12/94д Про визнання недійсним договору № 50-18/03 від 04.09.2003р., - Текст документа

Відкрите акціонерне товариство “Верстатуніверсалмаш” звернулося до господарського суду Житомирської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю “Торговий дім “Романів” про розірвання договору купівлі-продажу майнового комплексу –дитячого табору відпочинку.

До ухвалення рішення у справі позивач змінив підставу прозову і просить суд визнати недійсним оспорюваний договір купівлі-продажу з тих підстав, що відповідач не провів оплату отриманого товару, що дає право позивачу відмовитись від договору купівлі-продажу і, у відповідності до п. 2 ст. 697 ЦК України (435-15) , якщо покупець прострочив оплату товару, право вимагати від нього повернення товару у натурі. Отже, позивач просить визнати недійсним договір купівлі-продажу у зв’язку з відмовою від нього, та повернути майновий комплекс позивачу.

У додаткових поясненнях, підставою для визнання договору купівлі-продажу недійсним, позивач вказує той факт, що договір нотаріально не посвідчений, при цьому посилається на ст.ст. 227, 242, 244 ЦК УРСР (1540-06) , п. 27 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 14.1994р. № 18/5 (z0152-94) .

Відповідач, заперечуючи позов, вказує на те, що право власності на майновий комплекс набуто ним з моменту його передачі, відповідно до умов договору та ст. 128 ЦК УРСР (1540-06) . Сторонами досягнуто усіх істотних умов. Наведені позивачем в обґрунтування своїх вимог норми права не містять посилань на обов’язкове нотаріальне посвідчення договорів купівлі-продажу, укладених юридичними особами.

Вирішуючи даний спір по суті заявлених вимог, судом першої інстанції встановлено, що на виконання рішення комітету кредиторів ВАТ “Верстатуніверсалмаш” від 23.04.2002р. та затвердженого плану санації, у відповідності до ч. 6 ст. 19 та ч. 1 ст. 20 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (2343-12) 04.09.2003р. ВАТ “Верстатуніверсалмаш” та ТОВ “Торговий дім “Романів” уклали договір купівлі-продажу № 50-18/03 майнового комплексу –дитячого табору відпочинку, що знаходиться у м. Левків, вул.Лісова, 51 Житомирського району, загальною вартістю 300 000,0 грн. Майновий комплекс дитячого табору відпочинку та малоцінні предмети та устаткування були передані згідно актів приймання-передачі (а.с.13, 14).

Згідно довідки Житомирського обласного державного комунального підприємства по технічній інвентаризації № 1438 від 19.10.2004р., право власності на комплекс (дитячій табір відпочинку) на день розгляду справи зареєстровано за відповідачем (а.с.41).

Відповідно до п. 7.1. спірного договору, розрахунок за товар повинен бути проведений у формі перерахування коштів, поставкою товарів, взаємозаліком зустрічних вимог, цінними паперами та іншими формами, що передбачені чинним законодавством України.

У зв’язку з невиконанням відповідачем умов вказаного пункту договору, позивач 05.07.2004р. направив відповідачу повідомлення про розірвання договору.

Відповідно до ст. 165 ЦК УРСР (1540-06) , позивач 06.07.2004р. звернувся до відповідача з письмовою вимогою про проведення розрахунків до 10.07.2004р. (а.с.10).

Відповідач зобов’язання щодо проведення розрахунків не виконав, заборгованість на день розгляду справи становить 300 000,0 грн. У судовому засіданні представник відповідача надав лист № 80 від 02.03.2003р., адресований позивачу, яким зобов’язався оплатити отримане майно до 30.09.2005р.

Рішенням господарського суду Житомирської області від 16.03.2005р. (суддя Сікорська Н.А.) у задоволені позову відмовлено з тих мотивів, що:

- діюче законодавство не передбачає підстав для визнання угоди недійсною у зв’язку з відмовою;

- у відповідності до ст. 154 ЦК УРСР (1540-06) , сторони можуть домовитись про укладення договору у певній формі і він вважається укладеним з моменту надання йому обумовленої форми. З договору купівлі-продажу № 50-18/03 від 04.09.2003р. не вбачається, що сторони домовились про його нотаріальне посвідчення;

- згідно ст. 47 ЦК УРСР (1540-06) нотаріальне посвідчення угод обов’язкове лише у випадках, зазначених у законі;

- законом не передбачено обов’язкового нотаріального посвідчення договорів купівлі-продажу майнових комплексів, укладених юридичними особами. Посилання позивача на ст. 227 ЦК УРСР (1540-06) є помилковим, оскільки її умови вказують на обов’язковість нотаріального посвідчення жилих будинків;

- за договором купівлі-продажу продавець зобов’язаний передати майно у власність покупцеві, а останній зобов’язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму;

- відповідно до ст. 128 ЦК УРСР (1540-06) відповідач набув право власності на майновий комплекс з моменту його передачі, тобто з моменту підписання сторонами актів приймання-передачі, що є невід’ємною частиною договору.

Крім того, судом першої інстанції зазначено, що невиконання чи неналежне виконання угоди не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання угоди недійсною. У такому разі заінтересована сторона має право вимагати розірвання договору або застосування інших, передбачених законом чи договором, наслідків –вимоги повернення коштів, стягнення неустойки, стягнення боргу із врахуванням встановленого індексу інфляції та 3% річних тощо. Оскільки угода визнається недійсною, якщо вона не відповідає вимогам закону, а судом не встановлено яких-небудь порушень умов дійсності договору купівлі-продажу № 50-18/03, то суд першої інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог, як необґрунтованих.

Постановою Житомирського апеляційного господарського суду від 08.07.2005р. (головуючий, суддя Вечірка І.О., судді Зарудяна Л.О., Ляхевич А.А.). рішення суду першої інстанції скасовано. Прийнято нове рішення, яким позов задоволено: визнано недійсним договір купівлі-продажу майнового комплексу – дитячого табору відпочинку № 50-18/03 від 04.09.2003р., укладений між ВАТ “Верстатуніверсалмаш” та ТОВ “Торговий дім “Романів”. Зобов’язано відповідача передати позивачу майновий комплекс –дитячій табір відпочинку, що знаходиться за адресою: м. Левків, вул.Лісова, 51 Житомирського району Житомирської області.

Переглядаючи рішення у даній справі в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції керувався ст.ст. 17, 19, 20 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (2343-12) , ст. 48 ЦК УРСР (1540-06) , ч. 1 ст. 83 ГПК України (1798-12) та виходив з того, що спірний договір укладено в порушення вимог вказаного закону, а тому має бути визнаний господарським судом недійсним.

Зокрема судом встановлено, що спірний договір було укладено в той період, коли стосовно продавця - ВАТ “Верстатуніверсалмаш” здійснювалось провадження у справі про банкрутство.

Так, судом зазначено, що матеріали іншої справи № 1/35 “Б”, свідчать про те, що провадження у справі про банкрутство ВАТ “Верстатуніверсалмаш” було порушено ухвалою арбітражного (господарського) суду Житомирської області від 05.03.1997р. Ухвалою від 09.02.2001р. відкрито процедуру санації ВАТ “Верстатуніверсалмаш”. Керуючим санацією призначено керівника боржника –Гнелицю П. К.

Також у матеріалах справи № 1/35 “Б” міститься план санації ВАТ “Верстатуніверсалмаш”, представлений в господарський суд генеральним директором товариства Гнелицею П. К. (Справа N 1/35 “Б”; т.17 а.с.118-180). Вказаним планом передбачена реалізація обладнання, неліквідних матеріальних цінностей, продукції, що знаходяться на складах товариства (Справа N 1/35 “Б” т.17 а.с.163-165). У плані санації відсутні будь-які посилання на те, що передбачається в процесі санації реалізувати майновий комплекс дитячого табору відпочинку у с.Левків. Вказаний план санації схвалено комітетом кредиторів ВАТ “Верстатуніверсалмаш” та затверджено ухвалою господарського суду Житомирської області від 23.05.2002р. (Справа N 1/35 “Б”, т.17, а.с.192-194, 223).

На підставі викладеного, судом апеляційної інстанції встановлено, що висновок суду першої інстанції відносно того, що спірний договір укладено на виконання рішення комітету кредиторів ВАТ “Верстатуніверсалмаш” та затвердженого судом плану санації, не відповідає фактичним обставинам справи.

Відповідно до частин 5, 6 ст. 17 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (2343-12) , керуючий санацією має право розпоряджатися майном боржника з урахуванням обмежень, передбачених цим Законом та укладати від імені боржника угоди, у тому числі цивільно-правові. Керуючий санацією зобов’язаний розробити та подати на затвердження комітету кредиторів план санації боржника.

Згідно з ч. 6 ст. 19 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (2343-12) , продаж майна боржника недержавної власності як цілісного майнового комплексу провадиться на відкритих торгах, якщо інше не передбачено планом санації, в порядку, передбаченому законодавством, з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 20 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (2343-12) , з метою відновлення платоспроможності боржника або задоволення вимог кредиторів, план санації може передбачати продаж частини майна боржника на відкритих торгах. Керуючий санацією після проведення інвентаризації та оцінки майна боржника має право почати продаж частини майна боржника на відкритих торгах.

В силу п. 5 цієї ж статті, без проведення торгів, може бути реалізовано керуючим санацією, за згодою комітету кредиторів, майно боржника не продане на повторних торгах, якщо інше не передбачено планом санації.

Отже, за висновком суду апеляційної інстанції майновий комплекс дитячого табору відпочинку було реалізовано керуючим санацією ВАТ “Верстатуніверсалмаш” без наявності відповідних повноважень та з порушенням вимог ст.ст. 17, 20 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (2343-12) .

Одночасно суд апеляційної інстанції вказав на те, що встановлений пунктом 7.1. договору порядок проведення розрахунків за майновий комплекс дитячого табору відпочинку не відповідає вимогам Закону, яким передбачено, що при реалізації майна боржника, у т.ч. в процедурі санації, покупець має заплатити продажну ціну майна, тобто грошові кошти. Отримані від реалізації майна боржника грошові кошти використовуються для задоволення вимог кредиторів. Проте, пунктом 7.1 договору сторони передбачили, крім проведення грошових розрахунків, поставку покупцем товарів, проведення взаємозаліку зустрічних вимог, передачу цінних паперів. За висновком суду апеляційної інстанції, такий порядок проведення розрахунків не може бути застосований при реалізації майна боржника.

Відповідно до п. 2 ст. 48 ЦК УРСР (1540-06) по недійсній угоді кожна з сторін зобов’язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі –відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

З огляду на вимоги названої статті, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що відповідач має повернути позивачу одержаний за спірним договором купівлі-продажу майновий комплекс дитячого табору відпочинку. Оскільки, на час розгляду справи господарським судом відповідачем не проведено розрахунки за одержаний майновий комплекс, у позивача не виникає обов’язку повернути відповідачу грошові кошти.

Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, 3-тя особа –АКБ “Мрія” в особі Житомирської філії АКБ “Мрія”, звернулася до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить суд її скасувати як таку, що ухвалена з порушенням норм матеріального та процесуального права, залишивши в силі рішення суду першої інстанції.

Зокрема скаржник стверджує, що оскаржувана постанова прийнята судом на підставі додаткових доказів, що не були предметом розгляду місцевого суду, позивачем не надавались і до справи не залучались, у зв’язку з чим скаржник був позбавлений права на оцінку та дослідження таких доказів. Крім того, на думку скаржника, судом апеляційної інстанції неправомірно застосовані до спірного договору купівлі-продажу вимоги Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (2343-12) , оскільки норми, що регулюють план санації і порядок продажу майна в процесі санації є обов’язковими лише для кредиторів і керуючого санацією в діючій процедурі санації.

Одночасно скаржник стверджує про незастосування судом апеляційної інстанції ст. 60 ЦК УРСР (1540-06) , і не наведення судом мотивів, з яких він дійшов висновку про те, що недійсність п. 7.1. договору купівлі-продажу дає підстави визнати цей договір недійсним повністю.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судами норм матеріального та процесуального права при ухваленні оскаржуваного судового акта, знаходить касаційну скаргу такою, що підлягає задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до ст. 129 Конституції України (254к/96-ВР) , одним з основних принципів судочинства, є законність. Принцип законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен не лише правильно застосовувати норми матеріального права до взаємовідносин сторін, а й додержуватись норм процесуального права.

В силу ст. 43 ГПК України (1798-12) сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. При цьому, господарський суд повинен створювати сторонам необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Згідно ст. 47 ГПК України (1798-12) , судове рішення ухвалюється суддею за результатами обговорення усіх обставин справи.

Відповідно до ст. 38 ГПК України (1798-12) , суд, у разі, якщо подані сторонами докази є недостатніми, зобов’язаний витребувати від підприємств та організацій незалежно від їх участі у справі документи і матеріали, необхідні для вирішення спору. При цьому, в силу ст. 36 ГПК України (1798-12) письмові докази, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні. Законним рішення є тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин (роз’яснення Пленуму Верховного Суду України, викладених у п. 1 постанови від 29.12.1976 року № 11 “Про судове рішення” (v0011700-76) ).

Утім, ухвалені у даній справі рішення та постанова цим вимогам не відповідають.

Так, колегія суддів погоджується з судом апеляційної інстанції і вважає, що висновок суду першої інстанції про те, що спірний договір укладено на виконання рішення комітету кредиторів ВАТ “Верстатуніверсалмаш” та затвердженого судом плану санації, не відповідає фактичним обставинам справи, оскільки протокол № 9 від 23.04.2002р. (а.с.126-128), на який посилається у своєму рішенні суд першої інстанції не містить будь-яких рішень про реалізацію майна ВАТ “Верстатуніверсалмаш”. Не міститься в цьому протоколі і рішення про внесення до плану санації будь-яких змін або доповнень, які б передбачали в процесі санації реалізацію майнового комплексу дитячого табору відпочинку у с.Левків.

Крім того, суд апеляційної інстанції обґрунтовано звернув увагу на те, що судом першої інстанції не було оцінено факт ненадання позивачем витребуваних ухвалами суду від 14.01.2005р., 16.02.2005р доказів, зокрема про погодження з комітетом кредиторів рішення про продаж дитячого табору відпочинку, подачу оголошення про продаж дитячого табору відпочинку в засобах масової інформації, а також не оцінено письмове пояснення ВАТ “Верстатуніверсалмаш” про відсутність цих доказів.

Разом з тим, висновки суду апеляційної інстанції про встановлені обставини, зокрема про укладення спірного договору у період здійснення відносно позивача провадження у справі про банкрутство, про наявність затвердженого плану санації, також не ґрунтуються на матеріалах даної справи.

Висновки, зроблені судом апеляційної інстанції, ґрунтуються на матеріалах іншої судової справи, а саме справи № 1/35 “Б” з посиланням на її аркуші. Однак, у даній справі не містяться будь-які копії документів або процесуальних актів, на які посилається суд апеляційної інстанції.

Про не дослідження сторонами доказів, на підставі яких прийнято оскаржувану постанову, зокрема плану санації та ухвали суду у іншій справі № 1/35 “Б”, свідчить протокол судового засідання від 07.06.2005р. (а.с.188-189), де зазначено, що суд досліджує письмові докази, наявні в матеріалах справи. Проте вказані документи у матеріалах справи відсутні.

Наведене не дає підстав вважати прийняту у даній справі постанову суду апеляційної інстанції обґрунтованою, оскільки висновки суду не підтверджуються належними доказами, дослідженими у судовому засіданні.

Окрім того, докази, на яких ґрунтується оскаржувана постанова, не були предметом дослідження у суді першої інстанції. Між тим, в силу ст. 101 ГПК України (1798-12) , у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. При цьому, додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього.

Переглядаючи судові акти у даній справі, касаційна інстанція не мала можливості використати у повному обсязі свої процесуальні права щодо перевірки юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення судами першої та апеляційної інстанцій, оскільки в матеріалах справи відсутні докази, на яких ґрунтуються рішення та постанова, а саме докази того, що укладання спірного договору купівлі-продажу відбулося під час проведення процедури санації ВАТ “Верстатуніверсалмаш” у справі про банкротство № 1/35 “Б”, порушеній господарським судом Житомирської області. Відсутня у справі і належним чином завірена копія плану санації ВАТ “Верстатуніверсалмаш”, за наслідками дослідження якого була прийнята оскаржувана постанова. Не містять матеріали справи і документів, які б свідчили про те, на якій стадії у справі про банкрутство перебуває позивач на час подання даного позову.

Одночасно колегія суддів звертає уваги на те, що в силу ч. 4 ст. 22 ГПК України (1798-12) , позивач вправі до прийняття рішення по справі змінити підставу або предмет позову. Утім, розглядаючи даний спір, ні суд першої, ні суд апеляційної інстанції не звернули уваги на те, що первісно позивач заявив позов про розірвання спірного договору оренди з підстав невиконання відповідачем його умов щодо оплати купленого майна (а.с.3-4). У подальшому позивач просив суд визнати недійсним спірний договір купівлі-продажу із застосуванням двосторонньої реституції з підстав невідповідності його вимогам чинного законодавства, у тому числі Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (2343-12) , а також за дефектом форми договору (нотаріально не посвідчений) тощо (а.с.71-75, 103-104, 152-154). Наведе свідчить, що позивач змінив одночасно і підставу, і предмет позову, що є неприпустимим з огляду на вимоги ч. 4 ст. 22 ГПК України (1798-12) .

Враховуючи викладене, оскаржувані судові акти у даній справі підлягають скасуванню, а справа –передачі на новий розгляд.

Під час нового розгляду даної справи суду першої інстанції слід уточнити позовні вимоги ВАТ “Верстатуніверсалмаш” (предмет та підставу позову) та звернути увагу на приписи Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (2343-12) , а саме на ч. 11 ст. 17, де визначено підстави, за якими угода боржника може бути визнана господарським судом недійсною. І в залежності від цього з’ясувати: визнання спірного договору купівлі-продажу недійсним має відбуватися у позовному провадженні чи має бути предметом розгляду у справі про банкрутство?

Посилання скаржника на незастосування судом апеляційної інстанції приписів ст. 60 ЦК УРСР (1540-06) колегія суддів відхиляє як помилкове, оскільки визнаючи спірний договір недійсним, суд апеляційної інстанції вказував на те, що він в цілому суперечить Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (2343-12) , а не лише його окрема частина, а саме умова про порядок проведення розрахунків (п. 7.1. договору).