ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
04.08.2004 Справа N 30/173-03-5369
Вищий господарський суду України у складі колегії суддів:
розглянувши у відкритому Товариства з обмеженою
судовому засіданні відповідальністю фірма “В”,
касаційну скаргу м. Одеса
на постанову від 15.03.2004
Одеського апеляційного
господарського суду
у справі № 30/173-03-5369
господарського суду Одеської області
за позовом Товариства з обмеженою
відповідальністю фірма “В”,
м. Одеса
до Товариства з обмеженою
відповідальністю Науково-виробнича
фірма “С”, м. Одеса
про визнання права власності
В С Т А Н О В И В:
ТОВ “В” заявлено позов до ТОВ науково-виробничої фірми “С” про
визнання права власності на майно автостоянки, що знаходиться за
адресою: м. Одеса, пр.Академіка Глушко,17/а.
Рішенням господарського суду Одеської області від 29.12.03
позовні вимоги задоволено.
Постановою Одеського апеляційного господарського суду від
15.03.04 рішення місцевого суду скасовано, у задоволенні позову
відмовлено.
Скасовуючи рішення, апеляційна інстанція виходила з того, що
умовами договору про сумісну діяльність від 07.02.98 сторони
передбачили лише можливість розподілу прибутку, а також
визначили, що у випадку розірвання договору про сумісну
діяльність майно, що належало сторонам до укладення договору і
передане для здійснення сумісної діяльності, повертається
сторонам.
Апеляційна інстанція зазначила, що позивач не довів належними і
допустимими доказами існування саме спільного майна, обставину
належності йому майна, яке є предметом даного спору до укладення
договору від 07.02.98, та знаходження цього майна безпосередньо
у скаржника.
У касаційній скарзі ТОВ “В” просить скасувати постанову
апеляційної інстанції, рішення місцевого суду залишити без
зміни, посилаючись на неправильне застосування норм
матеріального і процесуального права. Зокрема, скаржник вважає,
що апеляційна інстанція безпідставно застосувала положення
ст.ст. 33, 34 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
і не застосувала ст. 35
цього Кодексу, порушено вимоги ст.ст. 4, 4-3, 43, 99 п. 7
ст. 105 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
.
Скаржник звертає увагу на те, що предметом спору у даній справі
є не визнання права власності на автостоянку як самостійний
об’єкт нерухомості, а на перелічене у позові майно як
будівельний матеріал, що знаходиться на автостоянці, і докази
існування майна та належності його позивачу підтверджуються
документами на придбання цих матеріалів.
Заслухавши учасників судового процесу, перевіривши юридичну
оцінку встановлених судом фактичних обставин справи, колегія
суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з
наступних підстав.
Місцевим та апеляційними судами встановлено, що за договором від
05.04.96 про спільну діяльність і співробітництво та договором
оренди від 16.10.98, укладених ТОВ науково-виробнича фірма “С”
та ВАТ “Е”, товариству передано у користування земельну ділянку
площею 10897 кв.м, двоповерхове нежиле приміщення для здійснення
господарської діяльності строком на 25 років з правом викупу.
За договором оренди від 16.10.98 товариство за свій рахунок
зобов’язалося здійснювати поточний і капітальний ремонт
орендованого приміщення та його переобладнання згідно проектно-
кошторисної документації, узгодженої з ВАТ “Е”.
У 1998р. 1.08.ТОВ “С” укладено з ТОВ “В” договір про сумісну
діяльність.
Метою договору є будівництво, організація і експлуатація
сторонами автомобільної стоянки, для чого сторони домовилися
об’єднати свої зусилля, необхідні кошти та матеріальні заходи.
Як свідчать матеріали справи, сторони досягли мети, передбаченої
договором від 01.08.98, збудували автомобільну стоянку на
земельній ділянці, переданій ТОВ “С” в оренду, і разом її
експлуатували. Окремо для будівництва автостоянки земельна
ділянка в установленому законом порядку ні одній із сторін не
виділялася.
В подальшому за рішенням господарського суду договори про
співробітництво та оренду, що були укладені між ТОВ “С” з ВАТ
“Е”, були розірвані і товариство виселено із займаної земельної
ділянки.
Земельну ділянку та господарські споруди, які орендувало ТОВ
“С”, передано ВАТ “Е” в користування за договором оренди № 97
від 10.01.03 ТОВ “В”.
Предметом позову ТОВ “В” є визнання права власності на здійснені
поліпшення та інше майно автостоянки. В подальшому (позовна
заява від 07.08.03) позивач уточнив свої вимоги і просив суд
визнати право власності на майно автостоянки в цілому та надав
перелік цього майна, обгрунтовуючи це тим, що зазначена
автостоянка збудована не за рахунок сумісної діяльності з ТОВ
“С”, а за власний рахунок позивача.
За умовами договору про сумісну діяльність сторін від 17.02.98 в
разі розірвання договору за згодою сторін складається внутрішній
ліквідаційний баланс співпраці, здійснюється кінцеве визначення
прибутку від співпраці. Майно, що належало сторонам до укладення
договору і передане для здійснення спільної діяльності,
повертається сторонам.
Повторно розглянувши справу та оцінивши надані позивачем докази
стосовно будівництва позивачем автостоянки за власні кошти,
апеляційна інстанція дійшла висновку про те, що позивач не довів
документально належними і допустимими доказами належність саме
йому майна, що є предметом спору.
Оскільки зазначені доводи позивача були досліджені і відхилені
апеляційною інстанцією, то додаткова оцінка цих обставин не
відноситься до юрисдикції касаційної інстанції.
Відповідно до ч. 2 ст. 111-7 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
касаційна
інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними
обставини, що не були встановлені у рішенні та постанові
господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про
достовірність того чи іншого доказу, перевагу одних доказів над
іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.
Вищий господарський суд України вважає юридичну оцінку, дану
Одеським апеляційним господарським судом обставинам справи
такою, що грунтується на матеріалах справи та чинному
законодавстві і підстав для задоволення касаційної скарги не
вбачає.
Керуючись ст.ст. 111-9, 111-10 Господарського процесуального
кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий господарський суд України
П О С Т А Н О В И В:
Постанову Одеського апеляційного господарського суду від
15.03.04 залишити без змін. а касаційну скаргу – без
задоволення.