ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13.07.2004 Справа N 36/541
м. Київ
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
розглянувши касаційну скаргу Комунального підприємства по
утриманню житлового господарства Шевченківського району м. Києва
на постанову Київського апеляційного господарського суду від
26.02.2004р.
у справі № 36/541
за позовом Комунального підприємства по утриманню житлового
господарства Шевченківського району міста Києва
до Товариства з обмеженою відповідальністю за участю
українського капіталу “Торгово-промислова фірма “Д”
про виселення,
В С Т А Н О В И В:
Рішенням господарського суду міста Києва від 08.12.2003р.
позовні вимоги Комунального підприємства по утриманню житлового
господарства Шевченківського району міста Києва до Товариства з
обмеженою відповідальністю за участю українського капіталу
“Торгово-промислова фірма “Д” про виселення задоволено.
Рішення мотивовано тим, що на день розгляду справи між сторонами
не підписаний договір оренди нежилого приміщення за адресою:
м. Київ, вул.Велика Житомирська, 10, зальною площею 167,5 кв.м.,
і відповідач не надав суду доказів на підставі яких він
користується спірним приміщенням.
Так, судом першої інстанції встановлено, що між сторонами даного
спору 1.06.2002р був укладений договір № 5618/1 оренди нежилого
приміщення по вул.Великій Житомирській, 10 в м. Києва, загальною
площею 167,5 кв.м. зі строком до 1.01.2003р.
Відповідно до розпорядження Шевченківської районної у місті
Києві державної адміністрації № 49 від 24.01.2003р. відповідачу
по справі було продовжено оренду не жилого приміщення, яке є
предметом договору від 01.06.2002р., шляхом переукладання
договору оренди на новий строк. Утім, як встановлено судом,
відповідач договір не переуклав.
Розпорядженням № 1508 від 11.09.2003р. Шевченківської районної у
м. Києві державної адміністрації пункт 1.47 розпорядження
Шевченківської районної у місті Києві державної адміністрації
№ 49 від 24.01.2003р. в частині переукладання договору оренди з
відповідачем визнано таким, що втратило чинність.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що
позовні вимоги про виселення є обґрунтованими та такими, що
підлягають задоволенню.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від
26.02.2004р. (головуючий, суддя Алданова С.О., судді Сотніков
С.В., Карась О.В.) рішення суду першої інстанції скасовано, в
позові відмовлено.
Постанова мотивована тим, що відповідно до рішення
Шевченківської районної у м. Києві Ради № 69 від 27.08.2002р.
Комунальне підприємство по утриманню житлового господарства
Шевченківського району м. Києва є правонаступником майнових прав
і обов’язків Комунального підприємства житлового господарства
Старокиївського району м. Києва, Комунального підприємства
житлового господарства Шевченківського району м. Києва та
Комунального підприємства житлового господарства Радянського
району м. Києва в частинні майна, переданого йому Шевченківською
у м. Києві Радою.
Оскільки в матеріалах справи відсутні будь-які докази передачі
Комунальному підприємству по утриманню житлового господарства
Шевченківського району м. Києва спірного майна Шевченківською
районною у м. Києві Радою, і позивачем також не надано суду
жодних доказів передачі йому спірного майна Шевченківською
районною у м. Києві Радою, то суд апеляційної інстанції дійшов
висновку про те, що позивачем не доведено порушення його прав та
охоронюваних законом інтересів з боку відповідача.
Не погоджуючись з вказаною постановою, позивач звернувся до
Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій
просить суд вказаний судовий акт скасувати як такий, що
ухвалений з порушенням норм матеріального та процесуального
права та залишити без змін рішення господарського суду міста
Києва від 08.12.2003р.
Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у
касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги,
проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи
застосування судом норм матеріального та процесуального права
при ухваленні оскаржуваного судового акта, знаходить касаційну
скаргу такою, що підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 111-10 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
підставами
для скасування або зміни рішення місцевого чи апеляційного
господарського суду або постанови апеляційного господарського
суду є порушення або неправильне застосування норм матеріального
чи процесуального права.
Відповідно до ст. 129 Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
, одним
з основних принципів судочинства, є законність. Принцип
законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при
вирішенні справ повинен не лише правильно застосовувати норми
матеріального права до взаємовідносин сторін, а й додержуватись
норм процесуального права.
В силу ч. 2 ст. 99 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
апеляційний
господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку,
користується правами, наданими суду першої інстанції.
До цих прав належить, зокрема, передбачене ст. 38 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
право витребувати від підприємств та організацій
незалежно від їх участі у справі документи і матеріали,
необхідні для вирішення спору, у разі, якщо подані сторонами
докази є недостатніми.
Утім, суд апеляційної інстанції пославшись на відсутність в
матеріалах справи доказів щодо передачі позивачу спірного майна
Шевченківською районною у м. Києві Радою, не витребував тих
доказів, які, на його думку, є необхідними для розгляду даного
спору, чим порушив названі процесуальні норми.
Крім того, відповідно до роз’яснень Пленуму Верховного Суду
України, викладених у п. 1 постанови від 29.12.1976 року № 11
“Про судове рішення” ( v0011700-76 ) (v0011700-76)
, обгрунтованим визнається
рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення
для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і
правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і
підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому
засідання. Законним рішення є тоді, коли суд, виконавши всі
вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши
обставини, вирішив справу у відповідності з нормами
матеріального права, що підлягають застосуванню до даних
правовідносин.
Утім, оскаржувана постанова цим вимогам не відповідає.
Так, відповідно ст. 5 Закону України “Про оренду державного та
комунального майна” ( 2269-12 ) (2269-12)
орендодавцями нерухомого майна,
яке перебуває у комунальній власності, є органи місцевого
самоврядування.
Статтею 17 цього Закону ( 2269-12 ) (2269-12)
передбачено, що термін
оренди визначається за погодження сторін. У разі відсутності
заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору
оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії
договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих
самих умовах, які були передбачені договором.
Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів
справи, Комунальне підприємство по утриманню житлового
господарства Шевченківського району м. Києва (позивач) уклав
01.06.2002р. з відповідачем договір оренди № 5618/1.
Відповідно до пунктів 1.1., 6.2, 6.3 цього договору орендодавець
(позивач) на підставі розпорядження райдержадміністрації від
26.02.2002р. № 272 передає, а орендар (відповідач) приймає в
оренду нежиле приміщення в буд. № 10 по вул.В.Житомирській
загальною площею 167,5 кв.м. зі строком оренди до 01.01.2003р.;
продовження строку дії договору оренди на вказане приміщення
можливо лише в разі видання нових розпорядчих документів
(розпорядження Шевченківської районної державної адміністрації),
тобто в порядку укладання договору.
Протягом місяця від дня закінчення терміну дії договору оренди
вўд 26.02.2002р. Шевченківською районною у м. Києві державною
адміністрацією прийнято розпорядження від 24.01.2003р. № 49 про
продовження оренди не житлового приміщення шляхом переукладання
договору оренди на новий строк з відповідачем (а.с.22).
У зв’язку з тим, що відповідач не переуклав договір оренди на
новий строк, то Шевченківська районна у м. Києві державна
адміністрація розпорядженням від 11.09.2003р. № 1508 (а.с.9)
визнала таким, що втратило чинність розпорядження від
24.01.2003р. № 49 в частині переукладання договору оренди з
відповідачем.
Відповідно до ст.ст. 26, 27 Закону України, договір оренди
припиняється у разі закінчення строку, на який його було
укладено, і орендар зобов’язаний повернути орендодавцеві об’єкт
оренди на умовах, зазначених у договорі оренди.
Згідно п. 6.3. договору, після закінчення строку дії договору
оренди орендоване приміщення (будинок) має бути звільнено і
передано орендодавцю за актом протягом трьох днів.
Відповідачем не переукладено договір на новий строк, що призвело
до скасування виданого розпорядчого документа на продовження
строку дії договору, і як наслідок, до припинення дії договору
оренди від 01.06.2002р. № 5618/1.
Оскільки відповідачем не повернуто позивачу протягом трьох днів
після закінчення дії договору оренди орендоване майно, то
колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції
про достатність підстав для задоволення вимоги позивача про
виселення відповідача з орендованого ним приміщення.
Твердження суду апеляційної інстанції про те, що позивачем не
доведено порушення його прав та охоронюваних законом інтересів з
боку відповідача, є безпідставним, оскільки, як встановлено,
орендодавцем майна є саме позивач – Комунальне підприємство по
утриманню житлового господарства Шевченківського району
м. Києва.
Відповідно до ч. 2 ст. 48, ч. 1 ст. 50 Закону України “Про
власність” ( 697-12 ) (697-12)
власник може вимагати усунення будь-яких
порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з
позбавленням володіння, і відшкодування завданих цим збитків.
Власник має право вимагати повернення (віндикації) свого майна з
чужого незаконного володіння.
Посилання апеляційної інстанції на рішення Шевченківської
районної у м. Києві ради від 04.10.2001р. № 18 про реорганізацію
підприємств, заснованих на комунальній власності ліквідованих
Старокиївського, Шевченківського та Радянського районів
м. Києва, є безпідставним, оскільки, по-перше, договір оренди
від 01.06.2002р. № 5618/1 укладався після прийняття цього
рішення, і на підставі розпорядження відповідної
райдержадміністрації, а по-друге, цим рішенням встановлено, що
Комунальне підприємство по утриманню житлового господарства
Шевченківського району м. Києва є правонаступником майнових прав
і обов’язків, у тому числі, Комунального підприємства по
утриманню житлового господарства Шевченківського району
м. Києва, тобто вказане комунальне підприємство залишилося
власником майна, що перебувало у його комунальній власності до
об’єднання (злиття) з Комунальними підприємства житлового
господарства Старокиївського та Радянського районів м. Києва.
Крім того, у цьому рішенні не зазначено, що позивач є
правонаступником майнових прав та обов’язків в частині майна,
переданого йому Шевченківською районною у м. Києві Радою, на що
помилково послався суд апеляційної інстанції в оскаржуваній
постанові, і що потягнуло за собою необґрунтоване скасування
рішення.
Враховуючи все вище викладене, колегія суддів вважає, що правові
висновки рішення суду першої інстанції відповідають вимогам
закону, і підстав для його скасування судом апеляційної
інстанції касаційною інстанцією не встановлено.
За таких обставин, постанову Київського апеляційного
господарського суду від 26.02.2004р. слід скасувати, а рішення
суду першої інстанції залишити без змін.
Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9 – 111-11 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, колегія суддів
ПОСТАНОВИЛА:
1.Касаційну скаргу Комунального підприємства по утриманню
житлового господарства Шевченківського району м. Києва
задовольнити.
2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від
26.06.2004р. у справі № 36/541 скасувати, а рішення
господарського суду міста Києва від 08.12.2003р. залишити в
силі.