Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого: Кравчука Г.А.

суддів: Мачульського Г.М.

Рогач Л.І.

розглянувши у

відкритому судовому

засіданні

касаційну скаргу Державної податкової адміністрації у Волинській області

на рішення Господарського суду Волинської області

від 12-19.07.2004р.

та постанову Львівського апеляційного господарського суду

від 13.10.2005р.

у справі № 7/76-38

господарського Волинської області

суду

за позовом Приватної фірми “Антон”

до Державної податкової адміністрації у Волинській області

Про стягнення 100 958, 29 грн.

за участю представників

- позивача: Стадник Л.І. (довіреність від 25.08.05р.)

- відповідача: не з’явився

В С Т А Н О В И В:

Рішенням місцевого господарського суду від 12-19.07.2004р. (суддя Шума М.С.), залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 13.10.2004р. (колегія суддів у складі: головуючого – судді Процика Т.С., суддів Галушко Н.А., Юрченка Я.О.) позов задоволено повністю. Постановлено стягнути з Державної податкової адміністрації у Волинській області на користь приватної фірми “Антон” 94 371,29 грн. заборгованості та 6 587 грн. пені, а всього 100 958,29 грн.; 1 009, 58 грн. в повернення витрат по сплаті державного мита та 118 грн. в повернення витрат по оплаті інформаційно- технічного забезпечення судового процесу.

У касаційній скарзі відповідач просить скасувати рішення господарського суду Волинської області від 12-19.07.2004р. та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 13.10.2004р. по справі № 7/76-38 в частині стягнення з Державної податкової адміністрації у Волинській області на користь приватної фірми “Антон” пені в сумі 6 587 грн., посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, а саме –ст.ст. 2, 22 Бюджетного Кодексу України (2542-14) , ст. 209 Цивільного кодексу УРСР (1540-06) , п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України (435-15) , ст. 614 Цивільного кодексу України (435-15) , п. п. 5, 7 Постанови Кабінету Міністрів України від 28.02.2002р. № 228 “Про затвердження Порядку складання, розгляду, затвердження та основні вимоги до виконання кошторисів бюджетних установ” (228-2002-п) , ст.ст. 4-3, 43 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) . На думку відповідача затримка в здійсненні розрахунків за виконані роботи відбулась не з вини відповідача, тому нарахування пені не відповідає умовам контракту та вимогам законодавчих актів.

У відзиві на касаційну скаргу позивач посилається на те, що відповідно до п. 1, п. 2 ст. 614 Цивільного кодексу України (435-15) особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов’язання. Відповідно до п. 16.1 ст. 16 контракту відповідач мав право відмовитися від виконання робіт у разі виявлення неможливості інвестування коштів у об’єкт, - розірвати контракт. Відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України (435-15) боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов’язання. Відповідно до ст. 617 Цивільного кодексу України (435-15) відсутність у боржника необхідних коштів не може бути підставою звільнення його від відповідальності за порушення зобов’язання.

Відповідач не використав наданого законом права на участь свого представника у судовому засіданні.

Заслухавши пояснення представника позивача, перевіривши матеріали справи, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції та проаналізувавши на підставі встановлених в них фактичних обставин правильність застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України приходить до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено попередніми судовими інстанціями, 25.05.1998р. між позивачем та відповідачем було укладено контракт на виконання будівельно-монтажних робіт. У відповідності до умов цього контракту, позивачем було взято на себе зобов’язання щодо виконання на замовлення відповідача у погоджених з останнім та передбачених проектно-кошторисною документацією обсягах, строках та порядку будівельно-монтажних робіт по будівництву адміністративного будинку Державної податкової адміністрації у Волинській області. Відповідачем, в свою чергу, було взято на себе зобов’язання щодо проведення з позивачем повних розрахунків, спрямованих на оплату виконаних останнім будівельних робіт. На виконання умов контракту від 25.05.1998р. позивачем у період.06.та.07.2002р. було виконано, а відповідачем –прийнято будівельних робіт на загальну суму 186 906 грн. Проте відповідач взятих на себе зобов’язань по розрахунку з позивачем за виконану роботу, згідно умов вказаного контракту, не виконав. Відповідачем було проведено з позивачем розрахунки, спрямовані на оплату виконаних останнім підрядних робіт, лише на суму 92 534, 71 грн. У зв’язку з викладеним у відповідача виникла заборгованість, яка на момент подачі позову до суду складала 94 371, 29 грн. Також позивачем, відповідно до п 15.7 вказаного контракту, Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань” (543/96-ВР) , ст.ст. 230, 231 Господарського кодексу України (436-15) та ст.ст. 549, 550 Цивільного кодексу України (435-15) за прострочку здійснення належних розрахунків по оплаті виконаних будівельно-монтажних робіт була нарахована відповідачу пеня, котра у відповідності до представлених розрахунків склала 6 587 грн.

Рішення місцевого господарського суду про задоволення позову, залишене без змін постановою апеляційної інстанції, мотивоване тим, що відповідно до ст.ст. 526, 527, 530 Цивільного кодексу України (435-15) та з врахуванням умов укладеного між сторонами договору позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Відповідно до п. 4.1 ст. 4 контракту, дослідженого судами попередніх інстанцій, відповідач був зобов’язаний проводити щомісячні розрахунки за виконані роботи. Внаслідок порушення умов контракту, що виявилось в непроведенні розрахунків за фактично виконані та прийняті відповідачем роботи, позивачем була нарахована пеня в порядку, передбаченому п. 15.7 контракту, а також ст.ст. 230, 231 Господарського кодексу України (436-15) .

Таким чином, місцевий та апеляційний господарський суди, проаналізувавши фактичні обставини, оцінивши наявні в матеріалах справи докази, дійшли до висновку про правомірність та обгрунтованість позовних вимог.

Колегія суддів Вищого господарського суду України зазначає, що відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 2 Бюджетного Кодексу України (2542-14) бюджетна установа - орган, установа чи організація, визначена Конституцією України, а також установа чи організація, створена у встановленому порядку органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим чи органами місцевого самоврядування, яка повністю утримується за рахунок відповідного державного бюджету чи місцевих бюджетів.

Державна податкова адміністрація у Волинський області є не лише бюджетною установою, а й юридичною особою, суб’єктом господарських правовідносин, який наділений відповідними правами та обов’язками, в тому числі і обов’язком нести відповідальність в передбачених законом випадках.

Відповідно до умов контракту від 25.05.1998р., укладеного між позивачем та відповідачем, останній мав право розірвати контракт у разі відсутності коштів для фінансування будівництва (п. 16.1 контракту). Разом з тим, відповідно до п. 15.7 цього ж контракту позивач, в разі несвоєчасної оплати за виконані роботи, вправі нараховувати пеню в розмірі 0,05% від суми заборгованості за кожний день затримки.

В силу того, що зазначений контракт не був визнаний недійсним судом або розірваний сторонами, його положення є такими, що відповідають чинному законодавству України та є обов’язковими для виконання сторонами відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України (435-15)

Обставиною, що послужила причиною затримки в розрахунках з позивачем, за твердженням відповідача є несвоєчасне надання бюджетних коштів, за рахунок яких планувалось здійснити розрахунки за виконані роботи. Тобто відповідач, знаючи про відсутність коштів на оплату виконаних робіт, не вжив ніяких заходів, спрямованих на узгодження з позивачем порядку оплати виконаних робіт або призупинення їх виконання до надходження відповідних коштів.

Разом з тим, відповідно до умов контракту (ст. 4), було встановлено здійснення щомісячного розрахунку за виконані роботи. В разі відсутності коштів для оплати зазначених робіт відповідач був вправі та мав фактичну можливість призупинити виконання умов контракту на протязі часу з моменту виявлення відсутності коштів для оплати виконаних робіт.

Відповідно до ст. 1 Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань” (543/96-ВР) платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

Згідно ст. 2 цього Закону (543/96-ВР) розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Відповідно до ч. 1 ст. 230 Господарського кодексу України (436-15) пеня –це штрафна санкція у грошовій формі, яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити в разі невиконання господарського зобов’язання.

Відповідач, в силу ст. 2 Господарського кодексу України (436-15) , є суб’єктом господарських відносин до якого можуть застосовуватись штрафні санкції.

Посилання відповідача в своїй касаційній скарзі на ст. 209 Цивільного кодексу УРСР (1540-06) як на правову підставу для заперечення правомірності нарахування позивачем пені є необгрунтованим, оскільки в силу вимог цієї статті особа, яка не виконала зобов'язання або виконала його неналежним чином, несе майнову відповідальність лише при наявності вини (умислу або необережності), крім випадків, передбачених законом або договором.

Наведені вище приписи чинного законодавства України в сукупності з умовами контракту прямо вказують та передбачають обов’язок відповідача своєчасно виконувати господарські зобов’язання по оплаті виконаних робіт та нести відповідальність в разі невиконання цих зобов’язань.

Також, відповідно до приписів ст. 617 Цивільного кодексу України (435-15) не вважається випадком, що може служити підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання, відсутність у боржника необхідних коштів.

Крім того, посилання в касаційній скарзі як на підставу для скасування постанови суду апеляційної інстанції, на порушення судом апеляційної інстанції положень ст. 105 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) щодо недотримання п’ятиденного строку розсилання постанови сторонам у справі, не є такою підставою для скасування постанови суду апеляційної інстанції виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 105 ГПК України (1798-12) постанова надсилається сторонам у справі в п'ятиденний строк з дня її прийняття.

Згідно ст. 111-10 ГПК України (1798-12) підставами для скасування або зміни рішення місцевого чи апеляційного господарського суду або постанови апеляційного господарського суду є порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

Порушення норм процесуального права, згідно вказаної норми, є в будь-якому випадку підставою для скасування рішення місцевого або постанови апеляційного господарського суду, якщо:

1) справу розглянуто судом у незаконному складі колегії суддів;

2) справу розглянуто судом за відсутності будь-якої із сторін, не повідомленої належним чином про час і місце засідання суду;

3) господарський суд прийняв рішення або постанову, що стосується прав і обов'язків осіб, які не були залучені до участі в справі.

4) рішення або постанова не підписані будь-ким із суддів або підписані не тими суддями, що зазначені в рішенні або постанові;

5) рішення прийнято не тими суддями, які входили до складу колегії, що розглянула справу;

6) рішення прийнято господарським судом з порушенням правил предметної або територіальної підсудності, крім випадків, передбачених у частині четвертій статті 17 цього Кодексу (1798-12) .

З обставин справи вбачається, що відповідач не був позбавлений права на касаційне оскарження вказаної постанови.

Отже, посилання в касаційній скарзі як на підставу для скасування постанови суду апеляційної інстанції, на порушення судом апеляційної інстанції положень ст. 105 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) щодо недотримання п’ятиденного строку розсилання постанови сторонам у справі, не є такою підставою для скасування постанови суду апеляційної інстанції.

Таким чином постанова апеляційного господарського суду та рішення місцевого господарського суду є обґрунтованими, та такими, що прийняті з дотриманням вимог чинного законодавства України, і правові підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9 п. 1, ст. 111-11 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Державної податкової адміністрації у Волинській області залишити без задоволення, а постанову Львівського апеляційного господарського суду від 13.10.2005р. та рішення Господарського суду Волинської області від 12-19.07.2004р. у справі № 7/76-38 Господарського суду Волинської області –без змін.