ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
27.07.2004 Справа N 24/70
м. Київ
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
розглянувши касаційну скаргу Відкритого акціонерного товариства
“З” в особі Запорізьких міських електричних мереж
на рішення господарського суду Запорізької області від
22.03.2004р.
у справі № 24/70
за позовом Запорізького обласного Державного комунального
сільськогосподарського підприємства “Г”
до Відкритого акціонерного товариства “З” в особі
Запорізьких електричних мереж
про визнання платіжної вимоги – доручення такою, що не
підлягає виконанню,
В С Т А Н О В И В:
Рішенням господарського суду Запорізької області від
22.03.2004р. озовні вимоги Запорізького обласного Державного
комунального сільськогосподарського підприємства “Г” до
Відкритого акціонерного товариства “З” в особі Запорізьких
електричних мереж про визнання платіжної вимоги – доручення
такою, що не підлягає виконанню, задоволено.
Згідно рішення визнано платіжну вимогу-доручення № 24322 від
02.10.2003р. на суму 31 715,68 грн. такою, що не підлягає
виконанню.
Вказане рішення мотивовано тим, що оформлюючи спірну платіжну
вимогу – доручення, відповідач безпідставно посилається на акт
№ 1848 від 12.08.2003р. та договір № 50/1 від 04.12.2000р.,
оскільки по-перше, між позивачем та відповідачем не укладався
договір № 50/1, по-друге акт № 1848 від 12.08.2003р. не може
бути підставою для оформлення платіжної вимоги-доручення, бо
перевірка здійснювалася відповідачем за адресою, за якою не
знаходяться об’єкти позивача.
Крім того, дослідивши спірну платіжну вимогу-доручення, суд
першої інстанції дійшов висновку про порушення порядку
заповнення такого платіжного документу, а саме:
- у платіжній вимозі – дорученні № 24322 відсутній відтиск
печатки відповідача про підпис уповноваженої особи в порушення
вимог п. 2 розділу IV Інструкції “Про безготівкові розрахунки в
Україні в національній валюті” ( z0368-01 ) (z0368-01)
; відсутня повна
назва платника; відсутній обґрунтований розрахунок нарахованої
суми 31715,68 грн.;
- позивач повинен був самостійно заповнити нижню частину
платіжної вимоги – доручення.
Не погоджуючись з вказаним рішенням, відповідач звернувся до
Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій
просить суд вказаний судовий акт скасувати як такий, що
ухвалений з порушенням норм матеріального та процесуального
права та припинити провадження у справі.
Зокрема, скаржник вважає, що суд повинен був припинити
провадження у даній справі за відсутністю предмета спору,
оскільки спірна платіжна вимога – доручення як така нічиїх прав
та інтересів не зачіпає і зачіпати не може.
Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у
касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги,
проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи
застосування судом норм матеріального та процесуального права
при ухваленні оскаржуваного судового акта, знаходить касаційну
скаргу такою, що підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Із матеріалів справи вбачається, що позивач від відповідача
отримав через банк платіжну вимогу-доручення № 24322 від
02.10.03р. на суму 31715,68 грн., що підтверджується реєстром
платіжних вимог-доручень № 178 від 02.10.2003р. (а.с.21, 39).
Але нижню частину цієї платіжної вимоги-доручення позивач не
заповнив, не подав її до банку, вважаючи безпідставним її
надіслання відповідачем, а тому звернувся до суду з позовом про
визнання її такою, що не підлягає виконанню.
Так, згідно ч. 1 ст. 111-10 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
підставами
для скасування або зміни рішення місцевого чи апеляційного
господарського суду або постанови апеляційного господарського
суду є порушення або неправильне застосування норм матеріального
чи процесуального права.
Відповідно до ст. 129 Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
, одним
з основних принципів судочинства, є законність. Принцип
законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при
вирішенні справ повинен не лише правильно застосовувати норми
матеріального права до взаємовідносин сторін, а й додержуватись
норм процесуального права.
Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу (ГПК)
України, підприємства, установи, організації, інші юридичні
особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють
підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в
установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької
діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно
з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом
своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом
інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів,
спрямованих на запобігання правопорушенням.
Згідно ч. 2 ст. 21 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
позивачами є
пўдприємства та організації, що подали позов про захист
порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом
інтересу.
В силу ст. 2 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, господарський суд порушує
провадження у справі за позовами, зокрема, підприємств та
організацій, які звертаються до господарського суду за захистом
своїх прав та охоронюваних законом інтересів.
Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст. 2 Закону
України “Про судоустрій України” ( 3018-14 ) (3018-14)
є, зокрема, захист
гарантованих Конституцією України та законами, прав і законних
інтересів юридичних осіб.
За змістом положень вказаних норм, правом на пред’явлення позову
до господарського суду наділені, зокрема, юридичні особи, а суд
шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб,
права і охоронювані законом інтереси яких порушені або
оспорюються.
Однак, наявність права на пред’явлення позову не є безумовною
підставою для здійснення судового захисту, а лише однією з
необхідних умов реалізації, встановленого вищевказаними нормами,
права.
Отже, вирішуючи переданий на розгляд господарського суду спір по
суті, суд повинен з’ясувати наявність чи відсутність факту
порушення або оспорення прав особи, яка звернулася до суду з
позовом, а також наявність спору між сторонами, оскільки в силу
ст. 12 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
господарським судом підвідомчі
справи саме у спорах, що виникають між сторонами з тих або інших
підстав, у тому числі у спорах про визнання недійсними актів з
підстав, зазначених у законодавстві.
Так, згідно п. 1.26 Закону України “Про платіжні системи та
переказ грошей в Україні” ( 2346-14 ) (2346-14)
платіжна вимога-доручення
є розрахунковим документом, що містить вимогу отримувача
безпосередньо до платника сплатити суму грошей та доручення
платника банку, що його обслуговує, здійснити переказ визначеної
платником суми грошей зі свого рахунку на рахунок отримувача.
Пунктом 4 розділу 1 Інструкції про безготівкові розрахунки в
Україні в національній валюті ( z0368-01 ) (z0368-01)
, затвердженої
постановою НБУ від 29.03.2001р. № 135, яка діяла на час
складання спірної платіжної вимоги – доручення (далі –
Інструкція), визначено, що платіжною вимогою-дорученням є
розрахунковий документ, який складається з двох частин:
верхньої - вимоги одержувача безпосередньо до платника про
сплату визначеної суми коштів;
нижньої - доручення платника обслуговуючому банку про списання
зі свого рахунку визначеної ним суми коштів та перерахування її
на рахунок одержувача.
Платіжні вимоги-доручення можуть застосовуватися в розрахунках
усіма учасниками безготівкових розрахунків (п. 1 розділу IV
Інструкції ( z0368-01 ) (z0368-01)
).
Пунктами 3, 6 розділу IV Інструкції ( z0368-01 ) (z0368-01)
встановлено, що
уразі згоди оплатити вимогу-доручення платник заповнює її нижню
частину і подає до банку, що його обслуговує. Причини не оплати
платником вимоги-доручення з’ясовуються безпосередньо між
платником та одержувачем коштів.
Відповідно до ст. 22.3 названого вище Закону платіжна
вимога-доручення подається отримувачем грошей безпосередньо до
платника. Доставка платіжної вимоги – доручення до платника може
здійснюватися банком, що обслуговує отримувача грошей, через
банк, що обслуговує платника, а також за допомогою засобів
зв’язку.
Пунктом 2 розділу IV Інструкції ( z0368-01 ) (z0368-01)
також передбачено,
що доставку вимог-доручень до платника може здійснювати банк
одержувача через банк платника на договірних умовах.
З наведеного випливає, що у разі згоди платника оплатити
надіслану йому безпосередньо отримувачем грошей, або через банк,
що обслуговує платника, платіжну вимогу-доручення, він заповнює
її нижню частину і подає до банку. Отже, такі дії слід
розцінювати як пропозицію отримувача (відповідача) до платника
(позивача) сплатити певну суму, яка сама по собі не породжує для
платника ніяких наслідків без попередньої на то його згоди, а
відтак такі дії є актом вільного волевиявлення платника,
оскільки це його право, а не обов’язок, воно грунтується на його
волевиявленні, а тому вказана платіжна вимога-доручення не
порушує прав позивача, бо не може бути виконана у примусовому
порядку.
Одночасно колегія суддів зважає і на те, що чинне законодавство,
у тому числі названі вище Закон та Інструкція, не визначають тих
обставин, з якими закон пов’язує визнання оскаржуваної платіжної
вимоги-доручення недійсною або такою, що не підлягає виконанню,
і настання певних юридичних наслідків.
За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку про те, що
оскільки спірна платіжна вимога-доручення ніяким чином не
порушує права та охоронювані законом інтереси позивача, і чинне
законодавства не визначає підстав, з яких вона визнається
недійсною або такою, що не підлягає виконанню, то оскаржуване
рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з прийняттям
нового рішення про відмову у задоволенні заявленого у даній
справі позову.
Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9 – 111-11, Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, колегія суддів
ПОСТАНОВИЛА:
1. Касаційну скаргу Відкритого акціонерного товариства “З” в
особі Запорізьких міських електричних мереж задовольнити
частково.
2. Рішення господарського суду Запорізької області від
22.03.2004р. у справі № 24/70 скасувати.
3. У позові відмовити.