14/165д Про визнання недійсним договору, - Текст документа

Відрите акціонерне товариство “Запорізький завод феросплавів” звернулося до господарського суду Запорізької області з позовом до Концерну “Міські теплові мережі”, Комунальному підприємству “Теплові мережі Ленінського району” і просило суд визнати недійсним договір № 80/903 від 01.10.2002 на постачання теплової енергії в гарячій воді, укладений між ВАТ “Запорізький завод феросплавів” та Концерном “Міські теплові мережі” в особі Повіреного КП “Теплові мережі Ленінського району”.

Позовні вимоги мотивовані тим, що укладений сторонами договір є недійсним, оскільки Правила користування тепловою енергією (z0825-99) , відповідно до яких було укладено договір, відмінені через невідповідність їх нормам діючого законодавства. Також позивач стверджує, що форма договору не відповідає діючому на цей час законодавству; договір був укладений помилково і повинен бути визнаний недійсним на підставі ст.ст. 48, 56 ЦК УРСР (1540-06) .

Позивач стверджує, що при укладенні договору він помилково вважав істотні умови договору такими, що відповідають діючому законодавству та просить визнати договір недійсним, посилаючись на той факт, що помилково керувався “Правилами користування тепловою енергією” (z0825-99) , так як не знав, що вони суперечать вимогам інших Правил надання населенню послуг водо-, теплопостачання та водовідведення.

Рішенням господарського суду Запорізької області від 09.06.2005р. (суддя Хоролець Т.Г.) у позові відмовлено з посиланням на безпідставність тверджень позивача про те, що договір укладено внаслідок помилки, оскільки вони спростовуються умовами самого договору та діючим законодавством.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить суд його скасувати як таке, що ухвалене з порушенням норм матеріального права, а саме ст. 48, 56 ЦК УРСР (1540-06) , та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Зокрема скаржник (позивач) стверджує, що якби позивач міг припустити, що форма спірного договору не відповідає діючому законодавству, то зазначений договір не був би укладений, або укладався би в іншій формі чи на інших умовах. При укладанні договору позивач помилково вважав, що істотні умови договору відповідали діючому законодавству. На думку скаржника це є помилкою, в розумінні ст. 56 ЦК УРСР (1540-06) , що має істотне значення і може буди підставою для визнання договору недійсним.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом норм матеріального та процесуального права при ухваленні оскаржуваного судового акта, знаходить касаційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що 01.10.2002р. між ВАТ “Запорізький завод феросплавів” (позивач) та Концерном “Міські теплові мережі” (відповідач 1) в особі Повіреного КП “Теплові мережі Ленінського району” (відповідач 2) укладено договір № 80/903 на постачання теплової енергії в гарячій воді.

Згідно умов цього договору відповідач 2 постачає позивачу теплову енергію в гарячій воді на опалення та водопостачання 16 житлових будинків, що знаходяться на балансі позивача, а останній оплачує одержану теплову енергію.

Пунктом 1.1. договору сторони передбачили, що при виконанні цього договору сторони керуються “Правилами користування тепловою енергією” (z0825-99) , “Правилами обліку, відпускання і споживання теплової енергії”, “Нормами та вказівками по нормуванню витрат палива та теплової енергії на опалення житлових та громадських споруд, а також на господарсько-побутові потреби в Україні” і діючим Законодавством України.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що оскільки спірний договір укладено у 2002 році то до нього слід застосовувати норми Цивільного кодексу УРСР (1540-06) , який діяв до 01.01.2004р.

В силу приписів ч. 1 ст. 48 ЦК УРСР (1540-06) , недійсна угода –це угода яка не відповідає вимогам закону і тому не породжує тих правових наслідків, які бажали сторони при укладанні такої угоди.

Відповідно до ст. 56 ЦК (435-15) угода може бути визнана судом недійсною, як укладена внаслідок помилки, що має істотне значення, тільки за позовом сторони, що діяла під впливом помилки.

Під помилкою у даному випадку слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною суб'єкта, предмета чи інших істотних умов угоди, що вплинуло на її волевиявлення, при відсутності якого за обставинами справи можна вважати, що угода не була б укладена.

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги, позивач насилається на висновок Міністерства юстиції України № 7/20 від 07.11.2002р., відповідно до якого скасовано рішення про державну реєстрацію спільного наказу Міненерго та Держбуду від 28.10.1999р. № 307/262 “Про затвердження Правил користування тепловою енергією”, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 30.11.99р. № 825/4118 (z0825-99) .

Згідно цього рішення “Правила користування тепловою енергією” (z0825-99) не відповідають нормативно-правовому акту, а саме “Правилам надання населенню послуг водо-, теплопостачання та водовідведення”, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України за № 1497 від 30.12.97р. (1497-97-п) , оскільки “Правилами користування тепловою енергією” (z0825-99) звужено передбачене Кабінетом Міністрів України коло осіб, що можуть бути виконавцями комунальних послуг.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відповідність чи не відповідність угоди вимогам законодавства необхідно оцінювати стосовно законодавства, яке діяло на момент укладення спірної угоди.

Як встановлено судом, спірний договір укладений сторонами 01.10.2002р., а висновок Міністерства юстиції України про скасування рішення про державну реєстрацію спільного наказу Міненерго та Держбуду від 28.10.1999р. № 307/262 “Про затвердження Правил користування тепловою енергією” (z0825-99) , був складений 07.11.2002р., тобто пізніше дати укладання спірного договору.

Отже, договір від 01.10.2002р. на час його укладання відповідав вимогам чинного законодавства, зокрема Правилам користування електричною енергією, затвердженим спільним наказом Міненерго та Держбуду від 28.10.1999р. № 307/262 (z0825-99) .

Окрім того, судом першої інстанції встановлено, що у зв’язку із скасуванням 07.11.2002р. Міністерством юстиції України державної реєстрації “Правил користування тепловою енергією”, (z0825-99) Міністерство палива та енергетики України та Державний комітетом України з питань житлово-комунального господарства рекомендували енергопостачальним організаціям, регіональним інспекціям Держенергонагляду, ресжитлокомунгоспам АР Крим, облжитлокомунуправлінням, Севастопольському міськкомунуправлінню та Київській міськдержадміністрації, на період внесення змін і доповнень до нормативних документів, які регулюють відносини між споживачами і виконавцями у сфері надання послуг, дотримуватися вимог укладених договорів на постачання теплової енергії (лист № 01/32-98/6/1-86 від 04.02.2003р. (а.с.18).

Відповідно до ст. 29 Закону України “Про житлово-комунальні послуги” (1875-15) , який діє на час виконання договору, договір на надання житлово-комунальних послуг у багатоквартирному будинку укладається між власником квартири, орендарем чи квартиронаймачем та балансоутримувачем або уповноваженою ним особою.

Статтею 1 Закону України “Про житлово-комунальні послуги” (1875-15) визначено, що виконавцем є суб’єкт господарювання, предметом діяльності якого є надання житлово-комунальної послуги споживачу відповідно до умов договору, а споживачем є фізична або юридична особа, яка отримує або має намір отримати житлово-комунальну послугу. Виробником є суб’єкт господарювання, який виробляє або створює житлово-комунальні послуги.

При цьому комунальні послуги це результат господарської діяльності, спрямованої на задоволення потреби фізичної чи юридичної особи у забезпеченні холодною та гарячою водою, водовідведенням, газо- та електропостачанням, опаленням, а також вивезення побутових відходів у порядку, встановленому законодавством.

Згідно умов договору від 01.10.2002р. відповідач 2 постачає позивачу теплову енергію в гарячій воді на опалення та водопостачання 16 житлових будинків, що знаходяться на балансі позивача.

Отже, з огляду на вимоги діючого законодавства, судом вірно визначено, що виконавцем послуг є позивач, як балансоутримувач 16 житлових будинків, який забезпечує споживачів цих будинків тепловою енергією в гарячій воді, а відповідач 2 є виробником, який постачає теплову енергію в гарячій воді на опалення та водопостачання 16 житлових будинків, що знаходяться на балансі позивача.

За таких обставин, не має підстав вважати, що на час укладання договору від 01.10.2002р. позивач помилявся відносно суті правовідносин, які складалися між ним та відповідачами, а саме відносно предмета чи інших істотних умов договору, що могли б вплинути на його волевиявлення.

Тим більше, що під час розгляду даної справи у суді першої інстанції та перегляду її у касаційній інстанції, позивач не довів на яких саме умовах, в якій формі, та з якою особою, він міг би укласти іншій договір на постачання теплової енергії в гарячій воді.

Крім того, стверджуючи, що істотні умови договору від 01.10.2002р. не відповідають чинному законодавству, скаржник не зазначає, вимогам якого саме нормативного акта, суперечить спірний договір.

З урахуванням викладеного колегія суддів вважає, що підстав для зміни або скасування рішення суду першої інстанції не має.

Керуючись ст. ст. 111-5, 111-7, 111-9 –111-11, Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу Відкритого акціонерного товариства “Запорізький завод феросплавів” залишити без задоволення, а рішення господарського суду Запорізької області від 09.06.2005р. у справі № 14/165д - без змін.