ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
18.08.2005 Справа N 3/110
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
Черкащенка М.М.- головуючого,
Грека Б.М.,
Рибака В.В.,
за участю представників сторін:
від позивача – Матата О.М. (дов. № 225-КР-599 від
17.06.2005р.);
від відповідача – Малишев С.В. (дов. № 06 від 14.02.2005р.);
Ярмоленко С.В. (дов. від 10.07.2004р.);
розглянувши Київської міської Ради
матеріали касаційної
скарги
на постанову Київського апеляційного господарського суду
від 07.04.2005р.
у справі № 3/110 господарського суду м. Києва
за позовом Київської міської Ради
до ТОВ “МАКАНДР”
Про стягнення 490 903,71 грн.
В С Т А Н О В И В:
Київська міська Ради звернулась з позовом про стягнення з ТОВ
“Маканндр” м. Київ 490903,71 грн. пені за несвоєчасне виконання
зобов’язань по договору купівлі-продажу № 815 від 29.07.03.
Рішенням господарського суду м. Києва від 10.03.05 у справі №
3/110 позов задоволено частково.
З ТОВ “Макандр” м. Київ на користь позивача стягнуто 424105 грн.
18 коп. пені та відповідні витрати по держмиту, інформаційно-
технічному забезпеченню судового процесу. В іншій частині в
позові відмовлено.
Рішення мотивовано наявністю несвоєчасної оплати товару,
отриманого по договору № 815 від 29.07.03 р., що є правовою
підставою для стягнення пені з урахуванням строку позовної
давності.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від
07.04.05 зазначене рішення господарського суду м. Києва змінено.
З ТОВ “Макандр” м. Київ на користь позивача стягнуто 32080,18
грн. пені та відповідні витрати по держмиту, інформаційно-
технічному забезпеченню судового процесу.
В іншій частині рішення господарського суду м. Києва залишено
без зміни.
Постанова мотивована неповним з’ясуванням судом першої інстанції
обставин справи, що пов’язані з визначенням початку перебігу
строку позовної давності для нарахування пені; неправомірним
застосуванням цим судом ст. 551 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
при
визначенні розміру неустойки, яка підлягає стягненню.
У поданій касаційній скарзі позивач просить скасувати постанову
апеляційної інстанції як таку, що прийнята з порушенням норм
матеріального права, зокрема ст. 231 ГК України ( 436-15 ) (436-15)
, ст.
551 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
з підстав, що викладені в касаційній
скарзі.
Судова колегія розглянувши наявні матеріали справи, вислухавши
пояснення та заперечення представників сторін в судовому
засіданні, дослідивши юридичну оцінку апеляційним господарським
судом обставин справи та повноту їх встановлення, перевіривши
правильність застосування ним норм матеріального та
процесуального права прийшла до висновку про відсутність
правових підстав для задоволення касаційної скарги.
Матеріалами справи підтверджується, що було також предметом
дослідження при апеляційному провадженні у справі, наступне.
29.07.03 між сторонами по справі було укладено нотаріально
посвідчений договір купівлі-продажу земельної ділянки,
відповідно до п. 1.1 якого позивач на підставі рішення Київської
міськради від 10.07.03 № 655/815продав, а відповідач купив
земельну ділянку площею 0,2148 га по вул.Миропільській,4 у
Деснянському районі м. Києва, межі якої перенесені у натуру (на
місцевість) і зазначені у технічній документації земельної
ділянки.
Відповідно до п. 2.1 договору ціна продажу земельної ділянки
становить 1215562,86 грн. В рахунок цієї суми відповідачем було
сплачено позивачеві аванс в сумі 261298,08 грн.
Згідно п. п. 2.2 п. 2 договору решта вартості земельної ділянки
у сумі 954264,78 грн. повинна бути сплаченою відповідачем
впродовж десяти банківських днів від дня нотаріального
посвідчення цього договору.
Так як даний договір нотаріально посвідчено 29.07.03, відповідач
зобов’язаний був розрахуватись, згідно з умовами договору, до
12.08.03 р.
Проте відповідач сплатив решту вартості земельної ділянки тільки
19.04.04 у сумі 54264,78 грн. та 21.04.04 –900000 грн.
Згідно п. 4.2 договору, у випадку прострочення покупцем
виконання зобов’язання, встановленого умовами розділу другого
цього договору, за кожен день прострочення платежу відповідач
сплачує позивачу пеню у розмірі) 0,5% від суми простроченого
платежу.
24.01.05 позивач звернувся з позовом до відповідача про
стягнення на свою користь 490903,71 грн. пені за період з
10.01.2004 по 21.01.2004, тобто за період після сплину
десятиденного терміну з дня підписання договору до дня
фактичного повного розрахунку по зазначеному договору.
Згідно п. 2 ст. 258 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
позовна давність в
один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки
(штрафу, пені).
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною
у справі, є підставою для відмови в позові.
Апеляційним господарським судом визнано помилковим твердження
відповідача, що строк позовної давності для нарахування пені
необхідно відраховувати з 30.07.03, оскільки сплата пені є
додатковим зобов’язанням, з виконанням основного.
Згідно п. п. 2, 2 п. 2 договору відповідач повинен сплатити
вартість земельної ділянки до 12.08.03 р., тобто з урахуванням
дати нотаріального посвідчення договору та перебігу
десятиденного строку після цього.
В даному випадку відповідач виконав своє основне зобов’язання
19.04.04 частково та 21.04.04 повністю, тому позивач мав право
нараховувати пеню за рік, що передував строку виконання.
Проте позивач, звернувшись з позовом до суду тільки
24.01.05,пропустив строк позовної давності щодо вимог, які
виникли до цієї дати.
Таким чином апеляційною інстанцією визначено правомірне
нарахування пені за періоди з 24.01.04 по 19.04.04 та з 19.04.04
по 21.04.04.
Судова колегія погоджується з даним висновком, не оспорюється
він і в касаційній скарзі.
Скасовуючи рішення господарського суду апеляційний суд зазначив,
що суд першої інстанції не взяв до уваги при задоволенні позову,
посилання відповідача на ст.ст. 1,3 Закону України “Про
відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань”
( 543/96-ВР ) (543/96-ВР)
, якими передбачено визначення розміру пені за
згодою сторін і обмеження її подвійного облікового ставкою НБУ;
неправомірним застосуванням ст. 551 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
та
збільшення розміру пені, відповідно до умов договору, всупереч
норм вказаного закону.
Суд зазначив неможливість застосування цієї норми до спірних
правовідносин, оскільки на момент укладення договору купівлі-
продажу земельної ділянки в 2003 р. ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
(нова
редакція) не діяв.
З таким висновком судова колегія погоджується, т.я. діюче на
момент укладення цього договору законодавство не встановлювало
пріоритет договору над законодавством при встановленні
відповідальності за невиконання цивільно-правового зобов’язання,
а встановлений сторонами в договорі її розмір понад величину,
визначену Законом України “Про відповідальність за несвоєчасне
виконання грошових зобов’язань” № 543/96-ВР від 22.11.96
р. ( 543/96-ВР ) (543/96-ВР)
, є неправомірним і не повинен прийматись до
уваги в даному випадку.
Зазначене свідчить про повноту встановлення Київським
апеляційним господарським судом обставин справи та вірне
застосування до них норм матеріального права, спростовує доводи
касаційної скарги.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9,
111-11 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
Вищий господарський суд України,
П О С Т А Н О В И В:
Постанову Київського апеляційного господарського суду від
07.04.05 у справі № 3/110 залишити без зміни, а касаційну скаргу
–без задоволення.
Головуючий, суддя М.Черкащенко
Судді Б.Грек
В.Рибак