7/4860 Про визнання недійсним договору відчуження цілісного майнового комплексу від 14.03.2003р. - Текст документа

- визнано недійсним договір про відчуження цілісного майнового комплексу від 14.03.2003 р., укладений між ВАТ „Маківський цукровий завод” с. Маків Дунаєвецького району та АТ „Кредит Банк (Україна)” в особі Хмельницької філії м. Хмельницький;

- постановлено вилучити у АТ „Кредит Банк (Україна) в особі Хмельницької філії м. Хмельницький, вул. Проскурівського Підпілля, 81/1 придбаний за договором від 14.03.2003 р. майновий комплекс, розташований смт. Маків Дунаєвецького району Хмельницької області, вул. Гулюватого, 1 в складі майна, визначеному в додатку № 1 -3 (акті прийому –передачі від 14.03.21003 р.) на користь ВАТ „Маківський цукровий завод” с. Маків;

- стягнуто з АТ „Кредит Банк (Україна)” в особі Хмельницької філії м. Хмельницький, вул. Проскурівського Підпілля, 81/1 (код 21327490) на користь ВАТ „Маківський цукровий завод” с. Маків Данаєвецького району Хмельницької області, вул. Гулеватого, 1 (код 00373327) –1785, 00 грн. витрат по оплаті державного мита, 118, 00 грн. витрат на інформаційно –технічне забезпечення судового процесу.

Рішення господарського суду Хмельницької області мотивоване наступним.

1. Укладення спірного договору застави було здійснене з порушенням вимог пп. 8.6.3. п. 8.6. ст. 8 Закону України „Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” (2181-14) щодо передачі в наступну заставу майна, яке перебуває у податковій заставі, без відповідного погодження з податковим органом.

Висновок про наявність податкової застави зроблено на підставі Розширеного витягу з Державного реєстру обтяжень рухомого майна від 05.10.2004 р. № 1067117.

2. Договір від 14.03.2003 р. було укладено в той час, коли майно та грошові кошти ВАТ „Маківський цукровий звід” знаходились під забороною, накладеною відповідно до постанов Відділу державної виконавчої служби Дунаєвецького районного управління юстиції від 06.09.2002 р., 26.03.2003 р., 04.11.2002 р. та ухвали господарського суду Хмельницької області від 26.02.2003 р. у справі № 4/923.

Постановою Житомирського апеляційного господарського суду (Зарудяна Л.О., Вечірко І.О., Ляхевич А.А.) від 29.06.2005 р. рішення господарського суду Хмельницької області від 16.02.2005 р. залишено без змін, а апеляційну скаргу без задоволення, виходячи з такого.

1. Нерухоме майно ВАТ „Маківський цукровий завод” на момент укладення договору від 14.03.2003 р. перебувало у податковій заставі. Факт наявності податкової застави випливає з вимоги пп. 8.2.2 п. 8.2 ст. 8 Закону України „Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” (2181-14) , згідно з якою право податкової застави поширюється на будь –які активи платника податків, які перебували в його власності у день виникнення такого права.

2. На день укладення договору від 14.03.2003 р. діяла заборона на відчуження майна ВАТ „Маківський цукровий завод” згідно постанови ВДВС Дунаєвецького районного управління юстиції від 22.03.2002 р. та згідно ухвали господарського суду Хмельницької області від 26.02.2003. р. у справі № 4/923.

Не погоджуючись з постановою Житомирського апеляційного господарського суду від 29.06.2005 р., АТ „Кредит банк (Україна)” звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Хмельницької області від 16.02.2005 р. та постанову Житомирського апеляційного господарського суду від 29.06.2005 р. у справі № 7/4860 і постановити нове рішення, яким відмовити ВАТ „Маківський цукровий завод” у задоволенні позовних вимог.

Касаційна скарга мотивована наступним.

1. Судами першої та апеляційної інстанцій безпідставно застосовано норму пп. 8.2.2. п. 8.2. ст. 8 Закону України „Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” (2181-14) , яка у встановленому законодавством порядку визнана неконституційною.

2. Судами першої та апеляційної інстанцій неправильно застосовані ст.ст. 50 та 55 Закону України „Про виконавче провадження” (606-14) в редакції від 20.02.2003 р., п. 5 Роз’яснення ВАСУ від 23.08.1994 р. № 02-5/611 „Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову” (v_611800-94) в редакції від 18.04.2001 р.

Внаслідок неправильного застосування зазначених вище норм суди зробили висновок, що договір від 14.03.2003 р. було укладено в той час, коли майно та грошові кошти ВАТ „Маківський цукровий завод” знаходились під відповідною забороною.

3. Судами першої та апеляційної інстанцій безпідставно застосовано ст. 48 ЦК УРСР (1540-06) , оскільки Пленум Верховного Суду України в своїй постанові від 28.04.1978 р. № 3 „Про судову практику в справах про визнання угод недійсними” (v0003700-78) зазначив, що „У разі визнання угоди недійсною за ст. 48 ЦК (435-15) суд повинен у рішенні посилатись і на нормативний акт, вимогам якого угода не відповідає.”

В той же час оскільки ВАТ „Маківський цукровий завод” не мав підстав посилатись на наведені правові норми, то суди першої і апеляційної інстанцій, обґрунтовуючи правомірність визнання договору від 14.03.2003 р. недійсним, не могли застосовувати норму ст. 48 ЦК УРСР (1540-06) .

Розглянувши доводи, викладені в касаційній скарзі, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування апеляційним господарським судом та судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судами необґрунтовано та безпідставно зроблено висновок про те, що на момент укладення договору застави все рухоме та нерухоме майно позивача перебувало у податковій заставі. Такий висновок є результатом неправильного застосування судами пп. 8.2.2. п. 8.2. та п. 8.3. ст. 8 Закону України „Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” (2181-14) , п. 3.1. ч. 3 Порядку застосування податкової застави органами державної податкової служби, затвердженого наказом ДПА України від 28.08.2001 р. № 338 (z0857-01) , п. 1 наказу Міністерства юстиції України та Державної податкової адміністрації України від 07.02.2003 р. № 9/5/59 Про реєстрацію податкових застав нерухомого майна (z0107-03) , ч. 1 ст. 4 та ст. 2 ГПК України (1798-12) .

Відповідно до наведених норм податкова застава поширюється на все майно платника податків незалежно від розміру податкового боргу.

Приймаючи постанову від 29.06.2005 р. у справі № 7/4860, Житомирський апеляційний господарський суд не врахував рішення Конституційного Суду України від 24.03.2005 р. № 2-рп/2005 (v002p710-05) , яким було визнано неконституційним підпункт 8.2.2. пункту 8.2. статті 8 Закону України „Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” (2181-14) . Згідно з цим рішенням, у разі наявності визначених законом підстав, право податкової застави автоматично поширюється не на всі активи боржника, а застосовується з урахуванням розміру заборгованості, тобто розмір майна боржника, яке перебуває у податковій заставі має відповідати розміру податкової заборгованості.

Наказом ДПА України № 216 від 16.06.2005 р. (v0216225-05) затверджено Податкове роз’яснення положень статті 8 Закону України від 21.12.2000 р. № 2181 „Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” (2181-14) . В наведеному роз’ясненні (v0216225-05) зазначено, що вимоги Рішення КСУ від 24.03.2005 р. (v002p710-05) щодо незастосування права податкової застави з боку Держави в особі податкових органів до платників податків стосовно розповсюдження права податкової застави на активи боржників з урахуванням їх сум податкового боргу стосується тих платників податків, активи яких передаються у податкову заставу, починаючи з 24.03.2005 р. У випадку, якщо активи платника податків потрапили у податкову заставу до 24.03.2005 р., то право податкової застави, яке визнано розглядуваним роз’ясненням, на такі активи продовжує існувати в тому обсязі, який був до 24.03.2005 р.

В той же час, відповідно до п.п. „г, д, і” пп. 4.4.2 п. 4.2 Закону України від 21.12.2000 р. № 2181 (2181-14) податкове роз’яснення не має сили нормативно-правового акта та при оцінці судом доказів не має пріоритету над іншими доказами або іншими експертними оцінками.

Відповідно до ч. 1,2 ст. 4 ГПК України (1798-12) господарський суд вирішує господарські спори на підставі Конституції України (254к/96-ВР) , ГПК України (1798-12) , інших законодавчих актів України та не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України.

Згідно ч. 2 ст. 152 Конституції України (254к/96-ВР) закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. В той же час, Наказ ДПА України від 16.06.2005 р. № 216 (v0216225-05) , яким затверджено податкове роз’яснення, суперечить як Конституції України (254к/96-ВР) (ст. 152), так і Закону України “Про Конституційний Суд України“ (422/96-ВР) (ст. 69), оскільки передбачає можливість застосування до правовідносин, які виникли до 24.03.2005 р. норми, визнаної неконституційною. Водночас, господарський суд під час вирішення спорів не застосовує норм, які суперечать Конституції України (254к/96-ВР) . Оскільки пп. 8.2.2 п. 8.2 ст. 8 Закону України від 21.12.2000 р. № 2181 (2181-14) визнаний неконституційним, то господарський суд не вправі його застосовувати з огляду на вимогу ст. 4 ГПК України (1798-12) , не зважаючи на наявність податкового роз’яснення.

Отже, оскільки роз’яснення ДПА України не є нормативно-правовим актом та, крім того, суперечить законодавству України, Вищий господарський суд України виходить з того, що відповідно до ч. 2 ст. 4 ГПК України (1798-12) дане роз’яснення не підлягає застосуванню.

Враховуючи вимогу визначену ч. 1 ст. 4 ГПК України (1798-12) , господарський суд при вирішенні спорів повинен керуватися виключно чинним законодавством. Натомість, суд апеляційної інстанції при винесенні постанови від 29.06.2005 р. не врахував зазначеної вимоги, пославшись при цьому на правову норму, яка втратила чинність 24.03.2005 р.

На підставі зазначеного не можна зробити висновок про перебування в податковій заставі всього майна. Як встановлено судами, з акту опису від 18.06.2001 р. проведеного представником ДПІ у Дунаєвецькому районі, вбачається, що було описано рухоме майно ВАТ „Маківський цукровий завод”, а саме: транспортні засоби на суму 179114, 00 грн. Отже судами не встановлена наявність податкової застави нерухомого майна ВАТ „Маківський цукровий завод” на інших підставах ніж пп. . 8.2.2. п. 8.2 ст. 8 Закону України „Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” (2181-14) .

Суди першої та апеляційної інстанцій безпідставно прийшли до висновку, що договір від 14.03.2003 р. було укладено в той час, коли майно та грошові кошти ВАТ „Маківський цукровий завод” знаходились під відповідною забороною.

До такого висновку суди прийшли, враховуючи наявність

- постанови ВДВС Дунаєвецького районного відділення юстиції від 22.03.2002 р.,

- ухвали господарського суду Хмельницької області від 26.02.2003 р. у справі № 4/923.

З постанови апеляційного суду від 29.06.2005 р. випливає, що відповідно до діючого на момент укладення та виконання договору від 14.03.2003 р. законодавства, а саме: ч. 5 ст. 124 та п. 9 ч. 3 ст. 129 Конституції України (254к/96-ВР) та ст.ст. 66, 67 та 115 ГПК України (1798-12) , з моменту винесення ухвали від 26.02 2003 р. у справі № 4/923 все майно ВАТ „Маківський цукровий завод” знаходилось під арештом і тому не могло бути відчужено, В той же час суди першої та апеляційної інстанції не дали правової оцінки тому факту, що органи ДВС не здійснили передбачених спеціальним законодавством дій, спрямованих на виконання відповідного судового акту.

З ухвали господарського суду Хмельницької області від 26.02.2003 р. прямо випливає і це встановлено судом апеляційної інстанції, що арешт було накладено не на всі активи ВАТ „Маківський цукровий завод”, а виключно на майно та грошові суми ВАТ „Маківський цукровий завод” в межах заявленого позову, в сумі –2 840 158, 16 грн.

За наведених обставин відповідно до чинного на момент виникнення спірних правовідносин законодавства необхідною умовою виконання даної ухвали суду було вчинення органами ДВС дій щодо чіткого визначення видів та розміру активів, на які слід було накласти арешт та заборонити їх відчуження в межах визначеного судом розміру, а саме –2 840 158, 16 грн.

Відповідно до ч. 1 ст. 50 Закону України „Про виконавче провадження” (606-14) в редакції від 20.02.2003 р. звернення стягнення на грошові кошти та інше майно боржника передбачало арешт (опис) майна, його вилучення та примусову реалізації.

Частиною ж 1 ст. 55 Закону України „Про виконавче провадження” (606-14) встановлено, що арешт майна полягає у проведенні його опису та оголошенні заборони розпоряджатися майном, зазначеним в описі.

В той же час органами ДВС, і це встановлено судом апеляційної інстанцій, відповідно до винесеної постанови не було проведено опис і не було визначено яке саме майно ВАТ „Маківський цукровий завод” знаходиться під арештом. Тобто органами ДВС не було вчинено дій, передбачених ст.ст. 50 та 55 Закону України „Про виконавче провадження” (606-14) .

Таким чином внаслідок неправильного застосування ст.ст. 50 та 55 Закону України „Про виконавче провадження” (606-14) та п. 5 Роз’яснення ВАСУ від 23.08.1994 р. № 02-5/611 „Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову” (v_611800-94) в редакції від 18.04.2001 р. суд апеляційної інстанції прийшов до хибного висновку про те, що факт невиконання органами ДВС ухвали від 26.02.2003 р. сам по собі без застосування передбачених законодавством процедур є перешкодою для відчуження ВАТ „Маківський цукровий завод” цілісного майнового комплексу.

Суди також не звернули увагу на те, що пп. 1.7.2. п. 1.7. Інструкції про проведення виконавчих дій, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 15.12.1999 р. № 74/5 (z0865-99) , встановлює, що постанова про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження складається на спеціальному бланку, який виготовляється відповідно до зразків, затверджених Міністерством юстиції України згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 19.04.1993 р. № 283 „Про встановлення порядку виготовлення бланків цінних паперів і документів суворого обліку” (283-93-п) .

Підпунктом 1.7.3. зазначеної Інструкції (283-93-п) встановлено, що копії постанови про арешт майна боржника складаються також на відповідних спеціальних бланках.

Відповідно до підп. 1.7.4. документи та копії виконавчого провадження, передбачені п.п. 1.7.2. та 1.7.3. та складені без використання бланків або бланків для копій, вважаються недійсними.

Зразки бланків для відповідних постанов та їх копій є додатками №№ 26 та 26-1 до Інструкції (283-93-п) і також затверджені наказом Мінюсту № 74/5.

Як форма додатку № 26, так і форма додатку № 26-1 в частині „Постановляю” в п. 1 містить формулювання „Накласти арешт на все майно, що належить...”.

Відтак, формулювання про накладення арешту на все майно є стандартним елементом форми бланку і не відображає обсяг майна, на яке накладається арешт.

В той же час, законодавством не передбачено, що у випадку накладення арешту на майно боржника цей арешт у будь –якому разі розповсюджувався на все майно особи.

Отже, органи ДВС мали право накласти арешт на майно ВАТ „Маківський цукровий завод” виключно в зазначеному в постанові від 22.03.2002 р. розмірі боргу.

У зв’язку з вищевикладеним, колегія суддів дійшла висновку, що рішення господарського суду Хмельницької області від 16.02.2005 р. та постанова Житомирського апеляційного господарського суду від 29.06.2005 р. у справі № 7/4860 прийняті на основі неправильного застосування норм матеріального та процесуального права, а тому підлягають скасуванню.

Водночас, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини свідчать про безпідставність позовних вимог. Зокрема, відсутні порушення пп. 8.2.2 п. 8.2 та п. 8.6 ст. 8 Закону України від 21.12.2000 р. № 2181 –14 „Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” (2181-14) . Також відсутні докази того, що на момент укладення договору від 14.03.2003 р. відповідно до постанови ВДВС Дунаєвецького районного управління юстиції від 22.03.2002 р. та ухвали господарського суду Хмельницької області від 26.02.2003 р. у справі № 4/923 діяла заборона на відчуження майна ВАТ „Маківський цукровий завод”.

Враховуючи наведене, судами не встановлено обставин, які б свідчили про недійсність оспорюваного договору.

Виходячи з цього, на підставі п. 2 ст. 111-9 ГПК України (1798-12) , колегія суддів вбачає підстави для прийняття нового рішення та відмови у задоволенні позовних вимог.

Враховуючи наведене та керуючись статтями 111-7, 111-9, 111-10, 111-11, 111-12 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Вищий господарський суд України,

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу АТ „Кредит Банк (Україна)” задовольнити.

2. Постанову Житомирського апеляційного господарського суду від 29.06.2005 р. та рішення господарського суду Хмельницької області від 16.02.2005 р. у справі № 7/4860 скасувати. 3.В позові відмовити.