ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13.07.2004 Справа N 14/277
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
розглянувши у відкритому Української державної інноваційної
судовому засіданні компанії заступника Генерального
касаційну скаргу прокурора України
та касаційне подання
на постанову від 10.02.2004
Київського апеляційного
господарського суду
у справі № 14/277
за позовом НВО “ДЕВЗ”
до УДІК
про стягнення 2360222 грн. збитків
В судовому засіданні оголошувалася перерва до 13.07.2004р.
В С Т А Н О В И В:
Рішенням від 24.12.2002 господарського суду м. Києва позов
задоволено - на підставі ст.ст. 161, 162, 203 ЦК України
( 435-15 ) (435-15)
(в редакції, чинній до 01.01.2004) постановлено
стягнути з відповідача 992622 грн. прямих збитків та 1367600
грн. збитків у вигляді неодержаних доходів, завданих позивачу у
зв’язку з припиненням подальшого фінансування відповідачем
інноваційного проекту шляхом відмови від виконання зобов’язань
за інноваційним договором № 98-07 від 12.11.98, та з посиланням
на доведеність розміру понесених позивачем збитків.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від
10.02.2004 рішення залишено без змін з тих же підстав.
Заступник Генерального прокурора України у внесеному касаційному
поданні просить рішення та постанову скасувати, справу передати
на новий розгляд до господарського суду м. Києва, оскільки
вважає, що задовольняючи позов про стягнення збитків, судом не
виконано вказівку Верховного Суду України щодо належної
юридичної оцінки умов інноваційного договору, яка містилася в
постанові від 26.08.2003, зокрема, не надано оцінку підпункту
11.5 інноваційного договору, яким передбачено, що відповідач не
несе відповідальності за затримку перерахування коштів НВО
“ДЕВЗ”.
Окрім того, у касаційному поданні вказується на те, що жодних
додаткових умов до інноваційного договору відповідач не
ініціював, а лише запропонував НВО “ДЕВЗ” надати УДІК необхідний
пакет документів, як того вимагає Положення про кредитування та
фінансування інноваційних та інвестиційних проектів, затверджене
постановою правління УДІК від 17.08.2000 № 18.
Українська державна інноваційна компанія у поданій касаційній
скарзі просить рішення та постанову скасувати, прийняти нове
рішення про відмову в позові, посилаючись на те, що згідно
п.п. 7.9, 7.10 Статуту УДІК (затверджено постановою КМ України
від 15.06.2000 № 979 ( 979-2000-п ) (979-2000-п)
) рішення про здійснення
інвестиційної діяльності або її зупинення чи припинення
оформлюється протокольно з видачею відповідної постанови
правління УДІК, у зв’язку з чим лист УДІК від 06.02.2002 № 15-
362, на думку скаржника, не може розцінюватися як прийняття УДІК
рішення про відмову від подальшого здійснення інвестиційної
діяльності.
Колегія суддів, перевіривши фактичні обставини справи на предмет
правильності їх юридичної оцінки судами першої і апеляційної
інстанцій та заслухавши пояснення присутніх у засіданні
представників сторін і Генеральної прокуратури України, дійшла
висновку, що касаційна скарга та касаційне подання підлягають
відхиленню, а оскаржувані рішення та постанова – залишенню без
змін з наступних підстав.
На спірні цивільні правовідносини, пов’язані з відшкодуванням
збиткўв, заподіяних позивачу внаслідок неналежного виконання
відповідачем грошових інвестиційних зобов’язань за інноваційним
договором № 98-07 від 12.11.98, поширюється дія ст. 161, 162,
203 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
(в редакції, чинній до 01.01.2004) та
ст.ст. 20, 21 Закону України “Про інвестиційну діяльність”
( 1560-12 ) (1560-12)
, чим спростовуються помилкові посилання прокуратури
та скаржника в обгрунтування своїх заперечень на Положення про
кредитування та фінансування інноваційних та інвестиційних
проектів (затверджено постановою правління УДІК від 17.08.2000
№ 18).
Відповідно до ч. 2 ст. 4 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
касаційна
інстанція відхиляє зазначену постанову правління УДІК, як таку,
що не є нормативним актом, а є лише внутрішнім документом
відповідача, в той час як згідно п. 7.3 інноваційного договору
№ 98-07 від 12.11.98 питання, не врегульовані даним договором,
врегульовуються чинним законодавством України.
В зв’язку з цим не приймаються до уваги твердження прокуратури
та скаржника щодо відсутності ініціювання відповідачем
додаткових умов до інноваційного договору та лише запропонування
позивачу надати УДІК необхідний пакет документів, оскільки
підставою для висунення таких пропозицій визначено вищезгадану
постанову правління УДІК від 17.08.2000 № 18, яка не породжує
юридичних наслідків для сторін інноваційної угоди.
Судом першої та апеляційної інстанції на підставі ретельної
правової оцінки умов, умов укладеного між сторонами
інноваційного договору № 98-07 від 12.11.98, додатків до цього
договору, договору № 26-203/97 від 16.05.97, укладеного між НВО
“ДЕВЗ” та Укрзалізницею, додаткової угоди № 3 від 16.12.99,
договору застави від 24.11.98, договору страхування заставленого
майна № 110120 від 26.04.99, платіжних доручень (а.с. 41-45, том
1), листа УДІК від 06.02.2002 № 15-362 та інших наявних у справі
доказів з достовірністю встановлено обставини неналежного
виконання відповідачем як інвестором грошових зобов’язань за
інноваційною угодою, яке полягає у частковому виконанні
інвестиційних зобов’язань в обсязі 2000000 грн. і відмові в
подальшому фінансуванні інноваційного проекту та, як наслідок,
понесення позивачем 245982 грн. прямих збитків від страхування
заставленого майна, 746640 грн. прямих збитків по виконанню
інноваційного договору за рахунок власних коштів і 1367600 грн.
збитків у вигляді неодержаних доходів, які позивач отримав би
від третьої особи –Укрзалізниці за умовами договору № 26-203/97
від 16.05.97 в разі належного виконання зобов’язань
відповідачем.
На виконання вказівок, вміщених в постанові Верховного Суду
України від 26.08.2003, які стосувалися встановлення дійсного
розміру збитків позивача та вирішення питань про входження до
збитків сум страхових платежів та власних витрат НВО “ДЕВЗ” на
здійснення інноваційного проекту, судом при новому розгляді
справи встановлено понесення позивачем збитків в загальній сумі
2360222 грн. (245982 + 746640 + 1367600). Складовими частинами
цих збитків судом правомірно визначено витрати НВО “ДЕВЗ”,
пов’язані зі сплатою страхового платежу (245982 грн.) за
страхування заставленого майна (п. 2.4.4 договору застави від
24.11.98), причому укладення договору застави в забезпечення
повернення інноваційної позики вимагалося пунктом 2.2.5
інноваційного договору № 98-07 від 12.11.98 та виконано
позичальником, а також витрати позивача на фінансування
інноваційного проекту за власні кошти в сумі 746640 грн.
Водночас судом також встановлено обгрунтованість розрахунку
позивача в частині збитків у вигляді неодержаного чистого доходу
в сумі 1367600 грн. від реалізації науково-технічної продукції
третій особі (Укрзалізниці) в рамках договору № 26-203/97 від
16.05.97, який позивач мав би отримати в разі належного
виконання відповідачем (інвестором) своїх зобов’язань по
фінансуванню інноваційного проекту в повному обсязі та у
встановлений строк. При цьому при визначенні розміру упущеної
вигоди позивача судом враховано та виключено із складу валового
доходу суму необхідної для повернення інноваційної позики
(7430000 грн.) та суму валових витрат на здійснення
інноваційного проекту (7430000 грн.).
Судом також зафіксовано наявність причинно-наслідкового зв’язку
між невиконанням відповідачем договірних зобов’язань в повному
обсязі і у встановлений строк - до закінчення строку дії
інноваційного договору (вересень 2001р.) та заподіянням позивачу
збитків, що не спростовано скаржником та прокуратурою.
Згідно зі ст. 203 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
в разі невиконання або
неналежного виконання зобов’язання боржником він зобов’язаний
відшкодувати кредиторові завдані цим збитки, під якими
розуміються витрати, зроблені кредитором, а також не одержані
кредитором доходи, які він одержав би, якби зобов’язання було
виконано боржником.
Отже, достатньою підставою для покладання на боржника
відповідальності у вигляді відшкодування збитків є факт
неналежного виконання відповідачем договірних зобов’язань, що
встановлено судом першої інстанції, підтверджено судом
апеляційної інстанції та не спростовано відповідачем.
Водночас колегія враховує, що положення ст. 203 ЦК ( 435-15 ) (435-15)
кореспондуються з вимогами ст. 20 Закону України “Про
інвестиційну діяльність” ( 1560-12 ) (1560-12)
, згідно яких при
недодержанні договірних зобов’язань суб’єкти інвестиційної
діяльності несуть майнову та іншу відповідальність, передбачену
законодавством України і укладеними договорами, а ст. 21 цього
закону прямо передбачено обов’язок інвестора відшкодувати збитки
учасникам інвестиційної діяльності в разі одностороннього
зупинення або припинення такої діяльності інвестором.
Окрім того, виходячи зі змісту ч. 2 ст. 203 ЦК України
( 435-15 ) (435-15)
правова природа упущеної вигоди полягає в тому, що
підставою її відшкодування є доведеність реального отримання
позивачем в майбутньому певних доходів, які він був позбавлений
можливості отримати саме у зв’язку з неналежним виконанням
зобов’язання відповідачем (боржником). В даному випадку судом
при прийняття рішень встановлено неможливість одержання
позивачем прибутку в розмірі 1367600 грн. в рамках виконання
договору № 26-203/97 від 16.05.97 у зв’язку з неправомірним
припиненням відповідачем фінансування інноваційного проекту
згідно умов інноваційного договору від 12.11.98 № 98-07, тобто
чўтко простежується причинно-наслідковий зв’язок, оскільки
збитки від невиконання договору з третьою особою мають похідний
характер від невиконаних інвестиційних зобов’язань відповідача.
Натомість висновки скаржника та прокуратури про відсутність
підстав для відшкодування збитків про суті грунтуються лише на
відсутності прийняття відповідачем як інвестором рішення у формі
постанови правління УДІК про зупинення або припинення
інвестиційної діяльності у відповідності зі ст. 21 Закону
України “Про інвестиційну діяльність” ( 1560-12 ) (1560-12)
та розділом 7
Статуту УДІК ( 979-2000-п ) (979-2000-п)
(затверджено постановою КМУ від
15.06.2000 № 979).
Однак, зазначені висновки прокуратури та відповідача
відхиляються касаційною інстанцією як такі, що не відповідають
фактичним обставинам справи з наступних підстав. Чинним
інвестиційним законодавством України взагалі і ст. 21 Закону
України “Про інвестиційну діяльність” ( 1560-12 ) (1560-12)
зокрема не
встановлено механізм та форму прийняття інвестором рішення про
зупинення або припинення інвестиційної діяльності, а тому суд
першої інстанції цілком обгрунтовано дійшов висновку про
фактичне прийняття відповідачем такого рішення у формі листа від
06.02.2002 № 15-362, який по суті є завуальованою відмовою
останнього від подальшого фінансування інноваційного проекту
всупереч умовам інноваційної угоди, оскільки в односторонньому
порядку цим листом запроваджено додаткові умови-обмеження до
договору, які унеможливлюють їх виконання позивачем та зупиняють
на невизначений термін зобов’язання відповідача дофінансувати
інвестиційний проект. При цьому судом враховано, що оформлене
листом відповідача від 06.02.2002 безпідставне нав’язування
контрагенту додаткових умов є односторонньою зміною умов
інноваційного договору від 12.11.98 № 98-07 всупереч вимогам
ст. 162 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
, а внесення змін чи доповнень до
договору з цього приводу у встановленому порядку (за згодою
сторін) не мало місця.
Як встановлено судом, в листі від 06.02.2002 № 156-362
відповідач зазначив про можливість розгляду кредитною радою
питання щодо подальшого фінансування інноваційного проекту лише
за умов надання позивачем пакету документів з висновком науково-
технічної експертизи, в якому необхідно зазначити елементи
новації проекту.
За таких обставин колегія відхиляє інше тлумачення скаржниками
змісту згаданого листа виключно як інформаційного листа –
відповіді на звернення НВО “ДЕВЗ”, яке по суті стосується
заперечень щодо оцінки судом зазначеного доказу по справі,
оскільки згідно імперативних вимог ч. 2 ст. 111-7 ГПК касаційна
інстанція не має права збирати нові докази чи додатково
перевіряти наявні у справі докази.
Наявні посилання прокуратури та відповідача на п.п. 6.3, 11.6
інноваційного договору від 12.11.98 та п. п 7.9, 7.10 Статуту
УДІК ( 979-2000-п ) (979-2000-п)
по суті є посиланнями на недоведеність
прийняття відповідачем рішення про односторонню відмову від
виконання зазначеного договору та припинення інвестиційної
діяльності, однак у касаційній скарзі (поданні) не допускаються
посилання на недоведеність обставин справи (ч. 2 ст. 111 ГПК
України ( 1798-12 ) (1798-12)
).
Не заслуговують на увагу також твердження прокуратури про
невиконання позивачем положень п.п. 2.2.7, 2.2.8, 2.2.15
інноваційного договору № 98-07, які стосуються зобов’язань НВО
“ДЕВЗ” щодо виконання вимог та розпоряджень УДІК про надання
фінансово-технічної звітної документації, оскільки судом з
посиланням на наявні у справі технічні звіти (а.с. 46-62)
спростовано наведені заперечення. До того ж навіть у разі
встановлення порушення позивачем зазначених умов договору це
надає іншій стороні право лише вимагати дострокового розірвання
інноваційного договору (п. 6.3 договору), що визнано
прокуратурою у касаційному поданні, але аж ніяк не право
односторонньої відмови від договору.
Разом з тим колегія відхиляє доводи прокуратури щодо відсутності
припинення дії інноваційного договору та лише наявність затримки
фінансування проекту за договором, які не мають значення для
справи, оскільки як встановлено постановою Верховного Суду
України від 26.08.2003, відповідно до ст. 203 ЦК України
( 435-15 ) (435-15)
обов’язок боржника відшкодувати кредиторові збитки
виникає в разі невиконання чи неналежного виконання зобов’язання
боржником незалежно від строку дії цього зобов’язання. Тобто,
обставини чинності інноваційного договору чи його припинення у
встановленому порядку жодним чином не впливають на обов’язок
боржника відшкодувати понесені кредитом збитки в разі
доведеності останніх.
Колегія також погоджується з висновком суду апеляційної
інстанції про відсутність в інноваційному договорі умов про
необхідність надання позивачем за місцем своєї реєстрації пакету
документів з висновком науково-технічної експертизи про елементи
новації проекту, що оформлено листом відповідача від 06.02.2002
№ 15-362. Адже, викладена у цьому листі вимога позивачу довести
новацію проекту виходить за межі кола обов’язків позичальника
(позивача), вичерпно врегульованих договором.
До того ж сам факт укладення інноваційного договору зі сторони
відповідача підтверджує згоду останнього з інноваційним
характером запропонованого позивачем проекту, що не потребує
додаткового доведення. Окрім того, згідно з п.п. 2.2.7, 2.2.8
договору від 12.11.98 № 98-07 підприємство зобов’язане надавати
на вимогу інвестора відповідну інформацію про результати
реалізації виконуваного позивачем проекту, але аж ніяк не
доводити його інноваційність, що повинно передувати укладенню
інноваційної угоди. Тим більше, що обізнаність відповідача з
інноваційністю проекту підтверджується додатком № 1 до
інноваційного договору (опис та характеристики інноваційної
продукції – а.с. 14, том 1).
Не заслуговують на увагу посилання скаржника та прокуратури в
обгрунтування своїх заперечень на п. 11.5 інноваційного
договору, згідно якого відповідач не несе відповідальності за
затримку (що є тотожним простроченню) перерахування коштів НВО
“ДЕВЗ”, оскільки зазначений пункт договору не відповідає вимогам
ч. 1 ст. 213 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
(в редакції чинній до
01.01.2004) та ч. 2 ст. 612 нині чинного ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
,
згідно яких боржник, який прострочив виконання, відповідає перед
кредитором за збитки, завдані простроченням, і за неможливість
виконання, що випадково настала після прострочення.
Тим більше, що стаття 213 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
не передбачає
можливість договірного застереження щодо звільнення боржника від
відповідальності за прострочення виконання зобов’язання.
Натомість помилковими визнаються твердження відповідача про
порушення судом першої та апеляційної інстанцій вимог ст.ст. 64,
98 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
шляхом незалучення Генеральної
прокуратури України для участі до розгляду справи в суді,
оскільки згідно з ч. 1 ст. 29 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
прокурор
може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом
інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва
інтересів громадянина або держави.
Окрім того, чинне процесуальне законодавство України не надає
права господарському суду за власною ініціативою залучати
прокурора до участі у справі.
Отже, наведені обставини свідчать про виконання судами першої та
апеляційної інстанцій вказівок, вміщених в постанові Верховного
Суду України від 26.08.2003, шляхом встановлення дійсного
розміру збитків, понесених позивачем внаслідок неналежного
виконання відповідачем договірних зобов’язань, чим
спростовуються доводи скаржника та прокуратури про ігнорування
цих вказівок, а тому підстави для скасування оскаржуваних
рішення та постанови відсутні.
Враховуючи викладене та керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9,
111-11 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, суд
П О С Т А Н О В И В:
Рішення від 24.12.2003 господарського суду м. Києва та постанову
від 10.02.2004 Київського апеляційного господарського суду у
справі № 14/277 залишити без змін, а касаційне подання
заступника Генерального прокурора України та касаційну скаргу
Української державної інноваційної компанії – без задоволення.