ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14.07.2004 Справа N 338/16-2003
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого судді, суддів;
За участю представників позивача - присутній,
відповідача - присутній;
розглянувши у відкритому
судовому засіданні в м. Н-ськ
касаційну скаргу приватного підприємства "ХХХ"
на постанову Н-ського апеляційного господарського
суду від 04.02.2004 року
у справі № Х3
за позовом прокурора м. Ч-ськ в інтересах
держави в особі Н-ського обласного
відділення Фонду соціального захисту
інвалідів
до приватного підприємства "ХХХ"
про стягнення 5368 грн.,
ВСТАНОВИВ:
Рішенням господарського суду Н-ської області від 04.11.2003 року у
справі № Х3 (суддя А.А.А.) у позові прокурору м. Ч-ськ в інтересах
держави в особі Н-ського обласного відділення Фонду соціального
захисту інвалідів до приватного підприємства "ХХХ" (далі -
Підприємство) про стягнення 5368 грн. штрафних санкцій за
нестворені робочі місця для інвалідів, відмовлено.
Постановою Н-ського апеляційного господарського суду від
04.02.2004 року (судді Б.Б.Б., В.В.В., Г.Г.Г.) рішення
господарського суду Н-ської області від 04.11.2003 року скасоване,
позов задоволено, стягнуто з відповідача на користь Н-ського
обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів 5368 грн.
штрафних санкцій за нестворені робочі місця для інвалідів.
Не погоджуючись із постановою Н-ського апеляційного господарського
суду від 04.02.2004 року, Підприємство звернулося до Вищого
господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить
постанову скасувати, а рішення господарського суду Н-ської області
від 04.11.2003 року у справі № Х3 залишити без змін.
Обґрунтовуючи свої вимоги, заявник посилається на те, що
апеляційним судом були невірно застосовані норми Закону України
"Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" ( 875-12 ) (875-12)
та Постанови Кабінету Міністрів України №314 ( 314-95-п ) (314-95-п)
від
03.05.1995, відповідно до яких обов'язок працевлаштування
інвалідів покладено на відповідні державні органи, а не на
відповідача. Крім того, відповідач посилається на відсутність вини
за недотримання вимог, встановлених Законом України "Про основи
соціальної захищеності інвалідів в Україні" ( 875-12 ) (875-12)
та на те,
що за 2002 рік відповідач не мав прибутку, з якого, відповідно до
ст. 20 вказаного Закону ( 875-12 ) (875-12)
потрібно проводити такі
виплати.
Колегія суддів, заслухавши пояснення представників сторін,
обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши юридичну оцінку
обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши
правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій
норм матеріального права, вважає, що касаційна скарга підлягає
задоволенню частково з наступних підстав.
Стаття 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності
інвалідів і Україні" ( 875-12 ) (875-12)
№875-ХІІ від 21.03.1991 зобов'язує
підприємства всіх форм власності створювати робочі місця для
працевлаштування інвалідів у розмірі 4% від загальної кількості
робочих місць на підприємстві.
Як було встановлено судами першої та апеляційної інстанцій,
підприємство у 2002 році не виконало встановлений ст. 19 Закону
( 875-12 ) (875-12)
норматив. У випадку невиконання вимог ст. 19 вказаного
Закону ( 875-12 ) (875-12)
, відповідно до "Порядку сплати підприємствами
(об'єднаннями), установами і організаціями штрафних санкцій до
відділень Фонду соціального захисту інвалідів, акумуляції, обліку
та використання цих коштів" ( 1767-2001-п ) (1767-2001-п)
, затвердженого
Постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001р. №1767,
підприємство зобов'язане сплачувати штрафні санкції до відділень
Фонду соціального захисту інвалідів. Однак, такої сплати
відповідач не здійснив, внаслідок чого утворилася заборгованість у
розмірі 5368 грн.
Приймаючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд
першої інстанції прийшов до висновку про відсутність вини
відповідача у невиконанні вимог ст. 19 Закону України "Про основи
соціальної захищеності інвалідів в Україні" ( 875-12 ) (875-12)
щодо
забезпечення нормативу робочих місць для працевлаштування
інвалідів.
Разом з тим, такий висновок господарського суду є передчасним
виходячи з наступного.
Відповідно до п. 5 Положення про робоче місце інваліда і про
порядок працевлаштування інвалідів ( 314-95-п ) (314-95-п)
, затвердженого
Постановою Кабінету Міністрів України від 3 травня 1995 р. N 314
"Про організацію робочих місць та працевлаштування інвалідів"
(далі - Положення ( 314-95-п ) (314-95-п)
) підприємства розробляють заходи
щодо створення робочих місць для інвалідів, включають їх до
колективного договору, інформують центри зайнятості, місцеві
органи соціального захисту населення та відділення Фонду
соціального захисту інвалідів про створення (пристосування)
робочих місць для працевлаштування інвалідів.
Однак, судом першої інстанції не досліджувалось питання про те, чи
були повідомлені громадські організації інвалідів про вакантні
посади на підприємстві, чи проводило підприємство заходи
направлені на виявлення або створення таких посад.
Крім того, судом апеляційної інстанцій при вирішення даного спору
не враховано, що відповідно до ч. 1 ст. 18 Закону ( 875-12 ) (875-12)
працевлаштування інвалідів здійснюється центральним органом
виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органами
місцевого самоврядування, громадськими організаціями інвалідів.
Пунктом 10 Положення ( 314-95-п ) (314-95-п)
передбачено, що працевлаштування
інвалідів здійснюється державною службою зайнятості, органами
Мінсоцзахисту, місцевими Радами народних депутатів, громадськими
організаціями інвалідів з урахуванням побажань, стану здоров'я
інвалідів, їхніх здібностей і професійних навичок відповідно до
висновків МСЕК.
Відповідно до змісту глави 2 Закону України "Про місцеве
самоврядування в Україні" ( 280/97-ВР ) (280/97-ВР)
, до компетенції виконавчих
органів сільських, селищних, міських рад належать власні
(самоврядні) та делеговані повноваження. Пунктом 12 ст.34 цього
Закону ( 280/97-ВР ) (280/97-ВР)
встановлено, що до делегованих повноважень
належить бронювання в порядку, встановленому законом, на
підприємствах, в установах та організаціях, незалежно від форм
власності, робочих місць, призначених для працевлаштування осіб,
які відповідно до законодавства потребують соціального захисту і
не спроможні конкурувати на ринку праці, визначення нормативів
таких робочих місць.
Однак, з матеріалів справи не вбачається, що судами першої та
апеляційної інстанцій були досліджені обставини, щодо належного
виконання відповідними органами місцевих рад обов'язків щодо
соціального захисту інвалідів.
Аналіз вищенаведених обставин свідчить про те, що судами зроблено
висновки при неповному з'ясуванні обставин справи, що вплинуло на
правильність застосування судами норм матеріального права.
Відповідно до ч. 2 ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу
України ( 1798-12 ) (1798-12)
, касаційна інстанція не має права
встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були
встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи
відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого
доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази
або додатково перевіряти докази.
У зв'язку з цим прийняті у справі судові акти підлягають
скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд.
При новому розгляді справи суду слід врахувати наведене та
вирішити спір відповідно до вимог закону.
Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9 -
111-11, Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
,
суд
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу приватного підприємства "ХХХ" задовольнити
частково.
Рішення господарського суду Н-ської області від 04.11.2003 року та
постанову Н-ського апеляційного господарського суду від 04.02.2004
року у справі № Х3 скасувати, справу передати на новий розгляд
господарському суду Н-ської області.