Софія Київська” підтримує касаційне подання заступника прокурора Шевченківського району м. Києва з тих же підстав.

Приватне підприємство “Самоцвіти” проти доводів касаційного подання заперечує і в її задоволенні просить відмовити.

Сторони, прокурор належним чином були повідомлені про час і місце судового засідання, проте представник Державного комітету України з питань будівництва та архітектури в судове засідання не з’явився.

Колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

До господарського суду подано позов про визнання недійсним договору з підстав невідповідності вимогам закону та позастатутності і господарськими судами встановлено, що 3.04.1999 року відповідачі уклали договір оренди приміщення площею 10 м2 з метою використання під магазин по торгівлі сувенірною продукцією та товарами народного промислу.

Указом Президента України від 15.01.1996 року № 58/96 “Питання Національного заповідника “Софія Київська” (58/96) встановлено, що функції управління майном Національного заповідника “Софія Київська” здійснює Державний комітет України у справах містобудування і архітектури. Відповідно до Положення про Національний заповідник “Софія Київська” (далі скорочено-Положення (500-96-п) ), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13.05.1996 року № 500 (500-96-п) в редакції, яка діяла на час укладання угоди, закріплене за цією особою майно є загальнодержавною власністю і не підлягає приватизації, передачі будь-яким органам, підприємствам, установам чи організаціям, не може бути предметом застави, а також використовуватися для цілей, не пов’язаних з виконанням покладених на нього завдань. Водночас заповіднику надане право залучати в установленому порядку на договірній основі юридичних та фізичних осіб для вирішення питань, що належать до його компетенції, у тому числі для реалізації сувенірної продукції.

Доводи позивача про те, що спірний договір було підписано особою не уповноваженою на це, господарськими судами обґрунтовано не взято до уваги, оскільки відповідно до змісту статті 63 Цивільного кодексу Української РСР (1540-06) угода укладена від імені другої особи особою, не уповноваженою на укладення угоди або з перевищенням повноважень, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов’язки для особи, яку представляють, в разі дальшого схвалення угоди цією особою. Наступне схвалення угоди особою, яку представляють, робить угоду дійсною з моменту її укладення. Як встановлено судами, умови договору контрагентами виконуються.

За відсутності обставин, з якими закон пов’язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, у господарських судів були відсутні правові підстави для задоволення позову з підстав, передбачених статтями 48, 50 і 63 Цивільного кодексу Української РСР (1540-06) .

Згідно із статтями 33 і 34 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог.

За змістом статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) касаційна інстанція переглядає у касаційному порядку судові рішення на підставі встановлених фактичних обставин справи і не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Отже, з урахуванням меж перегляду справи в касаційній інстанції колегія суддів вважає, що під час розгляду справи фактичні її обставини були встановлені апеляційним господарським судом на підставі повного і об’єктивного дослідження поданих доказів, висновки судів відповідають цим обставинам і їм дана належна юридична оцінка з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 111-5, 111-7, 111-9, 111-11 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , суд

П О С Т А Н О В И В:

Постанову від 23.06.2005 року Київського апеляційного господарського суду у справі № 14/211 залишити без змін, а касаційне подання заступника прокурора Шевченківського району м. Києва без задоволення.