ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
07.07.2004 Справа N 20-6/338
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого судді,
суддів;
За участю представників позивача - присутні,
відповідача - присутній,
третя особа - не з'явились;
розглянувши у відкритому
судовому засіданні в м. Н-ську
касаційну скаргу приватного підприємства "ХХХ" (далі -
ПП "ХХХ")
на рішення господарського суду м. Ч-ськ від
25.12.2003 року
та постанову Ч-ського апеляційного господарського
суду від 09.03.2004 року
у справі № Х8
за позовом державного підприємства "YYY" (далі -
Підприємство)
до ПП "ХХХ"
третя особа ВАТ "ZZZ" (далі - Товариство)
про визнання договору недійсним,
ВСТАНОВИВ:
Рішенням господарського суду м. Ч-ськ від 25.12.2003 року у справі
№ Х8 (суддя А.А.А.), залишеним без змін постановою Ч-ського
апеляційного господарського суду від 09.03.2004 року (судді:
Б.Б.Б., В.В.В., Г.Г.Г.) позов Підприємства до ПП "ХХХ" задоволено:
угода про уступку права вимоги від 02.06.2003 року, укладена між
Товариством та ПП "ХХХ", визнана недійсною; стягнуто з ПП "ХХХ" на
користь Підприємства 85 грн. витрат по сплаті держмита та 118 грн.
витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.
Не погоджуючись із рішенням та постановою ПП "ХХХ" звернулось до
Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій
просить оскаржувані судові акти скасувати та прийняти нове рішення
про відмову в задоволенні позову.
В обґрунтування своїх вимог заявник посилається на те, що при
винесенні оскаржуваних рішення та постанові судами першої та
апеляційної інстанцій не правильно застосовані та порушені норми
матеріального і процесуального права, а саме ст.ст. 48, 197 ЦК
УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
, ст.ст. 42, 43, 22, 27, 34, 38. 43, 99, 104 ГПК
України ( 1798-12 ) (1798-12)
.
Колегія суддів, заслухавши пояснення представників позивача та
відповідача, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши
юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення,
дослідивши правильність застосування судами першої та апеляційної
інстанцій норм матеріального права, вважає, що касаційна скарга
підлягає задоволенню частково з наступних підстав.
Як встановлено господарськими судами першої та апеляційної
інстанцій, 09.08.2002 року між Підприємством та Товариством був
укладений договір №46 на капітальне будівництво (далі - Договір
№46), відповідно до умов якого Товариство замовило Підприємству
виконання робіт по будівництву торгівельних павільйонів загальною
площею 3840 кв.м. вартістю 2238720 грн. на земельній ділянці по
вул. Ц-ній, 88 в м. Ч-ськ. Товариство зобов'язалося прийняти
об'єкт та оплатити виконані Підприємством роботи.
02.06.2003 року Товариство та ПП "ХХХ" уклали між собою угоду про
уступку права вимоги (далі - Угода від 02.06.2003 року),
відповідно до якої Товариство уступило ПП "ХХХ" право вимоги за
Договором №46.
Оскаржуваними рішенням та постановою господарських судів Угода від
02.06.2003 року визнана недійсною на підставі ст. 48 ЦК УРСР
( 1540-06 ) (1540-06)
, як така, що не відповідає вимогам закону.
Обґрунтовуючи висновок щодо недійсності Угоди від 02.06.2003 року,
господарські суди виходили з того, що на момент її укладення
Договір №46 був розірваний на підставі угоди про розірвання угоди
від 29.05.2003 року, укладеної між Товариством та Підприємством.
Вказана обставина, на думку суду, є безумовною підставою для
визнання спірної Угоди недійсною.
Крім того, Угода від 02.06.2003 року суперечить умовам Договору
№46 (в редакції від 16.08.2003 року), оскільки позивачем письмова
згода на переуступку права вимоги не надавалась, а відтак є
недійсною.
Разом з тим, вказаний висновок місцевого та апеляційного
господарських судів колегія суддів вважає передчасним та таким, що
не відповідає нормам матеріального права, оскільки зроблений без
належного з'ясування всіх обставин справи.
Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 197, ч. 2 ст. 198 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
уступка вимоги кредитором іншій особі допускається, якщо вона не
суперечить закону чи договору або коли вимога не пов'язана з
особою кредитора. До набувача вимоги переходять права, що
забезпечують виконання зобов'язання. Первісний кредитор відповідає
перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги, але
не відповідає за невиконання цієї вимоги боржником.
Згідно ст. 48 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
, п. 5 постанови Пленуму
Верховного суду України від 28.04.1978 року (із змінами та
доповненнями) "Про судову практику в справах про визнання угод
недійсними" ( v0003700-78 ) (v0003700-78)
, за правилами статті 48 ЦК УРСР
( 1540-06 ) (1540-06)
угода визнається недійсною при невідповідності її не
тільки законові, а й іншим актам, виданим органами державної влади
і управління в межах наданої їм компетенції. Вказана стаття ЦК
УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
застосовується при порушенні встановленого
порядку вчинення громадянами і організаціями дій, спрямованих на
встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов'язків. В
разі визнання угоди недійсною за ст. 48 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
суд
повинен у рішенні послатися і на нормативний акт, вимогам якого
угода не відповідає.
Як вбачається із змісту Договору №46 та додаткової угоди від
16.08.2002 року до цього договору, заборона здійснення уступки
вимоги сторонами Договору обумовлена не була і в зв'язку з цим,
Договору та додатковій угоді не суперечить.
Дійшовши висновку про недійсність Угоди від 02.06.2003 року,
оскільки на момент її укладення Договір №46 був розірваний,
господарські суди, однак, не з'ясували питання про наявність або
відсутність зобов'язань за Договором №46 між його сторонами. Разом
із тим, домовленість сторін про розірвання угоди не виключає
проведення між сторонами розрахунків за зобов'язаннями, що виникли
до розірвання угоди, у тому числі застосування заходів майнової
відповідальності за невиконання (неналежне виконання) зобов'язань.
Крім того, господарські суди помилково пов'язали недійсність
уступленої вимоги з недійсністю самої угоди, та не взяли до уваги,
що за змістом ч. 2 ст. 198 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
недійсність
уступленого права тягне відповідальність цедента, а не недійсність
угоди уступки вимоги.
Відтак, визнавши Угоду від 02.06.2003 року недійсною з тих
мотивів, що цедентом передана неіснуюча (недійсна) вимога, суди
тим самим позбавили можливості цесіонарія застосувати заходи
впливу, передбачені законом та договором за порушення
зобов'язання.
Визнаючи Угоду від 02.06.2003 року недійсною за ст. 48 ЦК УРСР
( 1540-06 ) (1540-06)
господарські суди першої та апеляційної інстанцій в
оскаржуваних рішенні та постанові не зазначили нормативний акт
вимогам якого ця угода не відповідає.
Колегія суддів вважає також, що під час розгляду справи
господарським судом допущені порушення вимог ст.ст. 21, 23, 27,
49, 84 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
.
Так, місцевим господарським судом сторона спірної Угоди від
02.06.2003 року - ВАТ "ZZZ" до участі у справі в якості
відповідача залучена не була, внаслідок чого за підсумками
вирішення спору судові витрати в повному обсязі покладені на ПП
"ХХХ".
Згідно постанови Пленуму Верховного суду України "Про судове
рішення" від 29.12.76 №11 ( v0011700-76 ) (v0011700-76)
із змінами, внесеними
постановами Пленуму від 24.04.81 №4 , від 25.12.92 № 13
( v0013700-92 ) (v0013700-92)
, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі
вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши
обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального
права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх
відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини,
або виходячи з загальних засад і змісту законодавства України.
Мотивувальна частина рішення повинна містити встановлені судом
обставини, а також оцінку всіх доказів. Визнаючи одні і відхиляючи
інші докази, суд має це обґрунтувати. Мотивувальна частина рішення
повинна мати також посилання на закон та інші нормативні акти
матеріального права, на підставі яких визначено права і обов'язки
сторін у спірних правовідносинах.
Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені
обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду
стосовно встановлених обставин і правові наслідки є вичерпними,
відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами,
дослідженими в судовому засіданні.
Резолютивна частина рішення повинна містити чіткі та безумовні
висновки, що ґрунтуються на аналізі та оцінці фактичних обставин
викладених у його мотивувальній частині, та відповідати
застосованим до спірних відносин нормам права.
В порушення вказаних вимог, висновки господарських судів,
викладені в оскаржуваних рішенні та постанові не відповідають
наявним в матеріалах справи доказам, постановлені за неповно
з'ясованих обставин справи, а відтак, за неправильного
застосування норм матеріального права..
Враховуючи вимоги ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу
України ( 1798-12 ) (1798-12)
відповідно до яких касаційна інстанція не має
права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були
встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи
відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого
доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази
або додатково перевіряти докази, оскаржувані рішення та постанова
підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд.
При новому розгляді справи суду слід врахувати наведене та
вирішити спір відповідно до вимог закону.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9 -
111-11 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, суд
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу приватного підприємства "ХХХ" задовольнити
частково.
Рішення господарського суду м. Ч-ськ від 25.12.2003 року та
постанову Ч-ського апеляційного господарського суду від 09.03.2004
року у справі № Х8 скасувати, справу передати на новий розгляд
господарському суду м. Ч-ськ.