ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
07.09.2005 Справа N 11/670
Судова колегія Вищого господарського суду України у складі :
Полякова Б.М., –головуючого (доповідач у справі),
Бур’янової С.С.,
Панової І.Ю.
розглянувши матеріали ТОВ “КП Запорізький завод залізобетонних
касаційної скарги виробів”
на постанову від 22.02.2005 р. Запорізького апеляційного
та рішення господарського суду
від 15.12.2004 р. господарського суду
Запорізької області
у справі № 11/670 господарського суду Запорізької області
за позовом Запорізьке обласне відділення Фонду України соціального захисту інвалідів
до ТОВ “КП Запорізький завод залізобетонних виробів”
Про стягнення 5 908,33 штрафних санкцій
за участю представника сторони:
від відповідача –Михайлова В.П. , довір.
В С Т А Н О В И В:
Запорізьке обласне відділення Фонду України соціального захисту інвалідів звернулося до суду з позовом до ТОВ “КП Запорізький завод залізобетонних виробів” про стягнення 5 908,33 штрафних санкцій за незайняті інвалідами робочі місця в 2003 р.
Рішенням господарського суду Запорізької області від 15.12.2004 р. (суддя Гончаренко С.А.) позов задоволено, стягнено з ТОВ “КП Запорізький завод залізобетонних виробів” на користь Запорізького обласного відділення Фонду України соціального захисту інвалідів 5 908,33 грн. штрафних санкцій за незайняте інвалідами робоче місце.
Постановою Запорізького апеляційного господарського суду від 22.02.2005 р. (судді: Кричмаржевський В.А. – головуючий, Мойсеєнко Т.В., Радченко О.П.) апеляційну скаргу ТОВ “КП Запорізький завод залізобетонних виробів” залишено без задоволення, а рішення господарського суду Запорізької області від 15.12.2004 р. –без змін.
Не погоджуючись з винесеними судовими рішеннями, ТОВ “КП Запорізький завод залізобетонних виробів” звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Запорізького апеляційного господарського суду від 22.02.2005 р. і рішення господарського суду Запорізької області від 15.12.2004 р. та прийняти нове рішення, яким у позові відмовити.
Касаційна скарга мотивована невірним застосуванням судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, а саме ст. 6 Указу Президента України “Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва” (727/98)
, ст. 26 Закону України “Про підприємства в Україні” (887-12)
, ст. 34 Закону України “Про місцеве самоврядування” (280/97-ВР)
, ст. ст. 18, 20 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” (875-12)
та ст. ст. 177, 250 Господарського кодексу України (436-15)
, ст. 72 Цивільного кодексу УРСР (1540-06)
, ст. 29 Бюджетного Кодексу України (2542-14)
, ст. 84 Господарського процесуального кодексу України (1798-12)
.
Заслухавши пояснення представника сторони, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи, проаналізувавши застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Стаття 19 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” (875-12)
, в редакції чинної на час спірних правовідносин, (далі –Закон (875-12)
) встановлює для підприємств (об'єднань), установ і організацій (далі - підприємства) норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.
Як встановлено попередніми судовими інстанціями, середньооблікова чисельність працівників на підприємстві відповідача у 2003 р. складала 24 особи, відповідно норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів з урахуванням правил арифметичного округлення становив 1 особу- інваліда. Однак, фактично на підприємстві відповідача у звітному періоді інваліди працевлаштовані не були.
Відповідальність за незабезпечення зазначених нормативів відповідно до частини другої статті 19 Закону (875-12)
покладається на керівників підприємств. А в разі, коли кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, то відповідальність покладається на підприємства у вигляді щорічної сплати штрафних санкцій, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на підприємстві за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом (частина перша статті 20 Закону (875-12)
).
Разом з тим, частиною першою статті 18 Закону (875-12)
було передбачено, що працевлаштування інвалідів здійснюється органами Міністерства праці України, Міністерства соціального захисту населення України, місцевими радами, громадськими організаціями інвалідів.
Також пунктом 10 Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.1995 р. N 314 (314-95-п)
, із змінами та доповненнями, (далі –Положення (314-95-п)
) визначено, що працевлаштування інвалідів здійснюється державною службою зайнятості, органами Мінсоцзахисту, місцевими Радами народних депутатів, громадськими організаціями інвалідів з урахуванням побажань, стану здоров'я інвалідів, їхніх здібностей і професійних навичок відповідно до висновків МСЕК.
Обов’язок з виявлення інвалідів, які бажають працювати і спроможні реалізувати свої здібності та можливості на підставі індивідуальних програм реабілітації покладено на місцеві органи соціального захисту населення (п. 11 Положення (314-95-п)
), а державна служба зайнятості відповідно до п. 12 Положення (314-95-п)
сприяє працевлаштуванню інвалідів.
Отже на підставі вищенаведених положень нормативно-правових актів, у підприємства виникає обов’язок працевлаштувати інваліда при наявності відповідної пропозиції органів, вказаних у ст. 18 Закону (875-12)
, чи у разі звернення інваліда самостійно, за умови, що норматив ще не виконаний.
В той же час обов’язок такого працевлаштування виникає у зазначених органів лише після виконання підприємствами приписів п. 14 Положення (314-95-п)
, а саме поінформування державної служби зайнятості та місцевих органів соціального захисту населення про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких може використовуватися праця інвалідів.
Під час розгляду справи судом першої інстанції встановлено, що відповідач не надавав відповідну інформацію державним органам.
Так, наказом Державного комітету статистики України від 06.07.1998 р. N 244, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 17.07.1998 р. за N 464/2904 (z0464-98)
, затверджено форми державної статистичної звітності з питань працевлаштування й зайнятості населення та інструкції щодо їх заповнення. Зокрема, підприємства, установи і організації щомісячно в повному обсязі подають державній службі зайнятості інформацію про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) за формою N 3-ПН “Звіт про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) та потребу в працівниках”.
Як встановлено судом апеляційної інстанції, у звітах за 2003 р. за формою N 3-ПН, що містяться в матеріалах справи, відомості про наявність вільних робочих місць, де може бути використана праця інвалідів, зазначені не були. У зв’язку з чим, районним центром зайнятості інваліди для працевлаштування на підприємство відповідача не направлялися.
Крім того, відповідно до п. 5 Положення (314-95-п)
підприємства розробляють заходи щодо створення робочих місць для інвалідів, включають їх до колективного договору, інформують центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення та відділення Фонду соціального захисту інвалідів про створення (пристосування) робочих місць для працевлаштування інвалідів.
Судом першої інстанції встановлено, що ТОВ “КП Запорізький завод залізобетонних виробів” вказані обов’язки не виконувало.
Також, у Звіті про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2003 рік, що подавався відповідачем до Запорізького обласного відділу Фонду соціального захисту інвалідів у рядку 03 “Чисельність інвалідів - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно 4-відсотковому нормативу, осіб” стоїть прочерк.
Отже, відповідач навіть не визначив собі норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у 2003 р.
Тобто, жодних заходів щодо створення таких робочих місць ним не вживалося.
В той же час, факт відсутності вакансій для працевлаштування інвалідів унеможливлює виконання компетентними органами вимог ст. 18 Закону (875-12)
, тому посилання відповідача в касаційній скарзі на бездіяльність вказаних державних органів є необґрунтованим.
Беручи до уваги встановлені попередніми судовими інстанціями обставини справи та враховуючи те, що відповідач не створив умов для можливості працевлаштування інвалідів, не виконав норматив створення робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у 2003р., висновок суду першої інстанції щодо стягнення штрафних санкцій за нестворені робочі місця у 2003 році, є законним та обґрунтованим.
Судами обґрунтовано не прийняті до уваги твердження відповідача про те, що він не повинен сплачувати суму штрафних санкцій, оскільки він є платником єдиного податку та на нього поширюється дія Указу Президента України “Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва” (727/98)
від 03.07.1998 р. № 727/98, відповідно до п. 6 якого суб'єкт малого підприємництва, який сплачує єдиний податок, не є платником, зокрема, внесків до Фонду України соціального захисту інвалідів.
Після внесення змін до ст. 20 Закону (875-12)
, її положення передбачають не здійснення підприємством відрахування коштів до відділень Фонду України соціального захисту інвалідів, а встановлюють обов’язок щодо сплати підприємством штрафних санкцій, у разі коли кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом.
Тобто, вказаною нормою визначена міра відповідальності за недотримання нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, у вигляді штрафних санкцій.
Передбачені ст. 20 Закону (875-12)
санкції не відносяться до податків і зборів (обов’язкових платежів).
Отже, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про те, що підприємства, в тому числі і ті, які обрали спрощену систему оподаткування (платники єдиного податку), зобов’язані виконувати норматив робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, а в разі його невиконання –сплачувати штрафні санкції.
У випадку звільнення від сплати штрафних санкцій за недотримання нормативу створення робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів, підприємству немає необхідності створювати такі місця та працевлаштовувати інвалідів, що суперечить нормам Закону (875-12)
.
Також суди обґрунтовано дійшли висновку про те, що Закон (875-12)
не ставить в залежність обов’язок щодо сплати санкцій від наявності чи відсутності прибутку, а вказує лише джерело сплати.
Крім того, відповідно до п. 4 Порядку сплати підприємствами (об'єднаннями), установами і організаціями штрафних санкцій до відділень Фонду соціального захисту інвалідів, акумуляції, обліку та використання цих коштів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 р. N 1767 (1767-2001-п)
, штрафні санкції сплачуються підприємствами самостійно не пізніше 15.04.року, що настає за звітним. Тому, посилання відповідача на неприпустимість стягнення штрафних санкцій без попереднього їх застосування є безпідставними.
Перевіряючи на підставі встановлених фактичних обставин справи застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що рішення та постанова відповідають нормам матеріального і процесуального права та підстав для їх зміни або скасування не вбачається.
Керуючись ст. ст. 18 –20 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” (875-12)
, ст. ст. 111-5, 111- 7, 111-9 –111-11 Господарського процесуального кодексу України (1798-12)
, суд
П О С Т А Н О В И В:
1. Касаційну скаргу ТОВ “КП Запорізький завод залізобетонних виробів” залишити без задоволення.
2. Постанову Запорізького апеляційного господарського суду від 22.02.2005 р. та рішення господарського суду Запорізької області від 15.12.2004 р. у справі № 11/670 залишити без змін.
Головуючий Б.М. Поляков
Судді С.С. Бур’янова
І.Ю. Панова