ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20.09.2005 Справа N 6/63-05
Вищий господарський суд України у складі: суддя Селіваненко В.П.
–головуючий, судді Джунь В.В. і Львов Б.Ю.,
розглянувши касаційну скаргу Вінницького обласного відділення
Фонду соціального захисту інвалідів, м. Вінниця,
на постанову Житомирського апеляційного господарського суду від
19.05.2005
зі справи № 6/63-05
за позовом Вінницького обласного відділення Фонду соціального
захисту інвалідів (далі –Відділення)
до сільськогосподарського відкритого акціонерного товариства
“Сокілець” (далі –Товариство), с. Сокілець Немирівського району
Вінницької області,
про стягнення 1 782,18 грн.,
В С Т А Н О В И В:
Відділення звернулося до господарського суду Вінницької області
з позовом про стягнення з Товариства 1 782,18 грн. штрафних
санкцій за нестворення робочого місця для працевлаштування
інваліда у 2003 році.
Рішенням названого суду від 24.02.2005 (суддя Говор Н.Д.),
залишеним без змін постановою Житомирського апеляційного
господарського суду від 19.05.2005 (колегія суддів у складі:
Іоннікова І.А. –головуючий суддя, судді Веденяпін О.А., Черпак
Ю.К.), у позові відмовлено. Прийняті судові рішення мотивовано
відсутністю у Товариства в звітному періоді прибутку, що
унеможливлює стягнення фінансових санкцій.
У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України
Відділення просить постанову апеляційного господарського суду
від 19.05.2005 скасувати через неправильне застосування норм
матеріального права та прийняти нове рішення.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Учасників судового процесу відповідно до статті 111-4
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (далі
–ГПК України ( 1798-12 )) належним чином повідомлено про час і
місце розгляду касаційної скарги.
Представники сторін у судове засідання не з’явилися.
Перевіривши повноту встановлення судами першої і апеляційної
інстанцій обставин справи та правильність застосування ними норм
матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд
України дійшов висновку про необхідність часткового задоволення
касаційної скарги з урахуванням такого.
Судом першої інстанції встановлено, що:
- відповідно до середньооблікової чисельності штатних
працівників (101 особа) відповідач у 2003 році мав створити 4
робочих місця для працевлаштування інвалідів;
- в 2003 році Товариством працевлаштовано п’ять інвалідів;
- позивачем не надано доказів, які б свідчили, що у 2003 році
органи працевлаштування направляли інвалідів або інваліди
безпосередньо зверталися до Товариства для працевлаштування;
- з урахуванням середньорічної заробітної плати на підприємстві
в 2003 році (1 782,18 грн.) розмір штрафних санкцій за
нестворення одного робочого місця для інваліда має становити 1
782,19 грн.
- за результатами фінансово-господарської діяльності в 2003 році
Товариство прибутку не отримало та мало збитки в сумі 79,2 тис.
грн.
Апеляційним судом додатково встановлено, що:
- фактично в 2003 році на підприємстві працювало троє інвалідів.
Причиною виникнення спору зі справи стало питання про
правомірність стягнення з відповідача штрафних санкцій,
передбачених статтею 20 Закону України “Про основи соціальної
захищеності інвалідів в Україні” ( 875-12 ) від 21.03.1991 № 875-
XII (далі –Закон № 875 ( 875-12 )).
Частиною першою статті 19 цього Закону ( 875-12 ) для
підприємств (об'єднань), установ і організацій незалежно від
форми власності і господарювання встановлюється норматив робочих
місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі
чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо
працює від 15 до 25 чоловік - у кількості одного робочого місця.
Відповідно до частини першої статті 20 Закону № 875 ( 875-12 )
підприємства (об'єднання), установи і організації, де кількість
працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, щороку
сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту
інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі
середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві
(в об'єднанні), в установі, організації за кожне робоче місце,
не зайняте інвалідом.
З метою здійснення моніторингу виконання Закону № 875 ( 875-12 )
наказом Державного комітету статистики України від 10.01.2002 №
49 ( v0049202-02 ) затверджено форму державної статистичної
звітності № 10-ПІ поштова-річна “Звіт про зайнятість інвалідів”,
відповідно до якої до уваги береться середньооблікова
чисельність штатних працівників та інвалідів (штатних
працівників, яким за висновками медико-соціальних експертних
комісій встановлена інвалідність), яка визначається відповідно
до підпунктів 3.3.1 –3.3.3 Інструкції зі статистики чисельності
працівників, зайнятих у народному господарстві України,
затвердженої наказом Міністерства статистики України від
07.07.1995 № 171 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції
України 07.08.1995 за № 287/823 ( z0287-95 ).
Згідно з приписами цієї Інструкції ( z0287-95 ) фактична
тривалість роботи кожного інваліда на підприємстві впливає на
показник кількості працюючих інвалідів у звітному періоді, а
тому висновок суду апеляційної інстанції про створення
відповідачем лише трьох робочих місць для інвалідів ґрунтується
на чинному законодавстві на відміну від висновку місцевого суду,
який взяв до уваги загальну кількість інвалідів, які працювали
на підприємстві відповідача протягом року.
Положенням про робоче місце інваліда і про порядок
працевлаштування інвалідів (далі –Положення), затвердженим
постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.1995 № 314
( 314-95-п ), визначено, що робоче місце інваліда - це окреме
робоче місце або ділянка виробничої площі на підприємстві
(об'єднанні), в установі та організації незалежно від форм
власності та господарювання, де створено необхідні умови для
праці інваліда (пункт 1); робоче місце інваліда вважається
створеним, якщо воно відповідає встановленим вимогам робочого
місця для інвалідів відповідної нозології, атестоване
спеціальною комісією підприємства за участю представників МСЕК,
органів Держнаглядохоронпраці, громадських організацій
інвалідів, і введено в дію шляхом працевлаштування на ньому
інваліда (пункт 3); підприємства розробляють заходи щодо
створення робочих місць для інвалідів, включають їх до
колективного договору, інформують центри зайнятості, місцеві
органи соціального захисту населення та відділення Фонду
соціального захисту інвалідів про створення (пристосування)
робочих місць для працевлаштування інвалідів (пункт 5).
Пунктом 14 Положення ( 314-95-п ) встановлено, що підприємства:
у межах доведеного нормативу створюють за власні кошти робочі
місця для працевлаштування інвалідів; щорічно до 1.02.року, що
настає за звітним, подають відділенням Фонду соціального захисту
інвалідів відомості про середню річну заробітну плату на
підприємстві, середньооблікову чисельність штатних працівників
облікового складу та про кількість працюючих інвалідів;
інформують державну службу зайнятості та місцеві органи
соціального захисту населення про вільні робочі місця та
вакантні посади, на яких може використовуватися праця інвалідів.
Частиною першою статті 18 Закону № 875 ( 875-12 ) і пунктом 10
Положення ( 314-95-п ) передбачено, що працевлаштування
інвалідів здійснюється органами Міністерства праці України,
Міністерства соціального захисту населення України, місцевими
радами, громадськими організаціями інвалідів з урахуванням
побажань, стану здоров'я інвалідів, їхніх здібностей і
професійних навичок відповідно до висновків МСЕК.
Наказом Державного комітету статистики України від 06.07.1998 №
244, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 17.07.1998 за
№ 464/2904, затверджено Інструкцію щодо заповнення державної
статистичної звітності за формами № 3-ПН “Звіт про наявність
вільних робочих місць (вакантних посад) та потребу в
працівниках” і № 4-ПН “Звіт про вивільнення працівників”
( z0464-98 ), відповідно до підпункту 2.1 пункту 2 якої:
- звіт за формою № 3-ПН подається підприємствами, незалежно від
форм власності і господарювання, місцевому центру зайнятості 28
числа щомісячно;
- у разі потреби термінового заміщення наявних вільних робочих
місць, що виникли у міжзвітний період у зв'язку зі звільненням
працівників, дані про ці місця подаються додатково, в міру їх
виникнення;
- в графі 4 звіту за формою № 3-ПН проставляється наявність
вільних робочих місць (вакантних посад) в рахунок річної броні,
встановленої місцевими державними адміністраціями, для
працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту і
не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, а також
для пенсіонерів, учнів, студентів, інвалідів. Наявність вільних
робочих місць (вакантних посад) зазначається щодо кожної
категорії громадян окремо під встановленими шифрами (інваліди
мають шифр “14”).
Отже, законодавство України обов’язок з безпосереднього
працевлаштування інвалідів поклало на органи Міністерства праці
України, Міністерства соціального захисту населення України,
місцеві ради, громадські організації інвалідів, але цьому мають
передувати певні дії підприємств (об'єднань), установ і
організацій зі створення робочих місць для інвалідів та з
відповідного інформування зазначених органів з метою
працевлаштування інвалідів.
Проте ні місцевим, ані апеляційним господарськими судами не
з’ясовано: чи розроблялися Товариством заходи (і які саме) щодо
створення робочих місць для інвалідів; які дії для створення
таких робочих місць фактично здійснено відповідачем; чи
інформувало (і як саме) Товариство державну службу зайнятості та
Відділення про наявність вакантних робочих місць для
працевлаштування інвалідів, починаючи з.12.2002 року (звітність
за формою № 10-ПІ за 2002 рік, звітність за формою № 3-ПН
з.12.2002 року по грудень 2003 року); чи вживалися органами,
визначеними в статті 18 Закону № 875 ( 875-12 ), заходи щодо
працевлаштування інвалідів на робочі місця до Товариства; якщо
інваліди для працевлаштування до відповідача не направлялися, то
з яких причин; якщо інваліди для працевлаштування направлялися -
чи були вони працевлаштовані, а якщо ні, то з якої причини.
Між тим на необхідність з’ясування цих обставин звертав увагу й
Верховний Суд України в постановах від 20.07.2004 зі справи № 2-
23/9789-03 ( n0060700-04 ), від 11.01.2005 зі справи № 6/203
( sp21/027 ), від 25.01.2005 зі справи № 8/203-04
( sp21/056 )
та інших.
Частинами третьою та четвертою статі 20 Закону № 875 ( 875-12 )
встановлено, що сплату штрафних санкцій підприємства
(об'єднання), установи і організації провадять відповідно до
закону за рахунок прибутку, який залишається в їх розпорядженні
після сплати всіх податків і зборів (обов'язкових платежів); у
разі відсутності коштів штрафні санкції можуть бути застосовані
шляхом звернення стягнення на майно підприємства (об'єднання),
установи і організації в порядку, передбаченому законом.
У розгляді даного спору належить враховувати правову позицію
Верховного Суду України, викладену в постановах від 14.06.2005
зі справи № 6/324 та від 21.06.2005 зі справи № 1/255,
відповідно до якої Закон № 875 ( 875-12 ) не ставить обов'язок
щодо сплати санкцій в залежність від наявності чи відсутності
прибутку.
Попередніми судовими інстанціями також не враховано, що
відповідно до пункту 4 Розділу ІХ “Прикінцеві положення”
Господарського кодексу України ( 436-15 ) норми цього Кодексу
( 436-15 ) поширюють свою дію на правовідносини зі створення
робочих місць для інвалідів у 2003 році (з урахуванням періоду
вчинення порушення та встановленого терміну сплати штрафних
санкцій).
Між тим ні місцевим, ані апеляційним господарськими судами не
з’ясовано питання щодо дотримання позивачем строків застосування
до відповідача адміністративно-господарських санкцій (якими є
штрафні санкції за нестворення робочих місць для інвалідів),
передбачених статтею 250 Господарського кодексу України
( 436-15 ): не встановлено дату виявлення порушення та не
досліджено, чи відбулося звернення позивача з позовом до суду в
межах встановлених строків.
Отже, попередні судові інстанції припустилися неправильного
застосування приписів частини першої статті 47 ГПК України
( 1798-12 ) щодо прийняття судового рішення суддею за
результатами обговорення усіх обставин справи та частини першої
статті 43 цього Кодексу ( 1798-12 ) стосовно всебічного, повного
і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи
в їх сукупності, що відповідно до частини першої статті 111-10
ГПК України ( 1798-12 ) є підставою для скасування судових
рішень зі справи.
Касаційна ж інстанція відповідно до частини другої статті 111-7
ГПК України ( 1798-12 ) не має права встановлювати або вважати
доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або
постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати
питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу
одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково
перевіряти докази.
З огляду на наведене справа має бути передана на новий судовий
розгляд до суду першої інстанції, під час якого необхідно
встановити обставини, зазначені в цій постанові, дати їм та
доводам сторін належну правову оцінку і вирішити спір відповідно
до вимог закону.
Керуючись статтями 111-7, 111-9-111-12 ГПК України ( 1798-12 ),
Вищий господарський суд України
П О С Т А Н О В И В:
1. Касаційну скаргу Вінницького обласного відділення Фонду
соціального захисту інвалідів задовольнити частково.
2. Рішення господарського суду Вінницької області від 24.02.2005
та постанову Житомирського апеляційного господарського суду від
19.05.2005 зі справи № 6/63-05 скасувати.
Справу передати на новий розгляд до господарського суду
Вінницької області.
Суддя В.Селіваненко
Суддя В.Джунь
Суддя Б.Львов