ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
 
                        П О С Т А Н О В А
                          ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
 
 16.03.2005                                        Справа N 20/236
 
 
     Вищий господарський  суд  України  у  складі  колегії суддів:
Михайлюка М.В.,  Невдашенко Л.П.,  Дунаєвської Н.Г., розглянувши у
відкритому   судовому   засіданні   касаційну   скаргу  Державного
підприємства "Енергоринок" на постанову від 14.12.2004  Донецького
апеляційного  господарського суду у справі N 20/236 господарського
суду  Донецької  області  за   позовом   Державного   підприємства
"Енергоринок"     до     Відкритого     акціонерного    товариства
"Донецькобленерго"  про  стягнення  8884152,54  грн.  В   судовому
засіданні  взяли участь представники:  від позивача - Король Н.І.,
Бойко М.О., від відповідача - не з'явились, В С Т А Н О В И В:
 
     У 2004 році Державне підприємство "Енергоринок" звернулося  з
позовною  заявою  до  господарського  суду  Донецької  області про
стягнення з Відкритого акціонерного товариства  "Донецькобленерго"
заборгованості в сумі 8884152 грн. 54 коп.
 
     Рішенням господарського суду Донецької області від 27.09.2004
(головуючий Донець О.Є.,  судді Ломовцева Н.В.,  Мальцев  М.Ю.)  в
позові Державного підприємства "Енергоринок" відмовлено, з мотивів
того, що позовні вимоги є необґрунтованими.
 
     Постановою Донецького апеляційного  господарського  суду  від
14.12.2004 (головуючий    Діброва   Г.І.,   судді:   Дзюба   О.М.,
Шевкова Т.А.) вказане рішення суду залишено без змін.
 
     Позивач звернувся   з   касаційною    скаргою    до    Вищого
господарського суду, у якій просить вказану постанову апеляційного
господарського  суду   скасувати,   посилаючись   на   неправильне
застосування апеляційним господарським судом норм матеріального та
процесуального права.
 
     Перевіривши матеріали  справи,  доводи   касаційної   скарги,
правильність  застосування  норм  матеріального  та процесуального
права,  колегія суддів Вищого господарського суду  України  дійшла
висновку,  що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з
наступного.
 
     Як встановлено  Донецьким  апеляційним  господарським  судом,
09.07.2001 року  між  сторонами  було  підписано  додаткову  угоду
N 589/01 до договору щодо реструктуризації заборгованості N 464/01
від 08.12.98 р. про реструктуризацію заборгованості.
 
     Цією угодою була реструктуризована заборгованість відповідача
перед позивачем в сумі 210  млн.  грн.,  яка  склалася  станом  на
01.10.98  р.  Частина  суми  боргу  в  розмірі 25900000 грн.  була
відстрочена до 01.12.2001 р. і розстрочена до 31.12.2002 р.
 
     Вказана заборгованість,  як   стверджує   позивач,   погашена
відповідачем з порушенням строків,  передбачених умовами договору,
тому позивачем були  заявлені  позовні  вимоги  про  стягнення  3%
річних  в  розмірі  1135053  грн.  12 коп.,  інфляційних в розмірі
3174136 грн.  82 коп.,  пені в сумі 2761962 грн.  60 коп.,  штрафу
1813000 грн.,  які за своєю правовою природою не є заборгованістю,
як вказав у позовній заяві та в заяві про уточнення позовних вимог
від 23.07.2004 р. позивач.
 
     Правовідносини між  сторонами  виникли та були реалізовані до
набрання  чинності  Цивільним  кодексом  України   ( 435-15   ) (435-15)
        .
Відповідно до  ст.  58  Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
        ,  норми
якої є нормами прямої дії,  закони та інші нормативно-правові акти
не   мають   зворотної  дії  в  часі,  крім  випадків,  коли  вони
пом'якшують  або   скасовують   відповідальність   особи;   п.   4
Прикінцевих  та  перехідних  положень  ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
        , п. 5
Прикінцевих   та   перехідних  положень  ГК  України  ( 436-15  ) (436-15)
        
передбачено,  що вони застосовуються до цивільних та господарських
відносин,  що виникли після набрання ними чинності. Із урахуванням
наведеного  до  спірних  правовідносин  суди  застосували  ЦК УРСР
( 1540-06 ) (1540-06)
         1963 р.
 
     Згідно ст.ст.  33,  34  ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
         кожна сторона
повинна довести ті  обставини,  на  які  вона  посилається  як  на
підставу  своїх вимог і заперечень,  суд приймає тільки ті докази,
які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до
законодавства   повинні   бути   підтверджені   певними   засобами
доказування,   не   можуть   підтверджуватися   іншими    засобами
доказування.
 
     Нормативно-правовими актами  України,  в  тому  числі Законом
України "Про електроенергетику" ( 575/97-ВР  ) (575/97-ВР)
        ,  постановами  КМУ
N 755 ( 755-2000-п ) (755-2000-п)
         від 05.05.2000 р., N 1136 ( 1136-2000-п ) (1136-2000-п)
         від
19.07.2000 р.,  N 1789 ( 1789-2002-п ) (1789-2002-п)
         від 16.11.2002 р.  та інше,
встановлено  обов'язкове  оформлення взаємовідносин між суб'єктами
на ринку електричної  енергії  договором.  Зокрема  зазначено,  що
умови  про  оплату  електричної  енергії  коштами  є обов'язковими
умовами договору купівлі-продажу електричної енергії  між  оптовим
постачальником   електричної   енергії   та  енергопостачальником,
енергопостачальником та споживачем.
 
     В обґрунтування   своїх   позовних   вимог   про    стягнення
"заборгованості"  позивач  надав  угоду  N 464/01 від 08.12.98 р.,
доповнення  до  неї  N  589/01  від  09.07.2001   р.   та   графік
реструктуризації заборгованості.
 
     Надавши правову  оцінку  цим  документам,  суд встановив,  що
сторонами по справі,  які є правонаступниками сторін за угодою, не
внесено  змін до угоди щодо порядку розрахунків між сторонами,  як
передбачено вимогами чинного законодавства України і формально між
сторонами    продовжує    існувати   вексельна   форма   погашення
заборгованості відповідача перед позивачем.
 
     Попередніми судовими інстанціями встановлено,  що вищевказані
доповнення  до  угоди та графік підписані не уповноваженою особою.
Посилання заявника  апеляційної  скарги  на   ст.   63   ЦК   УРСР
( 1540-06  ) (1540-06)
        ,  судовою  колегією  апеляційного  суду  до  уваги не
прийнято,  оскільки суду не надані  належні  докази,  в  розумінні
вимог  ст.  33,  34,  36 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
        ,  щодо подальшого
схвалення  відповідачем  даного  доповнення  та   графіка   шляхом
здійснення  дій,  які свідчать про прийняття доповнення та графіка
до виконання,  а саме,  здійснення платежу, оскільки з розшифровок
банківських  витягів,  які  надані  позивачем в обґрунтування його
вимог в частині здійснення оплати відповідачем,  вбачається, що за
електроенергію,   спожиту   у   1998  році,  відповідач  сплачував
позивачеві згідно протоколів погодження за 2003  рік  та  постанов
НКРЕ, а не спірної додаткової угоди.
 
     Судом також зазначено,  що графік не містить дати складання і
в ньому не зазначено, за яким договором підлягає розстроченню борг
та за який період він утворився.
 
     Посилання позивача    на   те,   що   факт   визнання   боргу
підтверджується  актом  взаєморозрахунків,  апеляційним  судом  до
уваги  не прийнято,  оскільки наданий акт звірки від 26.02.2003 р.
не був предметом розгляду в суді першої інстанції, а відповідно до
вимог ст.  101 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
        , в апеляційній інстанції не
приймаються і  не  розглядаються  вимоги,  що  не  були  предметом
розгляду  в  суді  першої інстанції.  Додаткові докази приймаються
судом,  якщо заявник  обґрунтував  неможливість  їх  подання  суду
першої  інстанції  з  причин,  що  не  залежали від нього.  Такого
обґрунтування позивач суду не надав.
 
     Крім того,  акт  звірки  є  тільки   документом,   по   якому
бухгалтерії підприємств звіряють бухгалтерський облік операцій,  а
наявність   чи   відсутність    будь-яких    зобов'язань    сторін
підтверджується  первинними  документами - договором,  накладними,
рахунками тощо.
 
     В зв'язку  з  тим,  що  обов'язок  сплатити  3%   річних   та
інфляційні,  згідно вимог ст. 214 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
        , настає лише
за  невиконання  грошового  зобов'язання,  у   позивача   відсутні
підстави   вимагати   їх   нарахування   за  прострочку  виконання
відповідачем зобов'язання за вищезазначеними додатковою угодою  та
графіком.
 
     Вимоги позивача  про стягнення з відповідача нарахованих пені
та штрафу ґрунтуються на вимогах законодавства, яке вступило в дію
з  01.01.2004  р.  (ст.  611  ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
         та ст.  231 ГК
України  ( 436-15  ) (436-15)
        .   Оскільки   судом   встановлено,   що   на
правовідносини  сторін  розповсюджуються норми ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
        
1963 р., немає підстав задовольняти вимоги позивача в цій частині.
Крім того, наданий позивачем розрахунок пені не відповідає вимогам
як діючого так і законодавства,  що діяло  раніше,  оскільки  пеня
нарахована  ним  за  період з 31.12.2001 р.  по 30.01.2004 р.,  за
ставкою 0,02%,  що не відповідає  вимогам  ані  ст.  179  ЦК  УРСР
1963 р., ані ст. 611 ЦК України та ст. 232 ГК України.
 
     Крім того,  ухвалою господарського суду Донецької області від
02.09.2003   р.    порушено    справу    про    банкрутство    ВАТ
"Донецькобленерго",  яка  була  в провадженні до моменту винесення
рішення по справі N 20/236.  Цією  ухвалою  введено  мораторій  на
задоволення  вимог  кредиторів,  протягом  якого  не нараховується
неустойка та інші санкції,  відповідно  до  вимог  ст.  12  Закону
України  "Про  відновлення платоспроможності боржника або визнання
його  банкрутом"  ( 2343-12   ) (2343-12)
        .   Позивачем   не   надано   суду
скоригованого  розрахунку  штрафних санкцій в зв'язку з виявленими
обставинами.
 
     За таких обставин,  колегія суддів Вищого господарського суду
України вважає,  що суди дійшли обґрунтованого висновку, що вимоги
позивача не обґрунтовані належними  доказами  по  справі,  а  тому
відмовили в позові.
 
     Щодо доводів касаційної скарги,  то вони не заслуговуються на
увагу, оскільки спростовуються  вищевикладеним,  а  в  силу  вимог
ст. 111-7 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
         касаційна інстанція не має права
встановлювати  або  вважати  доведеними  обставини,  що  не   були
встановлені   у  рішенні  або  постанові  господарського  суду  чи
відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого
доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази
або додатково перевіряти їх.
 
     Касаційна інстанція лише на підставі  встановлених  фактичних
обставин  справи  перевіряє правильність застосування судом першої
та апеляційної  інстанцій  норм  матеріального  та  процесуального
права.
 
     Зважаючи на  викладене,  колегія суддів Вищого господарського
суду України дійшла висновку, що постанова Донецького апеляційного
господарського   суду   є   обґрунтованою   і  відповідає  чинному
законодавству, а тому підстав для її скасування не вбачається.
 
     Керуючись ст.ст.  111-5,  111-7, 111-9, 111-11 Господарського
процесуального  кодексу  України ( 1798-12 ) (1798-12)
        ,  Вищий господарський
суд України П О С Т А Н О В И В:
 
     Постанову Донецького  апеляційного  господарського  суду  від
14.12.2004  р.  у  справі N 20/236 залишити без змін,  а касаційну
скаргу - без задоволення.