ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
27.07.2004 Справа N А-27/142-03
м. Київ
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
розглянувши касаційну скаргу Науково-виробничого підприємства
“А”
на постанову Харківського апеляційного господарського суду від
14.04.2004р.
у справі № А-27/142-03
за позовом Науково-виробничого підприємства “А”
до 1) Відкритого акціонерного товариства “Державна
енергогенеруюча компанія “Ц” в особі Зміївської ТЕС;
2) Відкритого акціонерного товариства “Ш”
про витребування майна (вугілля) з незаконного володіння,
В С Т А Н О В И В:
Рішенням господарського суду Харківської області від
17.06.2003р. позовні вимоги Науково-виробничого підприємства “А”
до Відкритого акціонерного товариства “Державна енергогенеруюча
компанія “Ц” в особі Зміївської ТЕС та Відкритого акціонерного
товариства “Ш” про витребування майна (вугілля) з незаконного
володіння задоволено.
Згідно рішення витребувано з незаконного володіння першого
відповідача на користь позивача вугілля марки ТР вагою 1022
тони.
Рішення мотивовано тим, що право власності позивача на спірне
вугілля кількістю 473 тони та 549 тон підтверджено матеріалами
справи, а отримання даного вугілля першим відповідачем від ТОВ
“Ш” (та сплата коштів за нього) не є правомірним, у зв’язку з
чим володіння першим відповідачем спірним вугіллям загальною
кількістю 1022 тони не може вважатися законним.
Постановою Харківського апеляційного господарського суду від
14.04.2004р. рішення суду першої інстанції скасовано, в позові
відмовлено.
Постанова мотивована тим, що у зв’язку з передачею на підставі
договору від 10.12.2000р., укладеного між позивачем та СП ВКФ
“В”, вугілля у кількості 1022 т по актах приймання-передачі від
28.02.2001 р. та 30.04.2001р. (а.с.51,51 т.1) право власності на
спірне майно виникло у СП ВКФ “В”, після чого всі дії позивача
по розпорядженню і витребуванню спірного вугілля незаконні і не
пўдлягають задоволенню.
При цьому, суд апеляційної інстанції вважає необґрунтованим
висновок суду першої інстанції про те, що складені між СП ВКФ
“В” та позивачем у травні 2002 р. акти про повернення спірного
вугілля у зв’язку з не оплатою СП ВКФ “В” вказаної поставки,
свідчать про збереження права власності за позивачем. Суд
апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що підписані через
рік після виконання договору поставки від 10.12.2000р. акти № 2,
3 від 06.05.2002р. (а.с.57, 58 т.1) про повернення вугілля, яке
фактично не поверталося і було правомірно використано
вантажоодержувачем - Зміївською ТЕС, не є угодою про розірвання
договору або про укладання договору поставки і не можуть
зберігати за позивачем право власності на спірне вугілля.
Суд апеляційної інстанції також вважає, що позивачем не надано
доказів незаконного володіння спірним вугіллям Зміївської ТЕС,
оскільки відповідно до зібраних у матеріалах справи доказів,
вугілля відвантажувалося для Зміївської ТЕС, яка споживає
зазначене вугілля. Не проведення розрахунків між посередниками
не є підставою для витребування майна і не підтверджує
незаконність володіння спірним майном.
Отже, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що
позивач не надав відповідних документів, підтверджуючих право
власності на спірне майно та незаконність володіння спірним
майном Зміївської ТЕС (перший відповідач), яка є споживачем
спірного вугілля.
Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, позивач
звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною
скаргою, в якій просить суд вказаний судовий акт скасувати як
такий, що ухвалений з порушенням норм матеріального права, а
саме ст.ст. 86, 128, 148, 220 Цивільного кодексу України
( 435-15 ) (435-15)
, ст.ст. 2, 3, 4, 6, 48, 50 Закону України “Про
власність” ( 697-12 ) (697-12)
, ст. 10 Закону України “Про підприємства в
Україні” ( 887-12 ) (887-12)
та залишити в силі рішення суду першої
інстанції.
У своїй касаційній скарзі скаржник наполягає на тому, що спірне
майно належить йому на праві власності. Зокрема, він зазначає,
що актами № 2,3 про повернення вугілля від СП ВКФ “В” позивачу,
які підписані обома сторонами, припинилися зобов’язання, а саме
дія договору від 10.12.2000р, укладеного між СП ВКФ “В” та
позивачем, тобто сторони досягли згоди щодо розірвання
зазначеного договору, а тому власником спірного вугілля
залишився позивач.
Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у
касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги,
проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи
застосування судом норм матеріального та процесуального права
при ухваленні оскаржуваного судового акта, знаходить касаційну
скаргу такою, що підлягає задоволенню частково з таких підстав.
В силу ст. 86 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
, ст. 2 Закону України “Про
власність” ( 697-12 ) (697-12)
, право власності – це врегульовані законом
суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження
майном.
Згідно зі ст. 50 Закону України “Про власність” ( 697-12 ) (697-12)
та
ст. 145 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
власник вправі вимагати повернення
(віндикації) свого майна з чужого незаконного володіння, а також
належного йому майна, придбаного володільцем від особи, яка не
мала права його відчужувати.
Судовий захист права власності та майнових інтересів власників –
осіб, названих у ст. 1 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, здійснюється
шляхом розгляду справ, зокрема, за позовами про витребування
майна з чужого незаконного володіння.
Предметом доказування у справах за таким позовом (віндикаційним)
становлять обставини, які підтверджують правомірність вимог
позивача про повернення йому майна з чужого незаконного
володіння, як то факти, що підтверджують право власності на
витребуване майно, вибуття його з володіння позивача,
перебування його в натурі у відповідача та ін. Власник вправі
витребувати своє майно від особи у якої воно фактично
знаходиться у незаконному володінні.
При цьому, об’єктом віндикаційного позову може бути
індивідуально-визначене майно, яке існує в натурі на момент
подання позову, оскільки призначенням такого позову є повернення
лише такого майна, яке було у власності особи, що неможливо у
разі витребування з володіння власника речей, визначених
родовими ознаками (юридично замінних), крім тих речей, що
якимось чином індивідуалізовані (наприклад, цукор у мішках за
певними цифровими або іншими характерними позначками).
Унеможливлюється звернення з позовом про витребування з чужого
незаконного володіння майна, визначеного родовими ознаками, і з
огляду на те, що воно (майно) може бути спожите, втрачене,
зіпсоване тощо незаконним володільцем.
Отже, вирішуючи по суті переданий на розгляд господарського суду
спір про витребування майна з чужого незаконного володіння, суд
повинен насамперед з’ясувати чи є майно, яке витребовується,
індивідуально-визначеною річчю або індивідуалізоване, чи
перебуває воно на момент подання позову в натурі у відповідача.
В противному разі не виключається наявність підстав для захисту
інтересів власника іншими засобами, як то зверненням з вимогою
про повернення безпідставно придбаного майна; про відшкодування
шкоди тощо.
Оскільки при вирішенні даного спору по суті заявлених вимог
наведені вище обставини, що мають істотне значення для справи,
не були з’ясовані ні судом першої, ні судом апеляційної
інстанцій, то не можна вважати, що ухвалені у даній справі
судові акти є законними та обґрунтованими, а тому вони
підлягають скасуванню, а справа – передачі на новий розгляд.
Відповідно до ст. 111-12 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, вказівки, що
містяться у постанові касаційної інстанції, є обов’язковими для
суду першої інстанції під час нового розгляду справи.
Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9 – 111-11, Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, колегія суддів
ПОСТАНОВИЛА:
1. Касаційну скаргу Науково-виробничого підприємства “А”
задовольнити частково.
2. Рішення господарського суду Харківської області від
17.06.2003р. та постанову Харківського апеляційного
господарського суду від 14.04.2004р. у справі № А-27/142-03
скасувати.
3. Справу передати до господарського суду Харківської області на
новий розгляд.