ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29.07.2004 Справа N 30/522
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого
суддів:
розглянув комунального підприємства "К"
касаційну
скаргу
на постанову від 30.03.2004
Київського апеляційного господарського суду
у справі № 30/522
господарського суду м. Києва
за позовом комунального підприємства "К"
до Оболонської районної у м. Києві державної
адміністрації
Оболонської районної у м. Києві ради
про спонукання до вчинення дій
за участю представників сторін:
від позивача
від відповідача
В С Т А Н О В И В:
У вересні 2003 року комунальне підприємство "К" звернулося з
позовом до Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації
про передачу нерухомого майна міської комунальної власності.
Зазначало, що відповідач відмовляється виконати розпорядження
Київської міської державної адміністрації від 22.02.2002 № 347 від
08.05.03 № 782 та передати в установленому порядку нерухоме майно
міської комунальної власності.
Заявою від 02.12.2003 року позивач уточнив позовні вимоги і просив
виключити нежилі будинки, які підлягають передачі КП "К" у зв'язку
з їх добровільної передачею Оболонською райдержадміністрацією в м.
Києві.
Рішенням господарського суду м. Києва від 25.12.2003 позов
задоволено частково.
Зобов'язано Оболонську районну в місті Києві державну
адміністрацію у десятиденний термін з дня вступу рішення в законну
силу передати комунальному підприємству "К" нежилі приміщення, що
знаходяться у м. Києві.
В іншій частині в позові відмовлено.
Задовольняючи позов частково та зобов'язуючи відповідача передати
нежилі приміщення у комунальну власність позивача, господарський
суд зазначав, що позов в цій частині є обґрунтованим.
Відмовляючи в позові в частині повернення будівлі господарський
суд виходив з того, що позивачем належними засобами доказування не
доведено, що зазначена будівля перебуває у комунальній власності
територіальної громади Оболонського району м. Києва.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 02.03.2004
на підставі ч. 1 ст. 24 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
за власною
ініціативою залучено до участі у справі іншого відповідача -
Оболонську районну в м. Києві раду.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від
30.03.04 рішення скасовано повністю.
В позові відмовлено.
Скасовуючи рішення та відмовляючи в позові, апеляційний
господарський суд виходив з того, що передача позивачу в
оперативне управління спірного майна є неправомірною, а вимоги
позивача є безпідставними.
Разом з тим вказав на неповне з'ясування та недоведеність
обставин, що мають значення для справи, та невідповідність
висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду,
обставинам справи.
В касаційній скарзі комунальне підприємство "К" просить скасувати
постанову апеляційного господарського суду, а рішення
господарського суду залишити без змін, посилаючись на порушення
норм матеріального і процесуального права.
Заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши повноту
встановлених судом обставин справи та їх юридичну оцінку, Вищий
господарський суд України вважає, що касаційна скарга підлягає
частковому задоволенню виходячи з наступного.
Відповідно до пункту 1 постанови Пленуму Верховного Суду України
від 29.12.76 № 11 "Про судове рішення" ( v0011700-76 ) (v0011700-76)
, рішення є
законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального
законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у
відповідності з нормами матеріального права, що підлягають
застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності на
підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із
загальних засад і змісту законодавства України.
Судові рішення цим вимогам не відповідають.
В порушення вимог ст. 43 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
суди не дали
оцінки правомірності передачі та обґрунтованості тверджень
відповідачів про набуття спірних будівель у комунальну власність
територіальної громади Мінського району м. Києва, виходячи з
законодавства, що діяло на момент їх передачі, повно і всебічно не
дослідили обставини справи, які мають суттєве значення для
вирішення спору.
Згідно з пунктом 3 постанови Кабінету Міністрів України від
05.11.1991 р. № 311 "Про розмежування державного майна України між
загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю
адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)"
( 311-91-п ) (311-91-п)
розмежування майна між власністю областей, міст Києва
та Севастополя і власністю районів, міст обласного
підпорядкування, районів міст Києва та Севастополя провадиться
облвиконкомами, Київським і Севастопольським міськвиконкомами з
участю виконкомів нижчестоящих Рад народних депутатів.
На підставі зазначеної постанови Кабінету Міністрів України
виконавчим комітетом Київської міської ради народних депутатів від
13.01.1992 р. було прийнято рішення № 26 "Про формування
комунального майна міста та районів" (а.с. 42-45, 151-171),
пунктом 3 якого затверджено перелік комунального майна районів
згідно з додатками 2 - 15.
Посилаючись на вказану постанову Кабінету Міністрів України від
05.11.1991 р. № 311 та рішення виконавчого комітету Київської
міської ради народних депутатів від 13.01.1992 р. № 26, суд
апеляційної інстанції зробив висновок про перебування спірного
майна на день розгляду справи у комунальній власності
територіальної громади Мінського району м. Києва.
Згідно з статтею 128 Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
від
20.04.1978 р. (в редакції, чинній на день прийняття виконавчим
комітетом Київської міської ради народних депутатів рішення № 26
від 13.01.1992 р.) коло питань, які вирішувалися виключно на
пленарних засіданнях Рад, встановлювався Законом України "Про
місцеві Ради народних депутатів України та місцеве самоврядування"
( 533-12 ) (533-12)
.
Статтею 7 Закону України "Про місцеві Ради народних депутатів
Української РСР та місцеве самоврядування" ( 533-12 ) (533-12)
передбачалося, що право розпоряджатися і здійснювати управління
комунальною власністю від імені населення
адміністративнотериторіальних одиниць мали відповідні місцеві Ради
народних депутатів та уповноважені ними інші органи місцевого
самоврядування. При цьому, згідно з пунктом 19 частини першої
статті 39 вказаного Закону питання передачі власності, її
перерозподілу її між Радою і Радами інших ланок відносились до
виключної компетенції Рад народних депутатів та вирішувалися
тільки на пленарних засіданнях Рад за їх взаємною згодою.
В свою чергу згідно з частиною другою статті 52, частиною першою
статті 53 Закону України "Про місцеві Ради народних депутатів
Української РСР та місцеве самоврядування" ( 533-12 ) (533-12)
виконавчий
комітет забезпечував вирішення всіх питань управління, що належали
до відання Ради, за винятком віднесених до її виключної
компетенції.
Виходячи з зазначеного, а також, враховуючи, що згідно з частиною
другою статті 32 Закону України "Про власність" ( 697-12 ) (697-12)
суб'єктами права комунальної власності були
адміністративнотериторіальні одиниці в особі обласних, районних,
міських, селищних, сільських Рад народних депутатів, суди першої
та другої інстанції не звернули увагу, що абзац другий пункту 3
постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 р. № 311
( 311-91-п ) (311-91-п)
та пункт 3 рішення виконавчого комітету Київської
міської ради народних депутатів від 13.01.1992 р. № 26 не
відповідали чинним на час їх прийняття Закону України "Про місцеві
Ради народних депутатів Української РСР та місцеве
самоврядування", Закону України "Про власність" ( 697-12 ) (697-12)
.
Питання про розмежування майна між комунальною власністю міста
Києва та комунальною власністю районів м. Києва могли вирішуватися
виключно на пленарних засіданнях Київської міської ради народних
депутатів, а питання про прийняття об'єктів до комунальної
власності районів м. Києва - на пленарних засіданнях відповідних
районних у м. Києва Рад народних депутатів.
Таким чином, прийняття рішення виконавчим комітетом Київської
міської ради народних депутатів від 13.01.1992 № 26 про передачу
до комунальної власності районів майна (пункт 3) не відповідало
повноваженням зазначеного органу, визначеним законодавством, а
тому не могло бути підставою для набуття у комунальну власність
територіальної громади Мінського району м. Києва спірного майна,
оскільки згідно з статтею 4 Цивільного кодексу УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
цивільні права і обов'язки могли виникати з підстав, передбачених
законодавством.
Згідно до частини 2 статті 111-7 Господарського процесуального
кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
касаційна інстанція не має права
встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були
встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи
відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого
доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази
або додатково перевіряти докази.
Правова оцінка обставин та достовірності доказів по справі є
виключна прерогатива першої та апеляційної інстанції.
За таких обставин справа підлягає передачі на новий розгляд.
При новому розгляді суду необхідно врахувати наведене, повно,
всебічно і об'єктивно дослідити всі обставини справи, дати належну
юридичну оцінку як доводам позивача так і доводам відповідача та
постановити законне рішення.
Враховуючи викладене, керуючись ст. ст. 111-5, 111-7, 111-9 -
111-11 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
,
Вищий господарський суд України,
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу комунального підприємства "К" задовольнити
частково.
Постанову Київського апеляційного господарського суду від
30.03.2004 та рішення господарського суду м. Києва від 25.12.2003
року у справі № 30/522 скасувати.
Справу направити на новий розгляд до господарського суду м. Києва.