ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
26.08.2004 Справа N 17-7/2200
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого (доповідача),
суддів
за участю повноважних представників:
від позивача
від відповідача
розглянувши у ІФ
відкритому засіданні
касаційну скаргу
на постанову від 20 квітня 2004 року
Одеського апеляційного господарського суду
за позовом у справі ЗАТ БВ і КЦ "О" (БМУ-11)
до ІФ
про стягнення 159270 грн.,
В С Т А Н О В И В:
Рішенням арбітражного суду Одеської області від 3 червня 1999 року
з ІФ на користь ЗАТ БВ і КЦ "О" (БМУ-11) стягнуто 159270грн.
основного боргу, 7963,8 грн. судових витрат, про що виданий
відповідний наказ.
Ухвалою від 1 листопада 2000 року за заявою позивача, у зв'язку з
неможливістю виконати рішення суду, на підставі ст. 121 ГПК
України ( 1798-12 ) (1798-12)
судом змінено спосіб виконання рішення та
стягнення боргу звернено на майно відповідача.
За скаргою позивача на бездіяльність відділу державної виконавчої
служби управління юстиції Приморського району м. Одеси ухвалою від
11 березня 2002 року, господарський суд зобов'язав відділ
державної виконавчої служби прийняти заходи, встановлені ст. 63-
64 Закону України "Про виконавче провадження" ( 606-14 ) (606-14)
по
виконанню наказу суду про стягнення 122 223, 5 грн.
Ухвалою від 20.08.2002 року господарський суд Одеської області
надав відповідачу відстрочку виконання ухвали арбітражного суду
Одеської області від 01.11.2000 року.
Ухвалою від 11.09.2003 року, за заявою позивача, господарський суд
Одеської області звернув стягнення на грошові кошти відповідача.
За скаргою відповідача на дії відділу державної виконавчої служби
про незаконне накладення арешту на його грошові рахунки без
попередження про добровільне виконання ухвали суду, ухвалою
господарського суду Одеської області від 11 лютого 2004 року
скаргу задоволено. Судом визнані недійсними постанови про арешт
коштів боржника, які містяться на поточних рахунках в ООФ АКБ "У"
та в УДК в Одеській області.
Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 20
квітня 2004 року ухвалу суду від 11 лютого 2004 року скасовано, в
задоволенні скарги відповідачу відмовлено.
У касаційній скарзі ІФ просить вказану постанову суду скасувати,
як прийняту з порушенням норм діючого законодавства.
Перевіривши матеріали справи та на підставі встановлених в ній
фактичних обставин, проаналізувавши правильність застосування
господарським судом при прийнятті оскаржуваної постанови норм
матеріального і процесуального права, суд вважає, що касаційна
скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Як правильно встановлено судом, задовольняючи скаргу, суд виходив
з того, що виконавчою службою відповідачеві не надано строк для
добровільного виконання ухвали суду, накладено арешт на майно
відповідача, в постановах виконавчої служби зазначено, що
виконавчі дії провадяться відповідно до наказу суду, а не ухвали
суду, що протирічить вимогам чинного законодавства.
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про державну виконавчу службу"
( 202/98-ВР ) (202/98-ВР)
, завданням державної виконавчої служби є своєчасне,
повне і неупереджене примусове виконання рішень, передбачених
законом.
Як вбачається з матеріалів справи, на підставі ухвали від
01.11.2000 року та виданого наказу про стягнення боргу, постановою
державного виконавця від 17.11.2000 року було відкрито виконавче
провадження.
На підставі ухвали від 20.08.2002 року, якою судом надана
відстрочка виконання ухвали від 01.11.2000 року строком до
13.08.2003 року, виконавче провадження було зупинено.
За заявою позивача після закінчення строку відстрочки, виконавче
провадження було поновлено виконавчою службою та накладені арешти
на коштові рахунки.
Судом апеляційної інстанції правильно визнані безпідставними
посилання боржника на те, що виконавча служба не попередила та не
надала часу для добровільного виконання ухвали при поновлені
виконавчого провадження, а тому постанови про накладення арешту на
коштові рахунки мають бути визнані недійсними, оскільки обов'язок
встановлювати строк для добровільного виконання рішення,
передбаченого ст. 24 Закону України "Про виконавче провадження"
( 606-14 ) (606-14)
тільки при прийнятті до виконання виконавчого документу
і відкритті виконавчого провадження. При поновлені виконавчого
провадження такий обов'язок на державну виконавчу службу не
покладено.
Господарський суд, визнавши в цьому незаконні дії державної
виконавчої служби, допустився помилки та неправильного
застосування норм права.
Також є безпідставним висновок господарського суду про те, що
державний виконавець допустився незаконних дії в тому, що послався
у постановах про арешт коштів боржника не на ухвалу господарського
суду, а на наказ суду, оскільки відповідно до ст. 18 Закону
України "Про виконавче провадження" ( 606-14 ) (606-14)
, державний
виконавець відкриває виконавче провадження на підставі виконавчого
документу, якими є накази господарських судів.
Суд вважає, що суд апеляційної інстанції прийшов до правильного
висновку про безпідставність посилань суду на незаконність
оскаржених постанов про арешт рахунків при наявності постанов про
арешт майна, оскільки ухвалою суду від 11.09.2003 року змінений
спосіб виконання ухвали суду від 01.11.2000 року та звернено
стягнення на грошові кошти.
Постанова апеляційної інстанції відповідає матеріалам справи та
вимогам діючого законодавства, що регулює дані правовідносини,
тому її необхідно залишити без змін.
Доводи відповідача, викладені в касаційної скарзі, суд вважає
необгрунтованими, оскільки вони спростовуються зібраними у справі
доказами і не грунтуються на вимогах закону.
На підставі наведеного, керуючись ст. ст. 111-5, 111-7, 111-9,
111-11, 111-13 Господарського процесуального кодексу України
( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий господарський суд України,
П О С Т А Н О В И В:
Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 20 квітня
2004 року залишити без змін, а касаційну скаргу ІФ - без
задоволення.