ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13.07.2004 Справа N 6/1
м. Київ
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
розглянувши касаційну скаргу Відкритого акціонерного товариства
“МЗ”
на постанову Донецького апеляційного господарського суду від
17.03.2004р.
у справі № 6/1
за позовом Приватного підприємства “Е”
до Відкритого акціонерного товариства “МЗ”
про стягнення 196476,36 грн.,
В С Т А Н О В И В:
Рішенням господарського суду Донецької області від 17.02.2004р.,
залишеним без змін постановою Донецького апеляційного
господарського суду від 17.03.2004р., позовні вимоги Приватного
підприємства “Е” до Відкритого акціонерного товариства “МЗ” про
стягнення 196 476,36 грн. задоволено. Згідно рішення суду
присуджено до стягнення з відповідача 194 083,56 грн.
заборгованості, 3% річних у сумі 2 392,80 грн.
Вирішуючи даний спір по суті заявлених вимог, суди двох
інстанцій встановили, що відповідно до залізничної квитанції
№ 45547283 від 24.07.2002р. ВАТ “ДЗ” відвантажив на адресу ВАТ
“МЗ” валки прокатні чавунні загальною вагою 33,5 т (а.с.12).
Разом з накладною виданий сертифікат якості № 33 від
23.07.2002р., де отримувачем цієї продукції вказане ВАТ “МЗ”
(відповідач).
Прокатні чавунні валки, які отримані відповідачем, належали АТЗТ
“ПК”, що підтверджується листом ВАТ “ДЗ”, направленим на адресу
ВАТ “МЗ” від 08.08.2002р. № 3/33-853 (а.с.14) та листом ВАТ
“ДЗ”, направленим на адресу позивача – ПП “ЕС” від 29.01.2004р.
№ 3/06-200 (а.с.42).
Листом від 23.07.2002р. ВАТ “МЗ” повідомив АТЗТ “ПК” реквізити
для відвантаження прокатних валків від ВАТ “ДЗ” (а.с.7). За цими
реквізитами була зроблена поставка.
02.07.2003р. АТЗТ “ПК” та ПП “Е” уклали договір про уступку
права вимоги вартості чавунних валків, які відвантажені ВАТ “ДЗ”
на адресу відповідача за залізничною накладною № 45547283
(а.с.43-44). За цією угодою ПП “Е” отримало право вимагати від
відповідача оплати вартості 9 прокатних чавунних валків.
Оскільки цим договором строк оплати встановлений не був, то суди
двох інстанцій дійшли висновку про те, що оплата повинна була
здійснена відповідачем протягом 7 днів з моменту вимоги оплати,
якими є надісланий листом позивача від 25.06.2003р. № 195
(а.с.9) відповідачу рахунок фактура № 692 від 25.06.2003р.
(а.с.10.) та претензія № 44 від 06.10.2003р. (а.с.17).
Встановивши, що відповідач прокатні чавунні валки позивачу не
повернув та їх вартість не сплатив, суди двох інстанцій дійшли
висновку про задоволення позовних вимог у повному обсязі, а саме
про стягнення з відповідача вартості прокатних чавунних валків у
сумі 194083,56 грн. та 3% річних за кожний день прострочки
невиконання зобов’язань починаючи з 25.06.2003р.
Не погоджуючись з вказаними рішенням та постановою, відповідач
звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною
скаргою, в якій просить суд вказані судові акти скасувати як
такі, що ухвалені з порушенням норм матеріального та
процесуального права, та ухвалити нове рішення про відмову у
позові.
Позивач надіслав до Вищого господарського суду України відзив на
касаційну скаргу відповідача, в якому просить оскаржувані
рішення та постанову залишити без змін з мотивів, викладених у
відзиві.
Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у
касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги,
проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи
застосування судом норм матеріального та процесуального права
при ухваленні оскаржуваних судових актів, знаходить касаційну
скаргу такою, що підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Згідно ч. 1 ст. 111-10 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
підставами для
скасування або зміни рішення місцевого чи апеляційного
господарського суду або постанови апеляційного господарського
суду є порушення або неправильне застосування норм матеріального
чи процесуального права.
Відповідно до ст. 129 Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
, одним
з основних принципів судочинства, є законність. Принцип
законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при
вирішенні справ повинен не лише правильно застосовувати норми
матеріального права до взаємовідносин сторін, а й додержуватись
норм процесуального права.
Так, відповідно до ст. 1 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, підприємства,
установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі
іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність
без створення юридичної особи і в установленому порядку набули
статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право
звертатися до господарського суду згідно з встановленою
підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених
або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
Згідно з ч. 2 ст. 21 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
позивачами є
підприємства та організації, що подали позов про захист
порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом
інтересу.
В силу ст. 2 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, господарський суд порушує
провадження у справі за позовами, зокрема, підприємств та
організацій, які звертаються до господарського суду за захистом
своїх прав та охоронюваних законом інтересів.
Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст. 2 Закону
України “Про судоустрій України” ( 3018-14 ) (3018-14)
є, зокрема, захист
гарантованих Конституцією України та законами, прав і законних
інтересів юридичних осіб.
Так, вирішуючи переданий на розгляд господарського суду спір по
суті, суд повинен з’ясувати наявність чи відсутність факту
порушення або оспорення і відповідно ухвалити рішення про захист
порушеного права або відмову позивачу у захисті, встановивши
безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
В силу ст. 47 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, судове рішення
приймається суддею за результатами обговорення усіх обставин
справи. При цьому, в силу ст. 38 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, суд у
разі, якщо подані сторонами докази є недостатніми, зобов’язаний
витребувати від підприємств та організацій незалежно від їх
участі у справі документи і матеріали, необхідні для вирішення
спору.
Отже, прийняті судові акти повинні бути законними і
обгрунтованими.
Відповідно до роз’яснень Пленуму Верховного Суду України,
викладених у п. 1 постанови від 29.12.1976 року № 11 “Про судове
рішення” ( v0011700-76 ) (v0011700-76)
, обгрунтованим визнається рішення, в
якому повно відображені обставини, що мають значення для даної
справи, висновки суду про встановлені обставини і правові
наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються
достовірними доказами, дослідженими в судовому засідання.
Законним рішення є тоді, коли суд, виконавши всі вимоги
процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини,
вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що
підлягають застосуванню до даних правовідносин.
Утім, оскаржувані судові акти цим вимогам не відповідають.
Так, відповідно до ч. 2 п. 4 Прикінцевих положень Господарського
кодексу України ( 436-15 ) (436-15)
, до господарських відносин, що
виникли до набрання чинності відповідними положеннями
Господарського кодексу України ( 436-15 ) (436-15)
, зазначені положення
застосовуються щодо тих прав і обов'язків, які продовжують
існувати або виникли після набрання чинності цими положеннями.
Позивач у своїй позовній заяві, яка ухвалою господарського суду
Донецької області від 10.01.2004р. прийнята до розгляду,
стверджує, що відповідач свої зобов’язання щодо оплати
поставлених йому прокатних чавунних валків, починаючи з
25.06.2003р., не виконав. Отже, оскільки обов’язок відповідача,
на який посилається позивач, продовжує існувати, то до спірних
правовідносин повинні застосовуватися норми Господарського
кодексу України ( 436-15 ) (436-15)
.
Згідно ст. 1 Господарського кодексу України ( 436-15 ) (436-15)
цей
кодекс визначає основні засади господарювання в Україні і
регулює господарські відносини, що виникають у процесі
організації та здійснення господарської діяльності між
суб’єктами господарювання.
Сферу господарських відносин становлять, у тому числі,
господарсько-виробничі відносини, якими є майнові та інші
відносини, що виникають між суб’єктами господарювання при
безпосередньому здійсненні господарської діяльності (ст. 3 ГК
України).
Особливості регулювання майнових відносин суб’єктів
господарювання визначаються цим Кодексом (ч. 2 ст. 4).
В силу ст. 173 Господарського кодексу України ( 436-15 ) (436-15)
господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом
господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері
господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу
якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник)
зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи
управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта
(виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати
інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт
(управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати
від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Основними видами господарських зобов'язань є
майново-господарські зобов'язання та організаційно-господарські
зобов'язання.
Підстави виникнення господарських зобов’язань, визначені у
ст. 174 названого Кодексу, відповідно до якої господарські
зобов’язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору
та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не
передбачених законом, але таких, які йому не суперечать; у
результаті інших дій суб’єктів. Аналогічне положення вказаної
норми міститься у ст. 11 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
,
який набрав чинності з 01.01.2004р., і було передбачено у ст. 4
Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
у редакції від 1963 р.
Відповідно до ст. 175 ГК України майново-господарськими
визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між
учасниками господарських відносин при здійсненні господарської
діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити
певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися
від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від
зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських
відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням
особливостей, передбачених цим Кодексом.
Способи захисту прав суб’єктів господарювання визначені у ст. 20
Господарського кодексу України ( 436-15 ) (436-15)
та ст. 16 Цивільного
кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
.
Отже, ухвалюючи у даній справі судові акти про стягнення з
відповідача вартості отриманих ним прокатних чавунних валків у
сумі 194083,56 грн. та 3% річних за прострочку виконання
зобов’язання, суди повинні б були на сам перед з’ясувати
підстави отримання відповідачем цих товарно-матеріальних
цінностей, виникнення у нього зобов’язання їх оплатити, а також
наявність у позивача права вимагати їх оплати.
Суди двох інстанцій посилаючись в оскаржуваних судових актах на
укладений між АТЗТ “ПК” та ПП “Е” (позивач) договір від
02.07.2003р. про уступку права вимоги, як на підставу отримання
позивачем права вимагати від відповідача оплати вартості 9
прокатних чавунних валків, не дали їй правової оцінки та не
з’ясували які саме права та обов’язки перейшли до нового
кредитора (позивача), а також на чому вони грунтувалися.
Так, за загальними правилами цивільного законодавства, уступка
вимоги кредитором іншій особі є одним з випадків заміни особи в
зобов’язаннях – цессією. Як наслідок, змінюється суб’єктний
склад зобов’язання, але зміст його залишається попереднім.
Відповідно до ст. 198 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
, у
редакції, що діяла на момент укладання договору уступки вимоги
від 02.07.2003р., кредитор, який уступив вимогу іншій особі,
зобов'язаний передати їй документи, що свідчать про право
вимоги.
Оскільки зміст вказаного договору від 02.07.2003р. не містить
посилання на зобов’язання, право вимоги за яким передається
новому кредиторові (позивачу), суди повинні були б для повного
з’ясування всіх обставин справи витребувати у ПП “Е” чи АТЗТ
“ПК” документи, що свідчили б про відповідне зобов’язання
відповідача перед АТЗТ “ПК”, його обсяги та умови, що існували
на момент переходу права уступки вимоги. З’ясування цих обставин
надасть можливість встановити також строк та порядок оплати
отриманих відповідачем прокатних чавунних валків.
Помилковим є посилання суду першої інстанції на те, що до
позивача перейшло право вимоги виконання зобов’язання за
договором № 256-02 від 15.05.2002р. на загальну суму 194 083,56
грн., оскільки відповідач не є стороною даного договору. Тим
більше згідно умов цього договору саме позивач зобов’язався
прийняти та оплатити валки чавунні, виготовлені ВАТ “ДЗ”. Тому
із зробленого судом першої інстанції висновку незрозуміло, яке
саме право вимоги і від кого воно перейшло до позивача за
вказаним договором.
Крім того, у постанові суду апеляційної інстанції не дана оцінка
доводам відповідача про те, що застосована судом першої
інстанції відповідальність не грунтується на договорі та вимогах
чинного законодавства, оскільки, як стверджує відповідач, між
ним та позивачем, а також між відповідачем та ВАТ “ДЗ” договірні
стосунки відсутні, а відтак ці доводи відповідача залишилися не
спростованими судом апеляційної інстанції.
Помилковим є посилання суду першої інстанції на лист позивача
від 23.07.2003р., направлений на адресу АТЗТ “ПК” (а.с.7), як на
пўдставу виникнення у відповідача зобов’язання по оплаті
чавунних валків, оскільки вказаний лист не містить ні обсягів ні
умов такого зобов’язання, тобто не визначає прав та обов’язків
сторін. Вказане стосується і акта від 26.06.2003р.
прийому-передачі ТМЦ, отриманих транзитом (а.с.11), підписаного
сторонами даного спору.
Наведене дає підстави вважати, що судами не досліджено належним
чином всіх обставини справи, не встановлено дійсних прав і
обов’язків сторін, а тому висновок судів двох інстанцій про
наявність у позивача права вимагати у відповідача оплати
отриманих ним від іншої особи - ВАТ “ДЗ” 9 прокатних чавунних
валків, а у відповідача обов’язку їх оплатити, є передчасним.
Враховуючи наведене, ухвалені у даній справі судові рішення та
постанова підлягають скасуванню, а справа передачі на новий
розгляд до суду першої інстанції.
Відповідно до ст. 111-12 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, вказівки, що
містяться у постанові касаційної інстанції, є обов’язковими для
суду першої інстанції під час нового розгляду справи.
Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9 – 111-11, Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, колегія суддів
ПОСТАНОВИЛА:
1. Касаційну скаргу Відкритого акціонерного товариства “МЗ”
задовольнити частково.
2. Рішення господарського суду Донецької області від
17.02.2004р. та постанову Донецького апеляційного господарського
суду від 17.03.2004р. у справі № 6/1 скасувати, а справу
передати на новий розгляд до господарського суду Донецької
області.