Вищий господарський суд України у складі: суддя Селіваненко В.П. –головуючий, судді Джунь В.В. і Львов Б.Ю.,

розглянувши касаційну скаргу Запорізького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів, м. Запоріжжя,

на рішення господарського суду Запорізької області від 15.06.2005

зі справи № 13/231

за позовом Запорізького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів (далі –Відділення)

до товариства з обмеженою відповідальністю “Ремшляхбуд” (далі –Товариство), с. Дружелюбівка Вільнянського району Запорізької області,

про стягнення 14 465,62 грн.,

за участю представників:

позивача –не з’явився,

відповідача –Ткача Д.М.,

В С Т А Н О В И В:

За змістом приписів пунктів 8 та 9 статті 3, пункту 4 частини першої статті 17, частини четвертої статті 50, статті 104 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) до компетенції адміністративних судів не віднесено спори, де позивачами є відділення Фонду соціального захисту інвалідів. Статтею 50 цього Кодексу (2747-15) встановлено перелік позовів, за якими юридичні та фізичні особи, що не є суб’єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами у справах за позовами суб’єктів владних повноважень. На даний час цей перелік є вичерпним, оскільки чинним законодавством не передбачено інших випадків подання суб’єктами владних повноважень адміністративних позовів до суб’єктів господарювання.

Відділення звернулося до господарського суду Запорізької області з позовом про стягнення з Товариства 14 465,62 грн. штрафних санкцій за нестворені 2 робочих місця для працевлаштування інвалідів у 2004 році.

Рішенням названого суду від 15.06.2005 (суддя Серкіз В.Г.) в задоволенні позову відмовлено. Прийняте судове рішення мотивовано виконанням Товариством обов’язку, покладеного на нього Законом України від 21.03.1991 № 875-XII “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” (875-12) (далі – Закон № 875 (875-12) ).

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України Відділення просить рішення місцевого суду зі справи скасувати через неправильне застосування норм матеріального права та прийняти нове рішення про задоволення позову.

Товариство подало відзив на касаційну скаргу, в якому зазначило про безпідставність її доводів та просило судове рішення зі справи залишити без змін, а скаргу без задоволення.

Учасників судового процесу відповідно до статті 111-4 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) (далі –ГПК України (1798-12) ) належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, заслухавши представника відповідача, Вищий господарський суд України дійшов висновку щодо необхідності відмови в задоволенні касаційної скарги з урахуванням такого.

Місцевим господарським судом встановлено, що:

- відповідно до середньооблікової чисельності штатних працівників (64 особи) відповідач у 2004 році повинен був створити 3 робочих місця для працевлаштування інвалідів;

- фактично в 2004 році Товариством самостійно працевлаштовано 3 інвалідів, що підтверджується довідкою та наказом від 01.09.2004 № 88к (а.с. 9, 13);

- відповідач у 2004 році інформував Вільнянський районний центр зайнятості про наявність вільних робочих місць (вакантних посад), в тому числі й для працевлаштування інвалідів, шляхом подання відповідних звітів, що підтверджується, як звітами за формою № 3-ПН, так і листом Вільнянського районного центру зайнятості від 30.05.2005 № 178, відповідно до якого на той час інваліди на обліку в районному центрі зайнятості не перебували (а.с. 18-24, 36);

- Товариство зверталося з листом від 20.12.2004 № 233 до Вільнянської районної державної адміністрації та з листом від 19.07.2004 № 113 до Вільнянського районного центру зайнятості з проханням направити для працевлаштування інвалідів (а.с. 14, 15);

- протягом 2004 року уповноважені органи інвалідів для працевлаштування на підприємство відповідача не направляли.

Причиною виникнення спору зі справи стало питання про правомірність стягнення з відповідача штрафних санкцій, передбачених статтею 20 Закону № 875 (875-12) .

Частиною першою статті 19 цього Закону (875-12) (в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин) для підприємств (об'єднань), установ і організацій незалежно від форми власності і господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 25 чоловік - у кількості одного робочого місця. Відповідно до частини першої статті 20 Закону № 875 (875-12) підприємства (об'єднання), установи і організації, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві (в об'єднанні), в установі, організації за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом.

Положенням про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів (314-95-п) (далі –Положення), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.1995 № 314, визначено, що робоче місце інваліда - це окреме робоче місце або ділянка виробничої площі на підприємстві (об'єднанні), в установі та організації незалежно від форм власності та господарювання, де створено необхідні умови для праці інваліда (пункт 1); робоче місце інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим вимогам робочого місця для інвалідів відповідної нозології, атестоване спеціальною комісією підприємства за участю представників МСЕК, органів Держнаглядохоронпраці, громадських організацій інвалідів, і введено в дію шляхом працевлаштування на ньому інваліда (пункт 3); підприємства розробляють заходи щодо створення робочих місць для інвалідів, включають їх до колективного договору, інформують центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення та відділення Фонду соціального захисту інвалідів про створення (пристосування) робочих місць для працевлаштування інвалідів (пункт 5).

Пунктом 14 Положення (314-95-п) встановлено, що підприємства, зокрема, у межах доведеного нормативу створюють за власні кошти робочі місця для працевлаштування інвалідів; інформують державну службу зайнятості та місцеві органи соціального захисту населення про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких може використовуватися праця інвалідів.

При цьому частиною першою статті 18 Закону № 875 (314-95-п) і пунктом 10 Положення передбачено, що працевлаштування інвалідів здійснюється органами Міністерства праці України, Міністерства соціального захисту населення України, місцевими радами, громадськими організаціями інвалідів з урахуванням побажань, стану здоров'я інвалідів, їхніх здібностей і професійних навичок відповідно до висновків МСЕК.

Отже, обов'язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів та з відповідного інформування уповноважених органів не супроводжується його обов'язком займатися пошуком інвалідів для працевлаштування, а створення робочих місць і введення їх в дію має відбуватися з урахуванням стану здоров’я, здібностей і професійних навичок інвалідів, направлених на підприємство органами з їх працевлаштування, визначеними статтею 18 Закону № 875 (314-95-п) .

Таку правову позицію викладено й у постановах Верховного Суду України від 20.07.2004 зі справи № 2-23/9789-03, від 11.01.2005 зі справи № 6/203, від 25.01.2005 зі справи № 8/203-04.

Таким чином, судом першої інстанції встановлено і позивачем не спростовано, що відповідач інформував органи, зазначені в статті 18 Закону № 875 (314-95-п) , про наявні вільні робочі місця для інвалідів, а працевлаштування інвалідів не відбулося незалежно від нього, внаслідок чого місцевий суд дійшов правомірного висновку щодо відсутності вини Товариства в невиконанні нормативу з працевлаштування інвалідів та з цих підстав обґрунтовано відмовив в задоволенні даного позову.

З урахуванням встановленого судом першої інстанції факту належного інформування Товариством протягом 2004 року уповноважених органів про наявність вільних робочих місць для працевлаштування інвалідів твердження Відділення про виконання відповідачем нормативу в частині створення лише одного з трьох робочих місць для працевлаштування інвалідів не може бути підставою для задоволення касаційної скарги.

В свою чергу, посилання скаржника на відсутність доказів направлення відповідачем до районного центру зайнятості звітів за формою № 3-ПН, копії яких Товариство подало до суду, спростовується дослідженим місцевим судом листом Вільнянського районного центру зайнятості від 30.05.2005 № 178 (а.с. 36).

Касаційна ж інстанція відповідно до частини другої статті 111-7 ГПК України (1798-12) не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

За таких обставин Вищий господарський суд України дійшов висновку про те, що рішення місцевого господарського суду зі справи відповідає встановленим ним фактичним обставинам, прийняте з дотриманням норм матеріального та процесуального права і передбачені законом підстави для його скасування відсутні.

Керуючись статтями 111-7, 111-9-111-11 ГПК України (1798-12) , Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В:

Рішення господарського суду Запорізької області від 15.06.2005 зі справи № 13/231 залишити без змін, а касаційну скаргу Запорізького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів –без задоволення.