ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
07.09.2005 Справа N 11/368-27/67
Судова колегія Вищого господарського суду України у складі :
Полякова Б.М., –головуючого (доповідач у
справі),
Бур’янової С.С.
Панової І.Ю.
розглянувши матеріали Запорізького обласного відділення Фонду
касаційної скарги соціального захисту інвалідів
на рішення від 28.02.2005 р. господарського суду
Запорізької області
у справі № 11/368-27/67 господарського суду
Запорізької області
за позовом Запорізького обласного відділення Фонду
соціального захисту інвалідів
до ВАТ “Токмацький ковальсько-штампувальний
завод”
Про стягнення 55 462,72 грн.
за участю представника сторони:
від відповідача –Сніжко Р.В., довір.
В С Т А Н О В И В:
Запорізьке обласне відділення Фонду соціального захисту
інвалідів звернулося до суду з позовною заявою до ВАТ
“Токмацький ковальсько-штампувальний завод” про стягнення 55
462,72 грн. штрафних санкцій за незайняті інвалідами робочі
місця в 2003 році.
В подальшому позивач уточнив свої позовні вимоги та просив суд
стягнути з відповідача 51 996,30 грн.
Рішенням господарського суду Запорізької області від
19.07.2004р. позов задоволено, з відповідача на користь позивача
стягнено 51 996,30 грн. штрафних санкцій за нестворені робочі
місця для працевлаштування інвалідів у 2003 р.
Постановою Вищого господарського суду України від 29.12.2004 р.
зазначене рішення скасовано та справу № 11/368 передано на новий
розгляд до господарського суду Запорізької області.
При новому розгляді справи рішенням господарського суду
Запорізької області від 28.02.2005 р. (суддя Дроздова С.С.) у
задоволені позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням, Запорізьке обласне
відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулося до
Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій
просить скасувати рішення господарського суду Запорізької
області від 28.02.2005 р. та прийняти нове рішення, яким
задовольнити позовну заяву.
Касаційна скарга мотивована невірним застосуванням судом першої
інстанції норм матеріального права, а саме ст.ст. 19, 20 Закону
України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”
( 875-12 ) (875-12)
та ч. 2 ст. 218 Господарського кодексу України
( 436-15 ) (436-15)
.
Заслухавши пояснення представника сторони, обговоривши доводи
касаційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи,
проаналізувавши застосування судом норм матеріального та
процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що
касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Стаття 19 Закону України “Про основи соціальної захищеності
інвалідів в Україні” ( 875-12 ) (875-12)
, в редакції чинної на час
спірних правовідносин, (далі –Закон ( 875-12 ) (875-12)
) встановлює для
підприємств (об'єднань), установ і організацій (далі -
підприємства) норматив робочих місць для забезпечення
працевлаштування інвалідів.
Як встановлено попередніми судовими інстанціями,
середньооблікова чисельність працівників на підприємстві
відповідача у 2003 р. складала 1 215 осіб, відповідно норматив
робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів
становив 49 осіб-інвалідів. Однак, фактично на підприємстві
відповідача працювало лише 33 інваліда.
Відповідальність за незабезпечення зазначених нормативів
відповідно до частини другої статті 19 Закону ( 875-12 ) (875-12)
покладається на керівників підприємств. А в разі, коли кількість
працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, то
відповідальність покладається на підприємства у вигляді щорічної
сплати штрафних санкцій, сума яких визначається у розмірі
середньої річної заробітної плати на підприємстві за кожне
робоче місце, не зайняте інвалідом (частина перша статті 20
Закону ( 875-12 ) (875-12)
).
Направляючи справу на новий розгляд, судом касаційної інстанції
було вказано на те, що у підприємства виникає обов’язок
працевлаштувати інваліда при наявності відповідної пропозиції
органів, вказаних у ст. 18 Закону ( 875-12 ) (875-12)
, чи у разі
звернення інваліда самостійно, за умови, що норматив ще не
виконаний.
В свою чергу обов’язок такого працевлаштування виникає у
зазначених органів лише після виконання підприємствами приписів
п. 14 Положення, а саме поінформування державної служби
зайнятості та місцевих органів соціального захисту населення про
вільні робочі місця та вакантні посади, на яких може
використовуватися праця інвалідів.
Судом першої інстанції виконано вимоги ст. 111-12 ГПК
України ( 1798-12 ) (1798-12)
та враховано вказівки постанови Вищого
господарського суду України від 29.12.2004 р. у даній справі.
Під час нового розгляду справи судом встановлено, що відповідач
інформував відповідні органи соціального захисту населення про
наявність вільних робочих місць та потребу підприємства саме в
такій категорії працівників, як інваліди, шляхом подання
державної статистичної звітності, а також звертався з цього
приводу до інших органів, що підтверджується матеріалами справи.
Зокрема, відповідачем у січні 2003 р. направлялися листи-
повідомлення щодо створення робочих місць з проханням направити
на його підприємство інвалідів до позивача у справі, Токмацького
міського центру зайнятості, Управління праці та соціального
захисту населення Токмацької райдержадміністрації, громадських
організацій інвалідів.
Так, відповідно до листа Токмацького міськрайонного центру
зайнятості від 25.02.2005 р. № 177 (а.с. № 5 том ІІ) відповідач
у 2003 р. повідомляв про вакантні посади для працевлаштування
інвалідів, однак його вимоги були задоволені частково, у зв’язку
з тим, що така кількість інвалідів не зверталась до центру
зайнятості.
Судом першої інстанції також встановлено, що на підприємстві
відповідача діяла Інструкція про робоче місце інваліда, яка
містить список робочих місць, які згідно умов праці та з
урахуванням фізичних можливостей інваліда можуть бути
використані для працевлаштування інвалідів.
Колегія суддів зазначає, що вакантні робочі місця для інвалідів
атестуються, згідно інструкції, при надходженні заяв інвалідів
про їх працевлаштування, з урахуванням стану здоров’я і
рекомендації МСЕК про те, які види робіт може виконувати
працівник –інвалід.
Отже, відповідач належним чином виконував покладені на нього
Законом обов’язки з працевлаштування інвалідів на створених
робочих місцях, але через відсутність останніх норматив
залишився частково не виконаним.
Як встановлено судом першої інстанції, органи, визначені у ст.
18 Закону ( 875-12 ) (875-12)
, інвалідів з метою працевлаштування до
відповідача не направляли та докази відмови відповідача у
працевлаштуванні інвалідів, що самостійно звернулися до нього,
відсутні.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що на відповідача
не може покладатись відповідальність за неналежне виконання
своїх обов'язків щодо працевлаштування інвалідів, органами,
зазначеними у ст. 18 Закону ( 875-12 ) (875-12)
.
В силу імперативних положень ст. 111-7 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин
справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної
інстанції норм матеріального і процесуального права та
позбавлена права встановлювати обставини справи, вирішувати
питання про перевагу одних доказів над іншими та додатково
перевіряти докази.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що доказів
порушення судом першої інстанції положень ст. 43 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
не вбачається та оскаржуване рішення відповідає
чинному законодавству, у зв’язку з чим підлягає залишенню без
змін.
На підставі наведеного та керуючись ст. ст. 18 –20 Закону
України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”
( 875-12 ) (875-12)
, ст. ст. 43, 111-5, 111-7, 111-9–111-11
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, суд
П О С Т А Н О В И В:
1. Касаційну скаргу Запорізького обласного відділення Фонду
соціального захисту інвалідів залишити без задоволення.
2. Рішення господарського суду Запорізької області від
28.02.2005 р. у справі № 11/368-27/67 залишити без змін.
Головуючий Б.М. Поляков
Судді С.С. Бур’янова
І.Ю. Панова