ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
08.07.2004 справа N 37/104
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого
суддів
розглянувши у Південної міжрайонної ДПІ у
відкритому м. Кривому Розі
судовому засіданні
касаційну скаргу
на постанову Дніпропетровського апеляційного
господарського суду від 02.02.2004
у справі № 37/104
господарського суду Дніпропетровської області
за позовом ВАТ "ПГК"
до Південної міжрайонної ДПІ у
м. Кривому Розі
про визнання недійсним розпорядження
ДПІ
в судовому засіданні взяли участь представники :
від позивача: присутній
від відповідача: присутній
В С Т А Н О В И В:
Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від
21.11.2003 у справі № 37/104, залишеним без змін постановою
Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 02.02.2004
позов задоволено: розпорядження ДПІ в Інгулецькому районі у м.
Кривий Ріг від 09.12.2002 № 342301/5-23/00191000 визнано
недійсним. Стягнуто з Південної міжрайонної ДПІ у м. Кривому Розі
на користь позивача 85 грн. державного мита та 118 грн. витрат на
інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.
У касаційній скарзі Південна міжрайонна ДПІ у м. Кривому Розі
просить скасувати постанову Дніпропетровського апеляційного
господарського суду від 02.02.2004, рішення господарського суду
Дніпропетровської області від 21.11.2003 у справі № 37/104 та
прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних
вимог, посилаючись на порушення господарським судом апеляційної
інстанції ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість"
( 168/97-ВР ) (168/97-ВР)
від 03.04.1997 № 168/97-ВР (зі змінами і
доповненнями) та неправильне застосування п. 1.2 ст. 1 Закону
України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків
перед бюджетами та державними цільовими фондами" ( 2181-14 ) (2181-14)
від
21.12.2000 № 2181-ІІІ, п. 7.4 Порядку заповнення та подання
податкової декларації з податку на додану вартість, затвердженого
наказом ДПА України від 30.05.1997 № 166 ( z0250-97 ) (z0250-97)
,
зареєстрованого в Міністерстві юстиції України від 09.07.1997
№ 250/2054.
Заслухавши пояснення представників позивача і відповідача,
перевіривши матеріали справи та правильність застосування
господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм
матеріального і процесуального права, колегія суддів Вищого
господарського суду України приходить до висновку, що касаційна
скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Господарськими судами першої та апеляційної інстанцій встановлено,
що розпорядженням ДПІ у Інгулецькому районі м. Кривий Ріг
(правонаступником якої є Південна міжрайонна ДПІ у м. Кривому
Розі) від 09.12.2002 № 342301/5-23/00191000 позивачу було зменшено
суму бюджетного відшкодування за липень 2001 р. на 167 597, 81
грн.
Підставою для прийняття вказаного розпорядження став акт від
27.05.2002 № 23/2-06/17, яким встановлено завищення податкового
кредиту у спірний період у зв'язку з безпідставним включенням
позивачем до складу податкового кредиту податку на додану вартість
у сумі 29 392, 14 грн. (що стало наслідком віднесення до складу
валових витрат вартості реактивної електроенергії), та податку на
додану вартість у сумі 138 205, 67 грн. у зв'язку з віднесенням до
податкового кредиту податку на додану вартість, сплаченого
постачальникам за товари, які були експортовані в межах бартерних
контрактів.
Задовольняючи позовні вимоги, господарські суди першої та
апеляційної інстанції виходили з того, що: по-перше, факт
відсутності порушень податкового законодавства з боку позивача не
підлягає доказуванню відповідно до ч. 2 ст. 35 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
, оскільки встановлений рішенням господарського суду
Дніпропетровської області від 03.04.2003 у справі № А27/18, яке
набрало законної сили, по-друге, у органів державної податкової
служби відсутнє право зменшувати суму бюджетного відшкодування
податку на додану вартість шляхом винесення розпорядження про
внесення змін у визначену платником суму податку на додану
вартість.
Однак, вищезазначені висновки господарських судів першої та
апеляційної інстанції не можна вважати такими, що ґрунтуються на
всебічному, повному та об'єктивному розгляді в судовому процесі
всіх обставин справи в їх сукупності та оцінці всіх доказів у
справі, як це передбачено ст. 43 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, з огляду
на наступне.
Відповідно до ч. 2 ст. 35 Господарського процесуального кодексу
України ( 1798-12 ) (1798-12)
факти, встановлені рішенням господарського
суду (іншого органу, який вирішує господарські спори) під час
розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших
спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.
Слід зазначити, що юридична оцінка обставин справи, правова
кваліфікація відносин, оцінка та тлумачення правових норм Законів
України "Про податок на додану вартість" ( 168/97-ВР ) (168/97-ВР)
та "Про
оподаткування прибутку підприємств" ( 334/94-ВР ) (334/94-ВР)
, надані в
рішенні господарського суду Дніпропетровської області від
03.04.2003 у справі № А27/18 не може вважатися встановленням
фактів (преюдицією) в розумінні ст. 35 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
.
Так, у рішенні господарського суду Дніпропетровської області від
03.04.2003 у справі № 27/18 надано детальну оцінку правовій нормі
п. 11.6 ст. 11 Закону України "Про податок на додану вартість"
( 168/97-ВР ) (168/97-ВР)
в підтвердження висновку про недоведеність
відповідачем "правомірності застосування іншої методики (відмінної
від використаної позивачем) щодо зменшення податкового кредиту ВАТ
"ПГК" на 262 156, 84 грн. при здійсненні товариством
товарообмінних (бартерних) операцій у сфері зовнішньоекономічної
діяльності" (а.с. 34), що не є встановленням фактів в розумінні
ст. 35 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
.
Обов'язок господарського суду оцінити докази за своїми внутрішнім
переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному
розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності
,керуючись законом, покладений на господарський суд статтею 43 ГПК
України ( 1798-12 ) (1798-12)
.
В порушення вимог вищевказаної норми ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
господарські суди першої та апеляційної інстанцій не надали
будьякої оцінки фактам порушень позивачем податкового
законодавства, встановленим відповідачем в акті перевірки (які
стали підставою для прийняття оскаржуваного розпорядження ДПІ у
Інгулецькому районі м. Кривий Ріг); не взяли до уваги, що рішення
суду може грунтуватися лише на тих доказах, які були предметом
дослідження і оцінки судом; при цьому відповідно до ст. 43 ГПК
України ( 1798-12 ) (1798-12)
наявні докази підлягають оцінці в їх
сукупності, і жодний доказ не має для господарського суду
заздалегідь встановленої сили.
Крім того, слід зазначити, що господарські суди першої та
апеляційної інстанцій, дійшовши висновку про відсутність у органів
державної податкової служби права приймати розпорядження про
внесення змін у визначену платником суму податку на додану
вартість, не надали оцінки доводам відповідача щодо прийняття
оскаржуваного розпорядження на підставі абз. 4 п. 7.4 Порядку
заповнення та подання податкової декларації з податку на додану
вартість, затвердженого наказом ДПА України від 30.05.1997 № 166
( z0250-97 ) (z0250-97)
, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України від
09.07.1997 № 250/2054 (в редакції, чинній на день прийняття
оскаржуваного розпорядження ДПІ у Інгулецькому районі м. Кривий
Ріг).
Вищенаведене свідчить про те, що судами зроблено висновки при
неповно встановлених обставинах справи, що є підставою для
скасування прийнятих у справі судових рішень і направлення справи
на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.
До такого висновку колегія суддів Вищого господарського суду
України приходить з врахуванням меж повноважень касаційної
інстанції, встановлених ч. 2 ст. 111-5 та ст. 111-7 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
, та неможливістю зробити висновки щодо правильності
вирішення спору при невстановленні судами попередніх інстанцій
обставин відповідно до предмету спору.
Під час нового розгляду справи суду першої інстанції слід взяти до
уваги викладене у зазначеній постанові, вжити всі передбачені
чинним законодавством засоби для всебічного, повного та
об'єктивного встановлення обставин справи, прав та обов'язків
сторін і в залежності від встановленого та у відповідності із
вимогами закону вирішити спір.
Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, п. 3 ст.
111-9, 111-10, 111-11 Господарського процесуального кодексу
України ( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий господарський суд України,
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу Південної міжрайонної ДПІ у м. Кривому Розі
задовольнити частково.
Скасувати постанову Дніпропетровського апеляційного господарського
суду від 02.02.2004 та рішення господарського суду
Дніпропетровської області від 21.11.2003 у справі № 37/104, а
справу передати на новий розгляд до господарського суду
Дніпропетровської області.