ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21.09.2005 Справа N 30/394
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
Михайлюка М.В.,
Бенедисюка І.М.,
Дунаєвської Н.Г.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві касаційну
скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю компанія “Інхол
Корпорейшн ЛТД” на постанову Дніпропетровського апеляційного
господарського суду від 22.02.2005 року у справі № 30/394
Господарського суду Дніпропетровської області за позовом
Товариства з обмеженою відповідальністю компанія “Інхол
Корпорейшн ЛТД”, м. Дніпропетровськ, до Управління служби
безпеки України в Дніпропетровській області, м. Дніпропетровськ,
про стягнення 2 669 867грн.,
В С Т А Н О В И В:
У жовтні 2004 року позивач ТОВ “Інхол Корпорешн ЛТД” пред”явив у
господарському суді позов до відповідача Управління Служби
безпеки України у Дніпропетровській області про стягнення 2 669
867 грн.
Вказував, що 27.02.1997 року між ним та відповідачем був
укладений договір про інвестування коштів на будівництво житла
для військовослужбовців, відповідно до умов якого він водночас
виступав генеральним підрядником та здійснив фінансування
будівництва житлового будинку № 1 по вул. Шевченка в м.
Дніпропетровськ. 2.04.1999 року дію договору припинено за згодою
на підставі укладеної між ними угоди.
Посилаючись на невиконання відповідачем умов договору та угоди
про припинення дії договору щодо передачі йому відповідачем
після здачі будинку у експлуатацію частини вартістю 483 701 грн.
37 коп. у житловому будинку № 1 по вул. Шевченко в м.
Дніпропетровск, позивач просив задовольнити його вимоги про
стягнення витрат на здійснення передбачених договором робіт.
Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від
17.12.2004 року (суддя Євстигнеєва Н.М.) у задоволенні позову
відмовлено з підстав пропуску позивачем передбаченого ст. 71 ЦК
УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
трирічного строку на звернення до суду за
захистом порушеного права.
Рішення мотивоване тим, що право на звернення до суду з вимогами
про стягнення коштів виникло у позивача з 13.04.1999 року по
закінченні 10 днів, визначених договором № С-1/97 від 27.02.1997
р. для здійснення розрахунків після підписання угоди про
припинення дії договору, проте позов пред”явлено в жовтні 2004
року.
Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду
від 24.02.2005 року (колегія суддів у складі: Белінської В.О.-
головуючий, Логвиненко А.О., Павловського П. П.) рішення
залишено без змін.
У касаційній скарзі позивач просить скасувати рішення та
постанову у даній справі, з підстав їх невідповідності до вимог
норм матеріального та процесуального права, невідповідності
висновків суду про початок перебігу строку позовної давності,
який, на його думку розпочався з 18.10.2001 року, тобто з дня
надіслання відповідачем листа про відмову в поверненні коштів.
Заслухавши доповідача, перевіривши правильність застосування
судами норм матеріального та процесуального права судова колегія
Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна
скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Відповідно до роз’яснень Пленуму Верховного Суду України, що
викладені в п. 1 Постанови від 29.12.1976 року № 11 “Про судове
рішення” ( v0011700-76 ) (v0011700-76)
, рішення є законним тоді, коли суд,
виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно
перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами
матеріального права, що підлягають застосуванню до даних
правовідносин.
Постанова суду апеляційної інстанції та рішення місцевого суду
відповідають зазначеним вимогам, оскільки ґрунтуються на
всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому процесі
всіх обставин справи в їх сукупності.
Так, судами встановлено, що відповідно до Указу Президента
України від 01.07.1993 р. № 240/93 “Про інвестування будівництва
та придбання житла для військовослужбовців Збройних Сил України”
( 240/93 ) (240/93)
між сторонами був укладений договір № С-1/97 від
27.02.1997 р. про інвестування коштів на будівництво житла для
військовослужбовців, предметом якого є інвестування у 1997-1999
роках грошових коштів для будівництва житлового будинку № 1, що
на проспекті Шевченка в м. Дніпропетровськ, з вбудованою
поліклінікою медсанчастини та відповідно до п. 1.1, 1.2, 1.3
умов якого замовник –відповідач доручив, а позивач- інвестор
зобов”язався здійснити всі необхідні роботи, пов”язані з
реалізацією проекту в об”ємі інвестувань в сумі 3 600 000 грн. в
будівлю загальною площею 1 500 кв.м. під приміщенням поліклініки
та 1 500 кв.м. житла.
Пунктом 2.4 Договору визначено, що на виконання пп. 1.1,1.2
договору, вкладені виконавцем (позивачем) кошти погашаються
шляхом передачі йому у власність після закінчення будівництва
квартир і вбудованих приміщень –із розрахунку 50% від
інвестованої корисної площі будівлі.
Відповідно до Протоколу № 2 засідання координаційної Ради від
17.11.1997 року, що є невід”ємною частиною договору № С-1/97 від
27.02.1997 р., прийнято рішення про закріплення за інвестором
–позивачем в рахунок його частки в площах, що інвестуються, 1
500 кв.м. житлової площі та 360 кв.м. адміністративної зони
кондомініумів, а всього 1 860 кв.м.
Строки проведення розрахунків у випадку розірвання Договору
сторони визначили в п. 6.4 Договору, зазначивши про те, що у
випадку розірвання договору, вони здійснюють між собою
взаєморозрахунки не пізніше 10 днів з дати припинення дії
Договору. Частиною 2 п. 6.4 передбачено, що розрахунки
здійснюються сторонами з врахуванням п. 4.4, 4.5 Договору,
виходячи з фактично понесених ними затрат.
Сторони не заперечували, що 2.04.1999 року вони дійшли згоди
щодо розірвання договору № С-1/97 від 27.02.1997 року та уклали
з цього приводу угоду (а.с.14) у якій зазначили про виконання
відповідачем зобов”язань за Договором № С-1/97 та невиконанням
позивачем умов договору щодо строків виконання зобов”язань.
Згідно п. 4 Угоди сторони домовились про здійснення розрахунків
на умовах, передбачених Договором.
За п. 5 позивач зобов”язаний передати відповідачеві
документацію, необхідну для продовження будівництва.
Відповідно до п. 6 Угоди договір вважається розірваним після
виконання умов пунктів 4 та 5 вказаної Угоди.
Відповідно до ст. 161 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
, що визначала загальні
умови виконання зобов”язань, що діяла на час розірвання
Договору, та узгоджується з положеннями ст. 526 ЦК України
( 435-15 ) (435-15)
, зобов”язання повинні виконуватися належним чином і в
установлений строк, відповідно до умов договору та вимог закону.
Отже, встановивши, що сторонами, відповідно до умов договору, у
десятиденний строк з дати припинення дії договору, тобто з
2.04.1999 року по 12.04.1999 року, сторони не здійснили
взаєморозрахунків, суд першої інстанції правильно зазначив у
рішенні про те, що право вимоги про здійснення розрахунків та
стягнення коштів виникло у позивача 13.04.1999 року, проте він
звернувся до суду після сплину трирічного строку у жовтні 2004
року.
Статтею 71 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
встановлено трирічний строк
позовної давності для захисту права за позовом особи, право якої
порушено.
Встановивши, що строк для звернення з позовом пропущений
позивачем без поважних причин, суд обгрунтовано зазначив у
рішенні про відмову у задоволенні позову з цих підстав.
При цьому суд правильно посилався на норми Цивільного кодексу
УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
в редакції 1963 р., оскільки правила нового ЦК
України ( 435-15 ) (435-15)
про позовну давність застосовуються до
позовів, строк пред”явлення яких встановлений законодавством, що
діяло раніше, сплинув до набрання чинності цим
Кодексом ( 435-15 ) (435-15)
.
З заведеними висновками правильно погодився суд апеляційної
інстанції, розглядаючи справу в апеляційному провадженні, та
підставно залишив рішення місцевого суду без змін.
Твердження касаційної скарги про неправильне застосування судами
ст. 76 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
та ст. 261 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
в
новій редакції не заслуговують на увагу, оскільки вони
грунтуються на неправильному тлумаченні норм права, не
відповідають встановленим судами обставинам, за якими сторони
дійшли згоди щодо терміну взаєморозрахунків у випадку розірвання
договору.
Посилання скарги на те, що право на позов виникло у позивача
18.10.2001 року після отримання відмови відповідача у
задоволенні письмової вимоги про здійснення розрахунків
правильності висновків судів попередніх інстанцій не
спростовують. Судами правильно встановлено характер спірних
правовідносин, час виникнення права на позов та правильно
застосовані норми матеріального права, що регулюють дані
правовідносини.
З зазначених підстав слід вважати необгрунтованими і посилання
на неправильне застосування судами вимог норм матеріального та
процесуального права.
Інші доводи, наведені у касаційній скарзі, зводяться до намагань
позивача надати перевагу одних доказів над іншими, що суперечить
вимогам ст. 111-7 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, і тому до уваги не
беруться.
Враховуючи те, що у касаційній інстанції скарга розглядається за
правилами розгляду справи у суді першої інстанції за винятком
процесуальних дій, пов'язаних із встановленням обставин справи
та їх доказуванням, прийнята постанова відповідає нормам чинного
законодавства та підстав для її скасування не вбачається.
На підставі наведеного та керуючись ст. ст. 111-5, 111-7, 111-9,
111-11 Господарського процесуального кодексу України
( 1798-12 ) (1798-12)
, суд
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю
компанії “Інхол Корпорешн ЛТД” залишити без задоволення.
Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду
від 24.02.2005 року у справі № 30/394 залишити без змін.
Судді: Михайлюк М.В.
Бенедисюк І.М.
Дунаєвська Н.Г.