1/27 Про стягнення 72 587,94 грн. - Текст документа

ТОВ “Спільне українсько-австрійсько-німецьке підприємство “Укрінтерцукор” звернулось з позовом до Сільськогосподарського ТОВ “Агрофірма “Вілія” про витребування майна з незаконного володіння залишковою вартістю 72587,94 грн.

Сільськогосподарське ТОВ “Агрофірма “Вілія” звернулось з зустрічним позовом до ТОВ “Спільне українсько-австрійсько-німецьке підприємство “Укрінтерцукор” про стягнення 70000 грн., як безпідставно отриманих в рахунок лізингових платежів.

Рішенням господарського суду Чернівецької області від 19.05.2005 у справі № 1/27 первісний та зустрічний позови задоволено з підстав їх обгрунтованості.

У поданій касаційній скарзі ТОВ “Спільне українсько-австрійсько-німецьке підприємство “Укрінтерцукор” просить скасувати це судове рішення по зустрічному позову та прийняти по ньому нове рішення, яким відмовити позивачу в позові з тих підстав, що він є добросовісним набувачем спірних коштів як плати за користування позивачем, отриманого у лізинг майна.

Судова колегія, розглянувши наявні матеріали справи, вислухавши пояснення та заперечення представників позивача в судовому засіданні, перевіривши юридичну оцінку господарським судом обставин справи та повноту їх встановлення, перевіривши правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права прийшла до висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення касаційної скарги, виходячи з наступного.

16.08.1999 між сторонами зустрічного позову був укладений договір фінансового лізингу № 146, згідно якого ТОВ “Спільне українсько-австрійсько-німецьке підприємство “Укрінтерцукор” зобов’язувалось передати ТОВ “Агрофірма “Вілія” належний йому об’єкт лізингу, а останній прийняти його у користування за відповідну плату.

Факт передачі об’єкту лізингу ТОВ “Агрофірма “Вілія” в користування підтверджується актом приймання-передачі від 16.08.1999 (а.с. 22).

Технічна справність об’єкту лізингу (сільськогосподарська техніка) підтверджується Актом технічного стану техніки від 16.08.1999 (а.с. 23).

ТОВ “Агрофірма “Вілія», як лізингоотримувач, передало ТОВ “Спільне українсько-австрійсько-німецьке підприємство “Укрінтерцукор” в рахунок лізингових платежів 500 тн. мелоси по накладній № 3965 від 03.11.1999 на загальну суму 60000 грн. та 10000 грн., що підтверджено випискою з його банківського рахунку від 21.03.2002.

Рішенням господарського суду Чернівецької області від 28.05.2002 у справі № 3/119 зазначений договір лізингу визнано неукладеним в зв’язку з недосягненням сторонами згоди по його істотним умовам (ст. 153 ЦК УРСР (1540-06) ).

В зв’язку з цим між сторонами зустрічного позову виник спір, щодо правової природи проведених ТОВ “Агрофірма “Вілія” платежів та їх правомірності.

Верховний Суд України в ч. 3 п. 1 Постанови Пленуму від 29.12.1976 № 11 (v0011700-76) , з наступними змінами “Про судове рішення» роз’яснив, що обгрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Проте, місцевий та апеляційний господарські суди не дотримались наведених роз’яснень та вимог відповідно п. 3 ст. 84, п. 7 ст. 105 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) .

Суди не вжили заходів для встановлення дійсних обставин справи по зустрічному позову та правовідносин сторін, що унеможливило здійснення юридичних висновків, які грунтувались би на матеріалах справи.

Задовольняючи зустрічний позов Сільськогосподарського ТОВ “Агрофірма “Вілія” про стягнення з ТОВ “Спільне українсько-австрійсько-німецьке підприємство “Укрінтерцукор” 70000 грн., як безпідставно отриманих в рахунок лізингових платежів суд керувався рішенням господарського суду Чернівецької області від 28.05.2002 у справі № 3/119, яким “Спільному українсько-австрійсько-німецьке підприємство “Укрінтерцукор” було відмовлено в позові щодо стягнення з ТОВ “Агрофірма “Вілія” лізингових платежів по договору фінансового лізингу рухомого майна № 146 від 16.08.1999 в зв’язку з визнанням його таким, що не укладений; врахував преюдиційне значення цього рішення і для даної справи (ст. 35 ГПК (1798-12) ).

Проте, суд не враховував того, що в цьому випадку предмет лізингу (сільськогосподарська техніка) знаходилась в фактичному використанні ТОВ “Агрофірма “Вілія” в період з дня укладення договору фінансового лізингу рухомого майна № 146 від 16.08.1999 до 28.05.2002 (дня прийняття рішення у справі № 3/199), що зумовлює платність такого користування.

В матеріалах справи відсутні докази того, що власник цього майна погоджується на безоплатне його користування.

Зазначена обставина вимагає визначення, в цьому разі, правової природи відносин сторін з приводу користування майном, що є визначальним для проведення користувачем його відповідних платежів.

Відповідно з ст. 43 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтуються на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в ]х сукупності, керуючись Законом.

Оскільки передбачені процесуальним законодавством межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини справи, що не були встановлені судом першої та апеляційної інстанцій, справа підлягає передачі на новий розгляд.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9, 111-10, 111-11 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Вищий господарський суд України