ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14.09.2005 Справа N 37/227-42/60
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого Щотки С.О.
суддів : Мележик Н.І.,
Подоляк О.А.,
розглянувши у АЕК “Київенерго”
відкритому
судовому
засіданні
касаційну скаргу
на рішення від 10.05.2005 р. господарського суду міста
Києва
у справі № 37/227-42/60
за позовом АЕК “Київенерго”
(надалі –Компанія)
до Державного підприємства Міністерства оборони
України “Підприємство по ремонту майна
продовольчої служби”;
Державного підприємства Міністерства оборони
України “Київська ремонтна майстерня техніки
продовольчої служби”;
Міністерство оборони України
(надалі –Міністерство)
Про стягнення 178 521,84 грн.
за участю представників:
від позивача - Мамаєнко О.Д.
від відповідача-1 - не з’явились
від відповідача-2 - не з’явились
від відповідача-3 - Ковальчук І.В.
В С Т А Н О В И В:
В червні 2004 р. Компанія звернулась до суду з позовом до
Державного підприємства Міністерства оборони України
“Підприємство по ремонту майна продовольчої служби” та
Міністерства про стягнення 166408,24 грн. боргу за спожиту
електричну енергію, 8320,41 грн. штрафу, 665,63 грн. інфляційних
нарахувань, 3127,56 грн. відсотків річних, який мотивовано
неналежним виконанням відповідачем зобов’язань по оплаті
електричної енергії за договором № 239 від 27.12.1990 р.
Справа розглядалась судами неодноразово.
У процесі нового розгляду справи до участі в ній залучено в
якості відповідача Державне підприємство Міністерства оборони
України “Київська ремонтна майстерня техніки продовольчої
служби”.
Рішенням господарського суду міста Києва від 10.05.2005 р.
(суддя Паламар П. І.) в частині вимог до Державного підприємства
Міністерства оборони України “Підприємство по ремонту майна
продовольчої служби” та Державного підприємства Міністерства
оборони України “Київська ремонтна майстерня техніки
продовольчої служби” провадження у справі припинено (п. п. 1, 6
ст. 80 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
); в частині вимог до Міністерства
в позові відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням, Компанія звернулась до Вищого
господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить
його скасувати, а справу передати на новий розгляд до місцевого
господарського суду, мотивуючи скаргу порушенням і неправильним
застосуванням судом норм матеріального та процесуального права.
Заслухавши пояснення представників сторін, розглянувши матеріали
справи, оцінивши доводи касаційної скарги, перевіривши
правильність застосування судом норм матеріального та
процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду
України прийшла до висновку, що касаційна скарга не підлягає
задоволенню, виходячи із наступного.
Відповідно до п. 1 ст. 111-9 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
касаційна
інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право
залишити рішення суду першої інстанції без змін, а скаргу без
задоволення.
Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає,
що рішення місцевого господарського суду прийняте з дотриманням
вимог матеріального та процесуального права.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом,
27.12.1990 р. між позивачем та Державним підприємством
Міністерства оборони України “Підприємство по ремонту майна
продовольчої служби” укладено договір № 239 на користування
електричною енергією, відповідно до якого позивач зобов'язався
постачати відповідачу електричну енергію, як різновид
промислової продукції, в межах 320 кВа (кВт) приєднаної
потужності, а останній –оплачувати спожиту електричну енергію.
Наказом Міністра оборони України № 232 від 20.07.2000 р.
Державне підприємство Міністерства оборони України “Підприємство
по ремонту майна продовольчої служби” вирішено перейменувати на
Державне підприємство Міністерства оборони України “Київська
ремонтна майстерня техніки продовольчої служби”, передбачено
внести відповідні зміни і доповнення до статуту підприємства,
затвердивши його в новій редакції.
При цьому, місцевим господарським судом досліджено, що докази
виконання згаданого наказу відсутні, а державний реєстратор
Солом'янська районна в місті Києві державна адміністрація листом
№ 279/02 від 06.04.2005 р. повідомила про те, що Державне
підприємство Міністерства оборони України “Київська ремонтна
майстерня техніки продовольчої служби” як суб'єкт господарювання
в установленому порядку зареєстроване не було.
Крім того судом встановлено, що листами державного реєстратора
Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації №
329 від 25.04.2005 р., Головного управління статистики у місті
Києві № 15-839 від 11.03.2005 р., примірником статуту Державного
підприємства Міністерства оборони України “Підприємство по
ремонту майна продовольчої служби” і копією свідоцтва про його
державну реєстрацію, що мають спеціальну відмітку про державну
реєстрацію припинення юридичної особи, підтверджується факт
припинення останнього шляхом ліквідації з 10.03.2005 р.
З урахуванням встановлених фактичних обставин, місцевий
господарський суд дійшов обґрунтованих та правомірних висновків
про необхідність припинення провадження у справі у відношенні
відповідача-1 та відповідача-2 в порядку п. 6 ст. 80 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
та п. 1 ст. 80 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
відповідно.
Водночас судом досліджено, що відповідно до пункту 4.2 статуту
Державного підприємства Міністерства оборони України
“Підприємство по ремонту майна продовольчої служби” належне
останньому майно було державною власністю та закріплене за ним
на праві повного господарського відання.
Приймаючи рішення в частині відмови в позові до Міністерства,
місцевий господарський суд виходив з того, що статус Державного
підприємства Міністерства оборони України “Підприємство по
ремонту майна продовольчої служби” на момент своєї ліквідації
відповідав статусу державного комерційного підприємства,
визначеного ст. 74 ГК України ( 436-15 ) (436-15)
. А чинним
законодавством не передбачено підстав для покладення
відповідальності держави та органу, до сфери управління якого
входить державне комерційне підприємство, за зобов'язаннями
останнього.
Відповідно до ч. 1 ст. 74 ГК України ( 436-15 ) (436-15)
державне
комерційне підприємство є суб'єктом підприємницької діяльності і
несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним
йому на праві господарського відання майном згідно з цим
Кодексом ( 436-15 ) (436-15)
та іншими законами, прийнятими
відповідно до цього Кодексу.
В силу ч. 5 ст. 74 ГК України ( 436-15 ) (436-15)
держава та орган, до
сфери управління якого входить державне комерційне підприємство,
не несуть відповідальності за його зобов'язаннями, крім
випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами.
Згідно ч. 3 ст. 205 ГК України ( 436-15 ) (436-15)
господарське
зобов'язання припиняється неможливістю виконання у разі
ліквідації суб'єкта господарювання, якщо не допускається
правонаступництво за цим зобов'язанням.
Відповідно до ст. 609 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
зобов'язання
припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або
кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-
правовими актами виконання зобов'язання ліквідованої юридичної
особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за
зобов'язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом,
іншим ушкодженням здоров'я або смертю.
Згідно ч. 1 ст. 1 Закону України “Про господарську діяльність у
Збройних Силах України” ( 1076-14 ) (1076-14)
господарська діяльність у
Збройних Силах України - це специфічна діяльність військових
частин, закладів, установ та організацій Збройних Сил України
(далі - військові частини), пов'язана із забезпеченням їх
повсякденної життєдіяльності і яка передбачає ведення підсобного
господарства, виробництво продукції, виконання робіт і надання
послуг, передачу в оренду рухомого та нерухомого військового
майна (за винятком озброєння, боєприпасів, бойової та
спеціальної техніки) в межах і порядку, визначених цим Законом.
Статтею 5 Закону України “Про господарську діяльність у Збройних
Силах України” ( 1076-14 ) (1076-14)
встановлена відповідальність
військової частини як суб'єкта господарської діяльності: за
невиконання чи неналежне виконання договірних зобов'язань, а
також за шкоду і збитки, заподіяні довкіллю, правам та інтересам
фізичних і юридичних осіб та державі, військова частина як
суб'єкт господарської діяльності несе відповідальність,
передбачену законом та договором. Військова частина як суб'єкт
господарської діяльності за своїми зобов'язаннями відповідає
коштами, що надходять на її рахунок по відповідних статтях
кошторису (крім захищених статей), а в разі їх недостатності
відповідальність за зобов'язаннями військової частини несе
Міністерство оборони України.
Таким чином, в силу положень названого Закону ( 1076-14 ) (1076-14)
Міністерство несе відповідальність за зобов’язаннями військових
частин, закладів, установ та організацій Збройних Сил України
лише в разі недостатності коштів, що надходять на рахунок
останніх по відповідних статтях кошторису (крім захищених
статей), а не у разі ліквідації останніх.
Закон України “Про господарську діяльність у Збройних Силах
України” ( 1076-14 ) (1076-14)
не містить норм, якими б виконання
зобов'язання ліквідованої юридичної особи покладалося на іншу
юридичну особу чи допускалося правонаступництво за її
зобов'язаннями. Положення ст. 5 Закону ( 1076-14 ) (1076-14)
кореспондуються з нормою ч. 5 ст. 74 ГК України ( 436-15 ) (436-15)
,
проте вони не кореспондуються з нормами ч. 3 ст. 205 ГК України
( 436-15 ) (436-15)
та ст. 609 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
та не підміняють їх.
З урахуванням викладеного, місцевий господарський суд дійшов
правомірного висновку про відсутність правових підстав для
покладення відповідальності за порушення господарського
зобов’язання на Міністерство.
Перевіривши у відповідності до ч. 2 ст. 111-5 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
юридичну оцінку обставин справи та повноту їх
встановлення у рішенні місцевого господарського суду, колегія
суддів дійшла висновків про те, що суд в порядку ст. 43 ГПК
України ( 1798-12 ) (1798-12)
всебічно, повно і об’єктивно розглянув в
судовому процесі всі обставини справи в їх сукупності; дослідив
подані сторонами в обґрунтування своїх вимог і заперечень
докази; належним чином проаналізував відносини сторін.
На підставі встановлених фактичних обставин місцевим
господарським судом з'ясовано дійсні права і обов'язки сторін,
правильно застосовано матеріальний закон, що регулює спірні
правовідносини, правомірно відмовлено в позові до Міністерства,
підставно припинено провадження у справі в іншій частині. Як
наслідок, прийняте місцевим господарським судом рішення
відповідає положенням ст. 84 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
та вимогам,
що викладені в постанові Пленуму Верховного Суду України від
29.12.1976 р. № 11 “Про судове рішення” ( v0011700-76 ) (v0011700-76)
зі
змінами та доповненнями.
Посилання оскаржувача на інші обставини не приймаються колегією
суддів до уваги з огляду на положення ст. 111-7 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
та з підстав їх суперечності матеріалам справи.
Твердження оскаржувача про порушення і неправильне застосування
місцевим господарським судом норм матеріального та
процесуального права при прийнятті постанови не знайшли свого
підтвердження, в зв’язку з чим підстав для зміни чи скасування
законного та обґрунтованого судового акту колегія суддів не
вбачає.
Керуючись ст. ст. 111-5, 111-7, 111-9, 111-11 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
, суд
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу АЕК “Київенерго” залишити без задоволення.
Рішення господарського суду міста Києва від 10.05.2005 р. у
справі № 37/227-42/60 залишити без змін.
Головуючий, суддя С. Щотка
С у д д і: Н. Мележик
О. Подоляк