ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13.07.2004 Справа N 9/18-194-3/376-3470
м. Київ
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
розглянувши касаційну скаргу Тернопільського державного
орендного підприємства “Г”
на постанову Львівського апеляційного господарського суду від
26.05.2003 р.
у справі № 9/18-194-3/376-3470
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “Л”
до Тернопільського державного орендного підприємства “Г”
про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою,
В С Т А Н О В И В:
Ухвалою Вищого господарського суду України від 16.12.2003р.
касаційне провадження, порушене за касаційною скаргою
Тернопільського державного орендного підприємства “Г” на
постанову Львівського апеляційного господарського суду від
26.05.2003р. у справі № 9/18-194-3/376-3470, було зупинено у
зв’язку з тим, що у іншій господарській справі № 4/424-4107
вирішується спір про право користування земельною ділянкою, яка
є об’єктом дослідження у даній справі. Касаційне провадження
було зупинено до закінчення перегляду судового рішення від
24.09.2003р. у справі № 4/428-4107 у апеляційному порядку.
Ухвалою Вищого господарського суду України від 25.06.2004р.
касаційне провадження у даній справі поновлено у зв’язку з
усуненням обставин, що зумовили його зупинення.
7.07.Тернопільське державне орендне підприємство “Г”
(відповідач) надіслав до Вищого господарського суду України
клопотання про повторне зупинення касаційного провадження у
справі № 9/18-194-3/376-3470, оскільки спір про право
користування земельною ділянкою, яка є об’єктом дослідження у
даній справі, продовжує вирішуватися у господарському суді
Тернопільської області, але вже в іншій судовій справі
№ 6/26-189, за позовом ДОП “Г” від 02.02.2004р.
Колегія суддів, розглянувши вказане клопотання дійшла висновку
про те, що воно не підлягає задоволенню.
Так, в силу ст. 111-5 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
касаційна
інстанція використовує процесуальні права суду першої інстанції
виключно для перевірки юридичної оцінки обставин справи та
повноти їх встановлення у рішенні або постанові господарського
суду. Ухвалені ж у майбутньому судові рішення у справі
№ 6/26-189, про яку йде мова у клопотанні, не можуть вплинути на
результат перевірки касаційною інстанцією законності та
обгрунтованості оскаржуваних судових актів у даній справі,
ухвалених судом раніше: 06.03.2003р. (рішення) та 25.05.2003р.
(постанова).
Рішенням господарського суду Тернопільської області від
06.03.2003р., залишеним без змін постановою Львівського
апеляційного господарського суду від 26.05.2003р., позовні
вимоги товариства з обмеженою відповідальністю (ТОВ) “Л” до
Тернопільського державного орендного підприємства (ДОП) “Г” про
усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, задоволено
частково.
Згідно рішення господарського суду відповідача зобов’язано
знести належні йому модулі із збірно-розбірних металевих
конструкцій, які розташовані на земельній ділянці, наданій у
постійне користування позивачу; стягнуто з відповідача судові
витрати на користь позивача; в решті позову відмовлено.
При цьому суди двох інстанцій керувалися ст.ст. 43, 44
Земельного кодексу УРСР ( 561-12 ) (561-12)
(чинного на момент звернення
позивача до суду), ст.ст. 95,152 Земельного кодексу України
( 2768-14 ) (2768-14)
(у редакції від 25.10.2001 р.) та виходили з такого.
5.03.1998 року позивачу видано Державний акт на право постійного
користування земельною ділянкою площею 10224,57 м2 в межах
згідно плану землекористування для обслуговування викуплених
адміністративно-складських приміщень за адресою вул. Збарська,16
у м. Тернопіль, відповідно до рішення виконавчого комітету
міської ради народних депутатів від 10.12.1997 р. № 1026.
Вказаний Державний акт 1-ТР № 002219 зареєстрований в Книзі
записів державних актів на право постійного користування землею
№ 288.
Суди двох інстанцій визнавши легітимними, тобто, такими, що у
судовому порядку не скасовані, вказані Державний акт, рішення
міськради та інші документи, на підставі яких компетентним
органом було видано Державним акт, дійшли висновку про те, що
цей акт не лише посвідчує право постійного користування землею,
але й породжує певні правові наслідки для землекористувача та
інших осіб.
Рішенням виконкому Тернопільської міської ради № 251 від
23.03.2002р. позивачу дозволено будівництво складу-магазину на
закріпленій за ним земельній ділянці.
Утім, на зазначеній території знаходяться модулі із
збірно-розбірних конструкцій, які належать відповідачу на праві
повного господарського відання. На неодноразові вимоги позивача
демонтувати металеві модулі, відповідач відмовлявся, мотивуючи
свою неспроможність відсутністю коштів на рахунку.
Судами двох інстанцій також встановлено, що для потреб “О”
рішеннями Тернопільської міської ради народних депутатів
(трудящих) № 419 від 09.07.1970 р.; № 256 від 23.03.1978р.;
№ 159 від 27.02.1981 р. та № 827 від 28.10.1983р. (а.с.58-61
т.1) виділено у постійне користування земельні ділянки площею
відповідно до 200 м2; 400 м2; 1000 м2 200 м2, загальною площею
1800 м2.
Відповідно до наказу Тернопільського обласного підприємства “О”
№ 100-а від 26.06.1992 р. шляхом зміни назви створено
Тернопільське державне обласне підприємство “Г”.
Однак, суди двох інстанцій, посилаючись на те, що відповідачем
не доведені правомірність розміщення металевих конструкцій на
земельній ділянці, належній позивачу, та неможливість їх
демонтажу чи перенесення, дійшли висновку про правомірність
задоволення вимог позивача.
Позовні вимоги в частині заборони відповідачу чинити перешкоди у
проведенні будівельних робіт, суд першої інстанції визнав
такими, що не підлягають задоволенню у зв’язку з відсутністю
належних та допустимих доказів.
Не погоджуючись з вказаними рішенням та постановою, відповідач
звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною
скаргою, в якій просить суд їх скасувати та прийняти нове
рішення, яким відмовити в задоволенні позову ТОВ “Л”.
У своїй касаційній скарзі скаржник посилається на порушення
судами двох інстанцій норм матеріального та процесуального
права.
Зокрема, скаржник вважає, що судами порушено вимоги Закону
України “Про введення мораторію на примусову реалізацію майна”
( 2864-14 ) (2864-14)
, яким встановлено недопущення руйнування цілісних
майнових комплексів державних підприємств.
Порушення норм процесуального права скаржник вбачає в тому, що
судами двох інстанцій при розгляді справи не були взяті до уваги
подані відповідачем докази законного користування ним земельною
ділянкою, на якій розміщенні приміщення із збірно-розбірних
металевих конструкцій (а.с.58,59,60,61 т.1).
Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у
касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги,
проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи
застосування судом норм матеріального та процесуального права
при ухваленні оскаржуваних судових актів, знаходить касаційну
скаргу такою, що підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Висновку про те, що оскільки у відповідача відсутні докази
правомірного розміщення на спірній земельній ділянці споруд
тимчасового призначення, то позивач має права вимагати їх
знесення у примусовому порядку, суди двох інстанцій дійшли без
з’ясування всіх обставин справи і з порушенням вимог
процесуального законодавства.
Так, відповідно до ст. 4-7 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, судові
рішення приймаються за результатами обговорення усіх обставин
справи.
Принцип об’єктивної істини, тобто відповідності висновків,
викладених у судовому акті, дійсним обставинам справи,
реалізується також положеннями ст. 38 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
,
яка зобов’язує господарський суд не обмежуватись поданими
документами і матеріалами, а й витребувати від підприємств та
організацій незалежно від їх участі у справі документи і
матеріали, необхідні для вирішення спору, у разі недостатності
поданих сторонами документів.
Відповідно до ст. 43 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
господарський суд
оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується
на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому
процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись
законом.
Утім, суди двох інстанцій, зобов’язуючи відповідача знести
належні йому модулі із збірно-розбірних металевих конструкцій,
не дали юридичної оцінки згаданим у оскаржуваних судових актах
рішенням Тернопільської міської Ради народних депутатів від
23.03.1978р., 27.02.1981р., 09.07.1970р. 28.10.1983р. (а.с.58-61
т.1), які свідчать про закріплення земельної ділянки загальною
площею 1800 м2 по вул.Збаразькій,16 за Тернопільською базою “О”,
яка шляхом зміни назви перереєструвалася у Тернопільське
державне орендне підприємство “Г” (відповідач).
В силу п. 4 ч. 1 ст. 10 Земельного кодексу Української РСР
( 561-12 ) (561-12)
(у редакції до 1990р.) міські Ради депутатів трудящих
надають в користування, а також вилучають земельні ділянки для
державних або громадських потреб відповідно до ст.ст. 16, 37, 38
цього Кодексу.
Отже, вказані вище рішення, як і рішення № 1026 від
10.12.1997р., на підставі якого було видано позивачу Державний
акт на право постійного користування землею (а.с.11 т.1),
прийняті у межах компетенції Тернопільської міської ради
народних депутатів.
Утім, відповідно до ч. 4 ст. 16 названого кодексу надання
земельної ділянки, що є в користуванні, іншому
землекористувачеві провадиться тільки після вилучення даної
ділянки.
Згідно приписів ст.ст. 20, 22 цього ЗК право землекористування
засвідчується державними актами на право користування землею,
які видаються після відводу земельних ділянок в натурі. При
цьому, приступати до користування наданою земельною ділянкою до
встановлення відповідними землевпорядними органами меж цієї
ділянки в натурі (на місцевості) і видачі документа, який
засвідчує право користування землею, забороняється.
Разом з тим, як встановлено судами двох інстанцій і
підтверджується матеріалами справи, відповідач спірною ділянкою
користувався і користується до теперішнього часу, а саме
розміщує на ній належні йому модулі із збірно-розбірних
металевих конструкцій, які передав в оренду суб’єктам
підприємницької діяльності (а.с.109-135 т.1).
Доказів того, що у відповідача були вилучені надані йому
рішеннями Тернопільської міської ради народних депутатів
земельні ділянки, у матеріалах справи відсутні.
Отже, висновок двох судів про те, що відповідач неправомірно
розміщує належні йому споруди на спірній земельній ділянці,
колегія суддів вважає передчасним, оскільки відсутність у
підприємства правовстановлюючих документів на користування
земельною ділянкою не може однозначно розглядатися як
відсутність у нього права землекористування взагалі, оскільки
відповідне право набуто ним (відповідачем) внаслідок зміни назви
підприємства на підставі наказу № 100-а від 26.06.1992 р. з “О”
на “Г” (а.с.91 т.1), якому рішеннями міськвиконкому відводились
земельні ділянки за адресою: вул.Збаразька,16 для встановлення
збірно-розбірного металевого складського павільйону; під
будівництво складу для зберігання галантерейних і
парфюмерно-косметичних товарів; під будівництво
адміністративного будинку бази; під розширення складських
приміщень.
Крім того, пунктом 2 рішення від 28.10.1983 р. (а.с.61 т.1)
міська рада зобов’язала управління головного архітектурного
міста закріплення земельної ділянки за базою “О” оформити
відповідною документацією.
Пунктом 5 Постанови Верховної Ради Української РСР № 562-ХІІ
( 562-12 ) (562-12)
від 18.12.1990 р. визначено, що особи, які мають у
користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію
Земельного кодексу України ( 2768-14 ) (2768-14)
, зберігають свої права на
користування до оформлення ними в встановленому порядку прав
власності на землю або землекористування.
Дію такого права на користування було подовжено постановою
Верховної Ради Української РСР № 1312-ХІV ( 1312-14 ) (1312-14)
від
17.12.1999 р. до 01.01.2004р., а пунктом 6 Перехідних положень
Земельного кодексу України ( 2768-14 ) (2768-14)
, що набув чинності
25.10.2001р. – до 01.01.2005 р.
Отже, наведене свідчить про те, що судами двох інстанцій не
з’ясовано в повному обсязі такої обставини як правомірність
розміщення відповідачем майна, що перебуває у нього на праві
повного господарському віданні, на спірній земельній ділянці. У
зв’язку з цим відсутні підстави вважати, що господарським судом
першої інстанції та судом апеляційної інстанції дана правильна
оцінка спірним правовідносинам та зроблений відповідаючий чинним
нормам права висновок щодо прав і обов’язків сторін.
В силу вимог ст. 111-7 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, допущені судом
порушення не можуть бути усунуті судом касаційної інстанції.
Враховуючи викладене, оскаржувані судові акти у даній справі
підлягають скасуванню, а справа – передачі на новий розгляд.
При новому розгляді справи місцевому господарському суду слід
урахувати викладене, вжити всіх передбачених законом заходів до
всебічного, повного й об’єктивного з’ясування обставин справи,
дійсних прав та обов’язків сторін і залежно від установленого
постановити обгрунтоване рішення.
Відповідно до ст. 111-12 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, вказівки, що
містяться у постанові касаційної інстанції, є обов’язковими для
суду першої інстанції під час нового розгляду справи.
Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9 – 111-11, Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, колегія суддів
ПОСТАНОВИЛА:
1. Касаційну скаргу Тернопільського державного орендного
підприємства “Г” задовольнити частково.
2. Рішення господарського суду Тернопільської області від
06.03.2003р. та постанову Львівського апеляційного
господарського суду від 26.05.2003р. у справі
№ 9/18-194-3/376-3470 скасувати.
3.Справу № 9/18-194-3/376-3470 направити до господарського суду
Тернопільської області на новий розгляд.