Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Полякова Б.М., –головуючого

Панової І.Ю.,

Бур’янової С.С.

розглянувши касаційну Херсонського обласного відділення Фонду

скаргу соціального захисту інвалідів

на постанову від 07.04.2005р. Запорізького апеляційного господарського суду

у справі № 4/382 господарського суду Херсонської області

за позовом Херсонського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів

до Закритого акціонерного товариства “Салют”

Про стягнення 3680,56 грн.

в судове засідання представники сторін не з’явились.

В С Т А Н О В И В:

Херсонське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулось до господарського суду Херсонської області з позовом до Закритого акціонерного товариства “Салют” про стягнення 3 680,56 грн. штрафних санкцій за недотримання передбаченого законодавством нормативу робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.

Рішенням господарського суду Херсонської області від 18.11.2004 р. (суддя Ємленінова З.І.) позов задоволений, з Малого комунального підприємства “Водоканал” на користь Херсонського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів стягнуто 3 680,56 грн.

Постановою Запорізького апеляційного господарського суду від 07.04.2005 р. (судді: Коробка Н.Д.–головуючий, Мірошниченко М.В., Мойсенко Т.В.) апеляційну скаргу Закритого акціонерного товариства “Салют” залишено без задоволення, а рішення господарського суду Херсонської області від 18.11.2004 р. по справі № 4/382 залишено без змін.

Не погоджуючись з прийнятою постановою , ЗАТ “Салют” звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Запорізького апеляційного господарського суду від 07.04.2005 р., позов залишити без задоволення.

Касаційна скарга мотивована неправильним застосуванням судами Положення “Про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів”, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13.05.1995 р. № 314 (314-95-п) , ст. 18 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів” (875-12) .

Колегія суддів Вищого господарського суду України, заслухавши доповідь суді Панової І.Ю., розглянувши наявні матеріали справи, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом апеляційної та першої інстанції норм процесуального та матеріального права дійшла висновку, часткове задоволення касаційної скарги, виходячи з наступного:

Стаття 19 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” (875-12) , в редакції чинної на час спірних правовідносин, (далі –Закон) встановлює для підприємств (об'єднань), установ і організацій (далі –підприємства) норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.

Як встановлено попередніми судовими інстанціями, середньооблікова чисельність працівників на підприємстві відповідача у 2002 р. складала 72 особи, відповідно норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів становив 3 особи-інваліда. Однак фактично на підприємстві відповідача за звітний період працювала тільки одна особа- інвалід.

Відповідно до ч. 1 ст. 20 Закону (875-12) підприємства (об'єднання), установи і організації незалежно від форми власності і господарювання, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду України соціального захисту інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві (в об'єднанні), в установі, організації за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом.

Залишаючи без змін рішення суду, суд апеляційної інстанції не врахував те, що виходячи з аналізу положень Закону, обов’язок підприємства щодо створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов’язком підбирати і працевлаштовувати інвалідів на створені робочі місця.

Так, частиною першою статті 18 Закону (875-12) передбачено, що працевлаштування інвалідів здійснюється органами Міністерства праці України, Міністерства соціального захисту населення України, місцевими радами, громадськими організаціями інвалідів. Також пунктом 10 Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.1995 р. N 314 (314-95-п) , із змінами та доповненнями, (далі –Положення (314-95-п) ) визначено, що працевлаштування інвалідів здійснюється державною службою зайнятості, органами Мінсоцзахисту, місцевими Радами, громадськими організаціями інвалідів з урахуванням побажань, стану здоров'я інвалідів, їхніх здібностей і професійних навичок відповідно до висновків МСЕК.

Обов’язок з виявлення інвалідів, які бажають працювати і спроможні реалізувати свої здібності та можливості на підставі індивідуальних програм реабілітації покладено на місцеві органи соціального захисту населення (п. 11 Положення (314-95-п) ), а державна служба зайнятості відповідно до п. 12 Положення сприяє працевлаштуванню інвалідів.

Отже, на підприємство не може бути покладена відповідальність за ненаправлення уповноваженими органами необхідної кількості інвалідів для працевлаштування або відсутність інвалідів, які бажають працевлаштуватися.

Разом з тим, відповідно до п. 5 Положення (314-95-п) підприємства розробляють заходи щодо створення робочих місць для інвалідів, включають їх до колективного договору, інформують центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення та відділення Фонду соціального захисту інвалідів про створення (пристосування) робочих місць для працевлаштування інвалідів.

Згідно з п. 14 Положення (314-95-п) підприємства повинні інформувати державну службу зайнятості та місцеві органи соціального захисту населення про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких може використовуватися праця інвалідів.

Отже, обов’язок такого працевлаштування виникає в зазначених у ст. 18 Закону (875-12) органів лише після виконання підприємствами приписів п. 14 Положення (314-95-п) , а саме поінформування державної служби зайнятості та місцевих органів соціального захисту населення про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких може використовуватися праця інвалідів.

Наказом Державного комітету статистики України від 06.07.1998 р. N 244 (z0464-98) затверджено форми державної статистичної звітності з питань працевлаштування й зайнятості населення та інструкції щодо їх заповнення. Зокрема, підприємства, установи і організації щомісячно в повному обсязі подають державній службі зайнятості інформацію про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) за формою N 3-ПН "Звіт про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) та потребу в працівниках".

Згідно вказаного нормативно-правового акта дані про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) для працевлаштування інвалідів проставляються у графі 4 (з графи 2).

Також, згідно з п. 14 Положення (314-95-п) підприємства, зокрема, щорічно до 1.02.року, що настає за звітним, подають відділенням Фонду соціального захисту інвалідів відомості про середню річну заробітну плату на підприємстві, середньооблікову чисельність штатних працівників облікового складу та про кількість працюючих інвалідів.

Суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що обов'язок відповідача створити робочі місця для інвалідів не супроводжується його обов'язком їх працевлаштувати і не з'ясували чи приймались заходи органами працевлаштування, визначених в ст. 18 Закону (875-12) , щодо працевлаштування інвалідів на робочі місця в ЗАТ “Салют” їх чисельність, з чиєї вини направлені інваліди не були працевлаштовані, або їм було відмовлено у працевлаштуванні на вакантні посади.

Відповідно до ст. 43 ГПК України (1798-12) господарський суд, керуючись законом, всебічно, повно і об'єктивно розглядає в судовому процесі всі обставини справи в їх сукупності.

Згідно з ст. 47 ГПК України (1798-12) судове рішення приймається суддею за результатами обговорення усіх обставин справи.

Відповідно до ч. 2 ст. 111-5 ГПК України (1798-12) касаційна інстанція використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення у рішенні або постанові господарського суду. Вищенаведене свідчить про неповноту дослідження господарським судом та судом апеляційної інстанції обставин справи, що мають суттєве значення для розгляду справи.

Положеннями ст. 111-7 ГПК України (1798-12) передбачено, що касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

На підставі наведеного та враховуючи межі перегляду справи в суді касаційної інстанції, колегія суддів дійшла висновку про необхідність скасування оскаржуваної постанови та рішення господарського суду, направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

За таких обставин, Колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла до висновку, що постанову Запорізького апеляційного господарського суду від 07.04.2005р. та рішення господарського суду Херсонської області від 18.11.2004р. у справі № 4/382 необхідно скасувати, справу передати на новий розгляд до господарського суду Херсонської області.

На підставі наведеного та керуючись ст. ст. 111-5, 111-7, 111-9 - 111-11 ГПК України (1798-12) , ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В И В:

1.Касаційну скаргу ЗАТ “Салют” на постанову Запорізького апеляційного господарського суду від 07.04.2005р. та рішення господарського суду Херсонської області від 18.11.2004р. у справі № 4/382 задовольнити частково.

2.Постанову Запорізького апеляційного господарського суду від 07.04.2005р. та рішення господарського суду Херсонської області від 18.11.2004р. у справі № 4/382 скасувати. Справу передати на новий розгляд до господарського суду Херсонської області.