ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
03.08.2005 Справа N 22/245
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
Божок В.С. –головуючого,
Костенко Т.Ф.,
Коробенко Г.П.
розглянувши матеріали Державної акціонерної компанії “Хліб
касаційної скарги України”
та касаційного подання заступника прокурора м. Києва
на постанову Київського апеляційного господарського
від 29.03.2005р.
у справі господарського суду м. Києва
за позовом ЗАТ “Нафта - К”
до ДАК “Хліб України”
Про стягнення 94 219 097, 44 грн.
за участю представників:
позивача: Терещенко Д.О. –дов. від 04.04.2005р. № 1
відповідача: Михайлова Ю.О. –дов. від 20.07.2005р. № 02-14/280,
Хижняка І.О. –дов. від 05.03.2005р. № 02-14/245.
прокуратури: Баклан Н.Ю. –посв. від 05.01.2005р. № 7.
В С Т А Н О В И В:
Рішенням господарського суду м. Києва (суддя Мандриченко О.В.)
від 06.12.2004р. позов задоволено частково. Стягнуто з ДАК “Хліб
України” на користь позивача 24 269 856,3 грн. основного боргу,
5 521 499, 13 грн. - пені за договором купівлі-продажу
№ 2-3/98-85 від 09.04.1998 р., 21 259 942,76 грн. основного
боргу, 26 372 279,89 грн. плати за користування товарним
кредитом за договором купівлі-продажу нафтопродуктів
№ 2-3/98-166 від 11.06.1998 р., 1700 грн. витрат по сплаті
держмита та 69 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення
судового процесу. В решті позову провадження у справі припинено
на підставі п. 1-1 ст. 80 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
.
Постановою Київського апеляційного господарського суду (у складі
головуючого судді Кондес Л.О., Куровського С.В., Пантелієнка
В.О.) від 29.03.2005р. рішення господарського суду м. Києва від
06.12.2004р. залишено без змін.
Судові рішення мотивовані умовами договорів № 2-3/98-85 від
09.04.1998 р. та № 2-3/98-166 від 11.06.1998 р., ст. 193
Господарського кодексу України ( 436-15 ) (436-15)
, ст.ст. 525, 526
Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
, ст.ст. 21, 23 Закону
України „Про підприємства в Україні” ( 887-12 ) (887-12)
, п.п. 1.11.2.
п. 1.11, п. 1.10 ст. 1 Закону України „Про оподаткування
прибутку підприємств” ( 334/94-ВР ) (334/94-ВР)
.
Не погоджуючись із судовими рішеннями, ДАК “Хліб України”
звернулась до Вищого господарського суду України із касаційною
скаргою, а заступник прокурора м. Києва з касаційним поданням,
про скасування судових рішень та відмові в задоволенні позову в
зв’язку з неповним з’ясуванням судами обставин, що мають
значення для справи, та порушенням норм матеріального і
процесуального права, а саме ст. 42, 111-12 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
, п.п. 1.11.2. п. 1.11 ст. 1 Закону України „Про
оподаткування прибутку підприємств” ( 334/94-ВР ) (334/94-ВР)
, ст.ст. 153,
169 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
.
У відзиві на касаційну скаргу відповідача, позивач з доводами,
викладеними у скарзі не погоджується та просить залишити рішення
місцевого господарського суду без змін, а скаргу без
задоволення.
Колегія суддів, приймаючи до уваги межі перегляду справи в
касаційній інстанції, проаналізувавши на підставі фактичних
обставин справи застосування норм матеріального і процесуального
права при винесенні оспорюваних судових рішень, знаходить
необхідним задовольнити касаційну скаргу та касаційне подання
заступника прокурора частково.
Судами встановлено, що 09.04.1998 року та 11.06.1998р. між
сторонами по справі були укладені Договори купівлі-продажу
нафтопродуктів, відповідно № 2-3/98-85 та № 2-3/98-166 за
умовами яких позивач зобов'язався поставити, а відповідач
прийняти та оплатити пально-мастильні матеріали.
В мотивувальній частині судових рішень в обґрунтування висновків
щодо задоволення позову суди посилаються на:
- пункт 3.1 Договору № 2-3/98-85, яким передбачено, що
постачання продукції здійснюється на умовах базису поставки СРТ
(перевезення сплачено до станції, що погоджена) за окремими
заявками відповідача;
- пункт 2.6 Договору № 2-3/98-85 у якому сторонами передбачений
порядок проведення розрахунків, а саме, визначено, що
нижченаведені ціни на нафтопродукти приймаються сторонами для
розрахунків, як такі, що підлягають збільшенню без додаткового
узгодження сторін в разі відхилення встановлюваного Національним
банком України по курсу USD/грн. від діючого на момент укладення
цього договору в сторону збільшення більше, ніж на два відсотки.
Збільшення цін на нафтопродукти проводиться виходячи із добутку
коефіцієнту зростання курсу USD/грн. та нижченаведених цін;
- пункт 1.1.3 Договору № 2-3/98-166, згідно якого ціни,
визначені пунктами 1.5., 1.10 цього договору, приймаються
такими, як встановлені в національній валюті України - гривні,
розрахунок яких здійснений сторонами, як еквівалент цін в
доларах США, виходячи з діючого на момент укладення даного
договору курсу НБУ (2,0580UAH/1 USD) і які підлягають зміні без
додаткового узгодження сторонами у випадку збільшення курсу UAH/
USD, встановленого НБУ в момент здійснення платежів по даному
договору.
На виконання умов вищезазначених договорів позивачем було
поставлено, а відповідачем отримано продукції на загальну суму
22 557 232,32 грн.
Аналіз договорів купівлі продажу, що містяться у матеріалах
справи, свідчить, що судові рішення побудовані на умовах
договорів із зазначенням пунктів, зокрема п. 3.1 та п. 2.6
Договору № 2-3/98-85, зміст яких не відповідає змісту таких
пунктів наявного у справі Договору № 2-3/98-85, а п. 1.1.3
Договору № 2-3/98-166 взагалі не міститься у наявному у справі
Договорі № 2-3/98-166.
Процесуальний документ, який свідчив би про виправлення описки
чи помилки, в матеріалах справи відсутній.
Крім того, по даній справі господарськими судами першої та
другої інстанцій двічі приймались рішення, які в обох випадках
скасовувались Вищим господарським судом України із направленням
справи на новий розгляд по суті та врахування вказівок
касаційної інстанції, які в порушення вимог ст. 111-12 ГПК
України ( 1798-12 ) (1798-12)
господарським судом виконані так і не були.
Так, в постанові ВГСУ від 12.12.2003р. зазначалось, що посилання
суду на правомірність застосування у договорах умов про
збільшення ціни у 2% внаслідок змін курсу гривні є помилковим,
оскільки ціна є суттєвою умовою договору і її збільшення не
залежить від курсу гривні встановленого НБУ, якщо ціна узгоджена
і визначена сума угоди, а визначення умов зміни ціни у відсотках
до ціни за своєю правовою природою є забезпеченням умови
договору –ціни, пов’язаною із ризиком зміни курсу гривні, яке
пов’язано з інфляційним процесом, а невиконання грошового
зобов’язання забезпечується неустойкою у порядку визначеному
законом або відшкодуванням втрат у порядку передбаченому
ст.ст. 203, 214 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
.
Однак суди попередніх інстанцій, пославшись на ст. 3 Декрету КМ
України „Про систему валютного регулювання та валютного
контролю” ( 15-93 ) (15-93)
, дійшли висновку, що, оскільки діючим
законодавством України на момент укладення договорів
купівлі-продажу заборони на вираження грошових зобов'язань в
іноземній валюті не існувало, то умови укладених між сторонами
договорів щодо збільшення цін прямо пропорційно збільшенню курсу
долара США до української валют, відповідають чинному
законодавству, тобто в даному випадку визначається коефіцієнт
інфляції за весь час прострочення платежів.
Такі висновки попередніх судів не відповідають суті вказівок
касаційної інстанції, що ставились, а визначення у такий спосіб
коефіцієнта інфляції не відповідає встановленому чинним
законодавством порядку встановлення такого коефіцієнта.
Також, судами при розгляді справи всупереч вказівок касаційної
інстанції, не надано правової оцінки запроваджених до ціни
відсотків у розумінні Постанови КМ України № 109 від
13.02.1995р. ( 109-95-п ) (109-95-п)
, оскільки умови договору щодо ціни
нафтопродуктів, які реалізуються, віднесено до регульованих цін.
Підпунктом 1.11.2. п. 1.11. ст. 1 Закону України „Про
оподаткування прибутку підприємств” ( 334/94-ВР ) (334/94-ВР)
встановлено,
що товарний кредит - це товари, які передаються резидентом або
нерезидентом у власність юридичним чи фізичним особам на умовах
угоди, що передбачає відстрочення кінцевого розрахунку на
визначений строк та під процент.
Скасовуючи попередні рішення суду 1-ї та 2-ї інстанцій Вищий
господарський суд України в своїй постанові зазначив, що
товарний кредит визначений сторонами у п. 4.3 договору від
11.06.98р. № 2-3/98-166 та відсотки за його користування судами
визнано відповідним п. 5 ст. 24 Закону України “Про підприємства
в Україні” ( 887-12 ) (887-12)
без урахування того, що дія товарного
кредиту залежала від результату остаточного розрахунку на
15.08.98р. по угоді без визначення строку кредиту.
При новому розгляді даного спору місцевий та апеляційний
господарські суди з посиланням на приписи п. 1.10 Закону України
„Про оподаткування прибутку підприємств” ( 334/94-ВР ) (334/94-ВР)
дійшли
висновку, що відповідно до пунктів 4.1, 4.3 Договору
№ 2-3/98-166 сторонами було погоджено порядок визначення
процентів за користування товарним кредитом та строк його дії у
випадку не проведення повного розрахунку до 15.08.1998 р.
Однак, такі висновки судів не відповідають суті вказівок
касаційної інстанції стосовно встановлення обставин товарного
кредиту, зазначеного у п. 4.3 Договору № 2-3/98-166 та правової
оцінки цих обставин, адже визначений строк товарного кредиту
договір не передбачав і момент виникнення зобов’язань по такому
кредиту не співпадав з моментом укладання угоди, тому
задоволення позову в цій частині здійснено при неповному
з’ясуванні усіх обставин у справі та відповідності чинному
законодавству, що регулює відносини позики.
Такими що заслуговують на увагу вважає касаційний суд і доводи
відповідача, викладені в скарзі, щодо не зазначення судом
апеляційної інстанції правового обґрунтування відхилення
доводів, викладених відповідачем у апеляційній скарзі.
Оскільки, відповідно до ч. 2 ст. 111-7 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
касаційна інстанція не наділена повноваженнями щодо вирішення
питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу
одних доказів над іншими, збирання нових доказів або додаткової
перевірки доказів, а господарськими судами порушено вимоги
ст. 43 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
щодо оцінки доказів на підставі
всебічного, повного і об’єктивного розгляду в судовому процесі
всіх обставин справи в їх сукупності та ст. 111-12 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
щодо обов’язковості вказівок касаційної інстанції, з
огляду на що колегія вважає рішення та постанову господарських
судів такими, що підлягають скасуванню з передачею справи на
новий розгляд до господарського суду першої інстанції.
При новому розгляді справи місцевому господарському суду слід
взяти до уваги наведене, з’ясувати всі обставини справи і в
залежності від встановленого та у відповідності до діючого
законодавства вирішити спір.
Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9 –111-12 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий господарський
суд України,
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу та касаційне подання задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного господарського суду від
29.03.2005р. та рішення господарського суду м. Києва від
06.12.2004р. у справі № 22/245 скасувати.
Справу направити до господарського суду м. Києва на новий
розгляд.
Головуючий В.С. Божок
Судді: Т.Ф. Костенко
Г.П. Коробенко