ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20.09.2005 Справа N 27/222
Вищий господарський суд України у складі: суддя Селіваненко В.П.
–головуючий, судді Бенедисюк І. М. і Джунь В.В.
розглянув касаційну скаргу Запорізького обласного відділення
Фонду України соціального захисту інвалідів, м. Запоріжжя (далі
–відділення ФСЗІ)
на рішення господарського суду Запорізької області від
01.06.2005
зі справи № 27/222
за позовом відділення ФСЗІ
до концерну “Моноліт”, м. Запоріжжя (далі - концерн “Моноліт”)
про стягнення штрафних санкцій у сумі 3 117,14 грн. за
нестворені робочі місця для працевлаштування інвалідів у 2004
році.
Судове засідання проведено за участю представників:
позивача –не з’явилися,
відповідача –Красносельського І.Р. (за довіреністю концерн
“Моноліт”).
За результатами розгляду касаційної скарги ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ
СУД УКРАЇНИ
В С Т А Н О В И В:
Рішенням господарського суду Запорізької області від 01.06.2005
(суддя Дроздова С.С.) у задоволенні позову відмовлено. Рішення
суду першої інстанції з посиланням на приписи статті 19
Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
, статей 18 –20 Закону України
“Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”
( 875-12 ) (875-12)
(далі –Закон ( 875-12 ) (875-12)
) мотивовано відсутністю вини
концерну “Моноліт” у невиконанні нормативу робочих місць для
забезпечення працевлаштування інвалідів у 2004 році, оскільки
відповідач інформував державну службу зайнятості та інші органи
працевлаштування про вільні робочі місця, на яких могла
використовуватися праця інвалідів на його підприємстві у
звітному періоді, проте ці органи не направляли на його
підприємство інвалідів для працевлаштування. Ще одним мотивом
цього рішення зазначено відсутність прибутку у відповідача за
результатами фінансово-господарської діяльності у звітному
періоді.
У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України
відділення ФСЗІ просить скасувати рішення господарського суду
Запорізької області від 01.06.2005 та прийняти нове рішення,
яким задовольнити позов. Скаргу з посиланням на приписи статей
19-20 Закону, пункту 3 Положення про робоче місце інваліда і про
порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого постановою
Кабінету Міністрів України від 03.05.1995 № 314 ( 314-95-п ) (314-95-п)
(далі – Положення про робоче місце інваліда і про порядок
працевлаштування інвалідів ( 314-95-п ) (314-95-п)
) мотивовано тим, що
висновок суду стосовно інформування концерном “Моноліт”
державної служби зайнятості про вільні робочі місця, на яких
могла використовуватися праця інвалідів у звітному періоді, є
недостатньо обгрунтованим, оскільки відповідач надавав цю
інформацію лише протягом трьох останніх місяців 2004 року. Крім
того, скаржник стверджує, що відсутність прибутку у відповідача
за наслідками звітного періоду не є підставою для звільнення від
сплати штрафних санкцій за невиконання нормативу.
Сторони відповідно до статті 111-4 Господарського процесуального
кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
(далі –ГПК ( 1798-12 ) (1798-12)
) належним
чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.
Представники відділення ФСЗІ в судове засідання не з’явилися.
Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції обставин
справи та правильність застосування ним норм матеріального і
процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов
висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної
скарги.
Судом першої інстанції зі справи встановлено, що
- згідно із звітом концерну “Моноліт” за формою державної
статистичної звітності № 10-ПІ поштова - річна "Звіт про
зайнятість інвалідів" середньооблікова чисельність штатних
працівників на підприємстві відповідача у 2004 році становила 35
осіб; середньооблікова чисельність інвалідів становила 0 осіб;
норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів становив 1
особу (35 х 4 %); розмір середньої заробітної плати –3 117, 14
грн.;
- концерн “Моноліт” протягом звітного періоду здійснював у
друкованих засобах масової інформації публікації оголошень про
потребу підприємства у робочій силі з відповідною групою
інвалідності;
- з листа Комунарського районного центру зайнятості від
31.05.2004 № 16-11/784 вбачається, що концерн “Моноліт”
звертався із запитом про направлення робочої сили;
- концерн “Моноліт” щомісячно подавав до центру зайнятості та
інших органів працевлаштування звіти за формою № 3-ПН про
наявність вільних робочих місць (вакантних посад) та потребу в
працівниках, проте органи працевлаштування не направляли
інвалідів на підприємство відповідача для працевлаштування у
звітному періоді;
- у звітному періоді концерн “Моноліт” не мав прибутку.
Причиною виникнення спору зі справи стало питання про
правомірність стягнення з концерну “Моноліт” штрафних санкцій,
передбачених статтею 20 Закону ( 875-12 ) (875-12)
.
Судом першої інстанції з достатньою повнотою встановлено
обставини, що входять до предмету доказування з цієї справи, та
ним дано правильну юридичну оцінку.
Відповідно до частини першої статті 18 Закону ( 875-12 ) (875-12)
в
редакції, що була чинною на час виникнення спірних відносин зі
справи, працевлаштування інвалідів здійснюється органами
центральним органом виконавчої влади з питань праці та
соціальної політики, органами місцевого самоврядування,
громадськими організаціями інвалідів.
Згідно з пунктом 5 Положення про робоче місце інваліда і про
порядок працевлаштування інвалідів ( 314-95-п ) (314-95-п)
, підприємства
розробляють заходи щодо створення робочих місць для інвалідів,
включають їх до колективного договору, інформують центри
зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення та
відділення Фонду соціального захисту інвалідів про створення
(пристосування) робочих місць для працевлаштування інвалідів.
У пункті 14 Положення про робоче місце інваліда і про порядок
працевлаштування інвалідів ( 314-95-п ) (314-95-п)
визначено, що
підприємства інформують державну службу зайнятості та місцеві
органи соціального захисту населення про вільні робочі місця та
вакантні посади, на яких може використовуватися праця інвалідів.
У постановах від 20.07.2004 зі справи № 2-23/9789-03, від
29.03.2005 зі справи № 13/403 та від 29.03.2005 зі справи №
3/118 Верховним Судом України викладено правову позицію, згідно
з якою суди мають з’ясовувати, зокрема, чи повідомляло
підприємство органи працевлаштування про створені робочі місця
для працевлаштування інвалідів; якщо названі органи були
повідомлені, то чи направлялись інваліди для працевлаштування і,
відповідно, з чиєї вини направлені не були працевлаштовані або
їм було відмовлено у працевлаштуванні на вакантні посади. Отже,
працевлаштування інвалідів може здійснюватись органами
працевлаштування інвалідів, визначеними у статті 18 Закону
( 875-12 ) (875-12)
, лише за наявності отриманої від підприємства
інформації про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких
може використовуватись праця інвалідів.
Скаржником заперечується висновок суду першої інстанції щодо
належного інформування концерном “Моноліт” органів
працевлаштування про вільні робочі місця, на яких могла
використовуватися праця інвалідів на його підприємстві у
звітному періоді, посиланням на подання відповідачем звітів за
формою № 3-ПН лише протягом трьох останніх місяців 2004 року.
Однак з такими доводами скаржника не можна погодитись.
У матеріалах даної справи дійсно містяться примірники цих звітів
за останні три місяці 2004 року (а. с. № 20 –22). Проте, судом
встановлено факти інформування відповідачем органів
працевлаштування про наявність на його підприємстві вільних
робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів й
іншими способами. Чинним законодавством України про соціальний
захист інвалідів не виключається можливість повідомлення
підприємствами державної служби зайнятості та місцевих органів
соціального захисту населення про вільні робочі місця та
вакантні посади, на яких може використовуватися праця інвалідів
у звітному періоді, іншим способом, крім подання в установленому
порядку звітів за формою № 3-ПН. Отже, немає підстав для
висновку про порушення судом першої інстанції правил оцінки
доказів у встановленні цієї обставини.
Касаційна інстанція відповідно до частини другої статті 111-7
ГПК ( 1798-12 ) (1798-12)
не має права встановлювати або вважати
доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або
постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати
питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу
одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково
перевіряти докази.
Обгрунтованими є доводи скаржника щодо неправильного
застосування судом першої інстанції до спірних відносин сторін
зі справи приписів частин третьої та четвертої статті 20 Закону
( 875-12 ) (875-12)
. Відповідно до цих приписів:
“Сплату штрафних санкцій підприємства (об'єднання), установи і
організації провадять відповідно до закону за рахунок прибутку,
який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх податків і
зборів (обов'язкових платежів).
У разі відсутності коштів штрафні санкції можуть бути
застосовані шляхом звернення стягнення на майно підприємства
(об'єднання), установи і організації в порядку, передбаченому
законом”.
Суд першої інстанції з посиланням на правову позицію Верховного
Суду України, викладену у постанові від 15.01.2003 зі справи №
4292/1-36, дійшов помилкового висновку про те, що у разі
відсутності у підприємства облікованого прибутку за звітний
період не допускається стягнення штрафних санкцій на підставі
статті 20 Закону ( 875-12 ) (875-12)
. Проте, у постановах від 14.06.2005
зі справи № 6/324 та від 21.06.2005 зі справи № 1/255 Верховним
Судом України викладено правову позицію, згідно з якою суди не
можуть відмовляти у вимозі про стягнення штрафних санкцій лише з
тієї підстави, що за даними бухгалтерського обліку чи податкової
звітності у підприємства був відсутній прибуток у звітному
періоді. Ця помилка у застосуванні норми матеріального права не
впливає, однак, на правильність вирішення судом першої інстанції
спору з огляду на встановленні у цій справі обставини.
На підставі викладеного, керуючись статтями 111-9 - 111-11 ГПК
України ( 1798-12 ) (1798-12)
та судовою практикою Верховного Суду
України, Вищий господарський суд України
П О С Т А Н О В И В:
Рішення господарського суду Запорізької області від 01.06.2005
зі справи № 27/222 залишити без змін, а касаційну скаргу
Запорізького обласного відділення Фонду України соціального
захисту інвалідів - без задоволення.
Суддя В. Селіваненко
Суддя І. Бенедисюк
Суддя В. Джунь