17/77 Про визнання договору недійсним. - Текст документа

Рішенням господарського суду м. Києва від 07.06.2005 року по справі № 17/77 в позові Відкритого акціонерного товариства “Укрнафта» (далі - Позивач) до Товариства з обмеженою відповідальністю „Альфа-Ойл” (далі - Відповідач 1) та Товариства з обмеженою відповідальністю підприємства з іноземними інвестиціями “Нафтотранспортна компанія” (далі - Скаржник) про визнання недійсним договору уступки права вимоги, відмовлено в повному обсязі.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 28.07.2005 року у справі № 17/77 задоволено апеляційну скаргу ВАТ “Укрнафта», скасовано рішення Господарського суду м. Києва від 07.06.2005 року, за результатами перегляду справи № 17/77 в апеляційному порядку було прийнято нове рішення по справі, яким задоволено позов ВАТ “Укрнафта”, визнано недійсним договір уступки права вимоги № 112 від 23.12.2004 року, що укладений між ТОВ “Альфа-Ойл” та ТОВ “Підприємство з іноземними інвестиціями “Нафтотранспортна компанія».

Скаржник (ТОВ “Підприємство з іноземними інвестиціями “Нафтотранспортна компанія”), не погоджуючись з постановою Київського апеляційного господарського суду від 28.07.2005 року по справі № 17/77, в касаційній скарзі просить скасувати зазначену постанову з мотивів неправильного застосування та порушення Київським апеляційним господарським судом норм матеріального та процесуального права.

В обґрунтуванні своїх вимог скаржник посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального права, в частині застосування положень ст.ст. 512-519, 334 ЦК України (435-15) , положення ст. 55, 64 Закону України “Про виконавче провадження» (606-14) .

Колегія суддів, перевіривши наявні матеріали /фактичні обставини/ справи на предмет повноти їх встановлення судом першої і апеляційної інстанцій та правильності застосування норм матеріального та процесуального права, заслухавши пояснення присутніх у засіданні представників сторін, дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно частини 2 статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові або додатково перевіряти наявні в справі докази. Правова оцінка обставин та достовірності доказів по справі є виключною прерогативою першої та апеляційної інстанції.

Відповідно до встановлених судами першої та апеляційної інстанції обставин справи, 23.12.2004 року між ТОВ “Альфа-Ойл” та ТОВ “Підприємство з іноземними інвестиціями “Нафтотранспортна компанія” було укладено Договір про уступку права вимоги № 112 (оспорюваний Договір), за яким ТОВ “Альфа-Ойл” передало право вимоги до ВАТ “Укрнафта» на поставку 20 000 тон нафти, згідно укладеного Договору купівлі –продажу нафти № 69/3278-Н від 28.04.2004 року.

Вирішуючи справу по суті, суд першої інстанції в рішенні від 07.06.2005 прийшов до висновку щодо відсутності підстав визнання недійсним Договору про уступку права вимоги від 23.12.2004 року № 112.

Колегія суддів проаналізувавши мотиви та доводи судів першої та апеляційної інстанції на предмет правильності застосування норм матеріального та процесуального права, не погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Судами першої та апеляційної встановлено, що постановою про арешт винесеною державним виконавцем Підварко О.В. від 22.10.2004 року на виконання наказу господарського суду м. Києва № 12/184 від 19.10.2004 року про стягнення заборгованості з ТОВ “Альфа-Ойл” було накладено арешт на майно ТОВ “Альфа-Ойл” (Відповідач 1), в тому числі заборону відчуження 20000 тон нафти охтирського походження, відносно якої згідно оспорюваного Договору уступки права вимоги № 112 було передано право вимоги до ЗАТ “Укрнафта”.

Згідно ст. 55 Закону України “Про виконавче провадження» (606-14) арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження. Відповідно до ст. 6 Закону України “Про виконавче провадження» (606-14) вимоги державного виконавця щодо виконання судових рішень є обов'язковими для усіх органів, організацій, посадових осіб, громадян і юридичних осіб на території України.

Згідно ст. 514 ЦК України (435-15) , уступка права вимоги стосується лише дійсної вимоги, не пов’язаної з особою кредитора. Таким чином, відступлення права вимоги, можливе лише в тому обсязі та за тих умов, на яких відповідне право існувало у первісного кредитора (ТОВ “Альфа-Ойл”), в тому числі за умови можливості розпоряджатися майном шляхом відчуження, передачі прав щодо нього та інше.

Виходячи з встановлених судами першої та апеляційної інстанції обставин справи, зважаючи на положення ст. 55 Закону України “Про виконавче провадження» (606-14) , колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, відносно неможливості переуступки права вимоги щодо спірного майна, а саме 20000 тон нафти, яка знаходилась у ЗАТ “Укрнафта» до моменту її відвантаження на відповідальному зберіганні згідно ст. 667 ЦК України (435-15) , з боку Відповідача 1, у зв’язку з накладеною забороною її відчуження.

Відповідно до ст. 215 ЦК України (435-15) , правочин визнається недійсним в разі укладення його в супереч вимогам закону, оскільки накладення заборони відчуження майна Відповідача 1, згідно постанови державного виконавця про накладення арешту на майно ґрунтується на вимогах закону, укладений договір про переуступку права вимоги є таким, що укладений з порушенням встановленої законом заборони.

Згідно статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої та апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Колегія судді приходить до висновку, що Київським апеляційним господарським судом м. Києва було правильно та всебічно встановлено обставини справи, правомірно застосовано положення ст. 55, 64 Закону України “Про виконавче провадження» (606-14) та ст. 512-519 ЦК України (435-15) . у зв’язку з чим доводи Скаржника, що викладені в касаційній скарзі не знаходять свого підтвердження, в зв’язку з чим, колегією суддів до уваги не беруться.

Згідно роз’яснень пленуму Верховного Суду України викладених в п. 1 постанови від 29.12.1976 року № 11 “Про судове рішення» (v0011700-76) , обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими у судовому засіданні. Законним рішення є тоді, коли суд, встановивши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

З огляду на вище викладене, колегія вважає, що в оскаржуваній постанові Київського апеляційного господарського суду м. Києва від 28.07.2005 року по справі № 17/77 була дана належна юридична оцінка обставинам справи і правильно застосовані норми матеріального та процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 111-10 ГПК України (1798-12) порушення або неправильне застосування норм процесуального права є підставою для скасування судового рішення. Проте судовий акт підлягає скасуванню лише за умови, якщо таке порушення призвело до прийняття неправильного судового рішення. При перегляді оскаржуваної постанови касаційна інстанція встановила коло обставин, що входять до предмету доказування у цій справі та, врахувавши її матеріали, прийшла до висновку, що наведені в касаційній скарзі недоліки в застосуванні норм матеріального та процесуального права не знайшли свого підтвердження. Інших порушень норм матеріального та процесуального права, що потягли б за собою неповне з‘ясування обставин справи (які мають значення для правильного вирішення спору) чи прийняття неправильного судового рішення не виявлено.