ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
06.07.2004 Справа N 25/362в
м. Київ
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
розглянувши касаційну скаргу Спільного підприємства “А”
на постанову Донецького апеляційного господарського суду від
24.03.2004р.
у справі № 25/362в
за позовом Спільного підприємства “А”
до Комунального підприємства “Б”
3-ті особи 1) Закрите акціонерне товариство “Монтажне управління
№ 2 “Е”;
2) Державна податкова інспекція в Пролетарському районі
м. Донецька
про скасування рішення реєстратора про відмову у реєстрації;
визнання права власності на майно; зняття арешту з майна;
зобов’язання у терміновій реєстрації майна,
В С Т А Н О В И В:
Рішенням господарського суду Донецької області від 18.12.2003р.
позовні вимоги Спільного підприємства “А” до Комунального
підприємства “Б”, 3-ті особи Закрите акціонерне товариство
“Монтажне управління № 2 “Е”; ДПІ в Пролетарському районі
м. Донецька про скасування рішення реєстратора про відмову у
реєстрації; визнання права власності на майно; зняття арешту з
майна; зобов’язання у терміновій реєстрації майна, задоволено.
При вирішенні даного спору по суті заявлених вимог, судом першої
інстанції встановлено, що 19.11.2003р. позивач звернувся до
відповідача з заявою про державну реєстрацію права власності на
нерухоме майно, яке він набув на підставі договору від
28.02.2003р. № 03.03.03/02 купівлі-продажу, укладеного з ЗАТ
“Монтажне управління № 2 “Е” (3-тя особа 1 у справі), та акта
прийому-передачі від 28.02.2003р., а саме лабораторно-виробничий
корпус 1 у кількості 1 шт., гараж – 3 шт., центральний
матеріально-технічний склад – 1 шт., склад – 1 шт., резервуар
для пожежегасіння – 1 шт., лабораторно-виробничий корпус 2 – 1
шт., огородження бази – 1шт., розташоване за адресою:
м. Макіївка.
28.11.2003р. винесено рішення реєстратора про відмову у
реєстрації на підставі п. 3.3. Тимчасового положення про порядок
реєстрації прав власності на нерухоме майно ( z0066-03 ) (z0066-03)
,
затвердженого наказом Міністерства юстиції України 28.01.2003р.
№ 6/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України
28.01.2003р. за № 66/7387.
Пунктом 3.3. названого Положення реєстратор відмовляє у
реєстрації прав на нерухоме майно, у тому числі у разі, якщо
право власності на нерухоме майно, що перебуває у податковій
заставі, виникло без дотримання встановленого порядку
відчуження.
Статтею 225 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
визначається,
що право продажу майна, крім випадків примусового продажу,
належить власнику майна.
Встановивши на підставі довідок ДПІ у Пролетарському районі
м. Донецька від 27.02.2003р. (а.с.58) та ДПІ у
Червоногвардійському районі м. Макіївки № 1353/10/24-013 від
27.02.3003р. (а.с.59), а також витягу з державного реєстру
застав за номером 624625 від 28.02.2003р. (а.с.17), факт того,
що станом на момент укладання договору купівлі-продажу, майно,
що перейшло у власність позивача, не було у податковій заставі,
суд першої інстанції дійшов висновку про те, що рішення
відповідача про відмову у реєстрації винесено з порушенням норм
чинного законодавства.
З огляду на вимоги ст. 4 Закону України “Про власність”
( 697-12 ) (697-12)
суд першої інстанції дійшов висновку про те, що
відповідач при винесенні рішення порушив права позивача як
власника, у зв’язку з чим позовні вимоги позивача про скасування
рішення реєстратора про відмову у реєстрації та визнання права
власності на майно слід визнати обґрунтованими та такими, що
підлягають задоволенню. Також, як наслідок, суд першої інстанції
дійшов висновку про задоволення вимог позивача про зняття арешту
з майна та зобов’язання відповідача зареєструвати право
власності СП “А” на майно.
Постановою Донецького апеляційного господарського суду від
24.03.2004р., рішення суду першої інстанції скасовано, в позові
відмовлено.
Постанова мотивована тим, що згідно п. 8.6. ст. 8 Закону України
“Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед
бюджетами та державними цільовими фондами” ( 2181-14 ) (2181-14)
всі
операції з відчуження майна підприємства боржника підлягають
обов’язковому письмовому узгодженню з податковим органом. Утім,
таке узгодження продавцем майна - ЗАТ “Монтажне управління № 2
“Е” отримано не було, про що свідчать письмові пояснення від
19.03.2004р. начальника ДПІ в Пролетарському районі м. Донецька
(а.с.112).
Довідка ДПІ в Пролетарському районі м. Донецька від 27.02.2003р.
№ 1708/10/24 та витяг з реєстру застав рухомого майна, на думку
суду апеляційної інстанції, не можуть бути прийняті до уваги,
оскільки довідка підписана заступником начальника ДПІ в
Пролетарському районі м. Донецька О.В.Ратківським, який у своїх
поясненнях від 19.03.2004р. заперечує факт її видачі, а витяг з
реєстру застав рухомого майна не має відношення до даного
випадку, бо за договором купівлі-продажу було продане нерухоме
майно, що підтверджується листом приватного нотаріуса
Н.І.Ізетовою від 06.03.2004р. № 2-22/98 (а.с.105).
За таких обставин, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про
те, що відповідач обґрунтовано вважав, що право власності на
нерухоме майно, яке перебуває у податковій заставі, виникло без
дотримання встановленого порядку відчуження.
Одночасно судом апеляційної інстанції встановлено, що позивач не
подав в реєструючий орган правовстановлювальний документ
попереднього власника цього майна, тому і у цьому випадку, на
думку апеляційної інстанції, відповідач діяв в межах Закону.
За таких обставин, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про
те, що у вимогах позивача про визнання недійсним рішення про
відмову реєстрації та зобов’язанні відповідача провести
реєстрацію повинно бути відмовлено, оскільки позивач не виконав
вимоги нормативного акта, який регулює порядок реєстрації права
власності на майно.
У задоволенні вимоги позивача про визнання права власності на
майно судом апеляційної інстанції відмовлено з посиланням на
ст. 1 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, а саме, відповідач, як
встановлено, не порушував прав позивача та не оспорював його
право власності; відповідач, як реєструючий орган, не може
визнавати чи не визнавати право власності, тому в цій частині
позову БТІ не може бути відповідачем.
У задоволенні вимоги позивача про зняття арешту з майна, судом
апеляційної інстанції відмовлено з тих мотивів, що ніякі органи
арешт на це майно не накладали.
Не погоджуючись з вказаною постановою, позивач звернувся до
Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій
просить суд вказаний судовий акт скасувати як такий, що
ухвалений з порушенням норм процесуального права, а саме
ст.ст. 50, 51, ч. 2 ст. 53, ст. 91 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, та
залишити без змін рішення господарського суду Донецької області
від 18.12.2003р.
Зокрема, у своїй касаційній скарзі скаржник стверджує, що
апеляційним судом безпідставно була прийнята до провадження і
розглянута апеляційна скарга ДПІ в Пролетарському районі
м. Донецька, яка не є стороною у справі, а згідно ухвали
місцевого господарського суду від 10.12.2003р. була залучена до
участі у розгляді справи в якості 3-тьої особи, що не заявляє
самостійних вимог на предмет спору. СП “А” (позивач) та КП “Б”
(відповідач) апеляційних скарг не подавали.
Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у
касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги,
проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи
застосування судом норм матеріального та процесуального права
при ухваленні оскаржуваного судового акта, знаходить касаційну
скаргу такою, що підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Відповідно до ст. 21 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, сторонами в
судовому процесі – позивачами та відповідачами – можуть бути
пўдприємства та організації, зазначені у ст. 1 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
.
Процесуальні права та обов’язки сторін визначені у ст. 22 ГПК
України ( 1798-12 ) (1798-12)
, зокрема, відповідно до ч. 2 названої статті
сторони мають право оскаржувати рішення господарського суду у
встановленому цим Кодексом порядку.
Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет
спору, відповідно до ч. 4 ст. 27 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
,
користуються процесуальними правами і несуть процесуальні
обов’язки сторін, крім права на зміну підстави і предмета
позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог, а також
на відмову від позову або визнання позову.
Отже, статтею 27 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
третім особам надані
рівні зі сторонами процесуальні права (за винятками,
передбаченими ч. 4 ст. 27 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
), у тому числі
право на оскарження рішень господарського суду.
Відповідно до ст. 91 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
апеляційну скаргу
мають право подавати сторони у справі.
Таким чином, при прийнятті апеляційної скарги третьої особи, що
не заявляє самостійних вимог, апеляційним господарським судом не
було порушено вимог процесуального законодавства.
Однак, колегія суддів погоджується з доводами скаржника про
порушення судом апеляційної інстанції ст. 53 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
.
Так, відповідно до вимог названої статті, за заявою сторони суд
може визнати причину пропуску встановленого законом
процесуального строку поважною і відновити пропущений строк. Про
відновлення пропущеного строку зазначається в рішенні, ухвалі чи
постанові господарського суду.
Утім, суд апеляційної інстанції, відновивши за клопотанням
апелянта (а.с.86) пропущений процесуальний строк для подання
апеляційної скарги, в порушення вимог вказаної статті, не
зазначив про це ні в ухвалі від 12.01.2004р. про порушення
апеляційного провадження (а.с.76), ні в оскаржуваній постанові.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 111-10 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
підставами для скасування або зміни рішення місцевого чи
апеляційного господарського суду або постанови апеляційного
господарського суду є порушення або неправильне застосування
норм матеріального чи процесуального права.
Відповідно до ст. 129 Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
, одним
з основних принципів судочинства, є законність. Принцип
законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при
вирішенні справ повинен не лише правильно застосовувати норми
матеріального права до взаємовідносин сторін, а й додержуватись
норм процесуального права.
В силу ст. 47 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, судове рішення
приймається суддею за результатами обговорення усіх обставин
справи. При цьому, згідно ст. 38 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, суд у
разі, якщо подані сторонами докази є недостатніми, зобов’язаний
витребувати від підприємств та організацій незалежно від їх
участі у справі документи і матеріали, необхідні для вирішення
спору.
Отже, прийняті судові акти повинні бути законними і
обгрунтованими.
Відповідно до роз’яснень Пленуму Верховного Суду України,
викладених у п. 1 постанови від 29.12.1976 року № 11 “Про судове
рішення” ( v0011700-76 ) (v0011700-76)
, обгрунтованим визнається рішення, в
якому повно відображені обставини, що мають значення для даної
справи, висновки суду про встановлені обставини і правові
наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються
достовірними доказами, дослідженими в судовому засідання.
Законним рішення є тоді, коли суд, виконавши всі вимоги
процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини,
вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що
підлягають застосуванню до даних правовідносин.
Утім, ухвалене у справі рішення та оскаржувана постанова цим
вимогам не відповідають.
Так, підставою для скасування рішення суду першої інстанції та
відмови у задоволенні вимоги позивача про скасування рішення
реєструючого органу про відмову реєстрації послужило те, що
отримане позивачем від ЗАТ “Монтажне управління № 2 “Е” майно
перебуває у податковій заставі.
Відповідно до п. 3.3. Тимчасового положення про порядок
реєстрації прав власності на нерухоме майно (далі – Положення) у
реєстрації права на нерухоме майно може бути відмовлено,
зокрема, якщо право власності на нерухоме майно, що перебуває у
податковій заставі, виникло без дотримання встановленого порядку
відчуження.
Згідно ст. 8.3. Закону України “Про порядок погашення
зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними
цільовими фондами” ( 2181-14 ) (2181-14)
податковий орган зобов’язаний
безоплатно зареєструвати податкову заставу у відповідному
державному реєстрі застав за умови строку дії такої податкової
застави більш як десять календарних днів.
Підпунктом “а” пункту 8.6.1. статті названого Закону
передбачено, що платник податків, активи якого перебувають у
податковій заставі, здійснює вільне розпорядження ними, за
винятком операцій, що підлягають письмовому узгодженню з
податковим органом, у тому числі щодо продажу нерухомого майна.
Пунктом 2.2. Положення передбачено, що при реєстрації прав
власності на нерухоме майно, які виникли відповідно до договорів
про відчуження нерухомого майна, що не посвідчені в
нотаріальному порядку, подається також довідка про відсутність
або наявність арештів з Єдиного реєстру заборон відчуження
об’єктів нерухомого майна, яка видається на підставі
відповідного запиту БТІ.
Як вбачається з матеріалів справи позивач набув право власності
на майно на підставі договору купівлі-продажу, що не посвідчений
у нотаріальному порядку.
Відповідно до п. 1 Положення про Єдиний реєстр заборон
відчуження об’єктів нерухомого майна, затвердженого наказом
Міністерства юстиції України від 09.06.99р. № 31/5 ( z0364-99 ) (z0364-99)
,
зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10.06.1999р. за
№ 364/3657, Єдиний реєстр заборон відчуження об’єктів нерухомого
майна – це комп’ютерна база даних, яка містить відомості про:
накладені заборони та арешти; зняття заборон та арештів; видані
довідки про відсутність або наявність заборон та арештів.
Держатель Єдиного реєстру – Міністерство юстиції України,
Адміністратор – Державне підприємство “Інформаційний центр”
Міністерства юстиції України. Реєстратори Єдиного реєстру –
державні нотаріальні контори, державні нотаріальні архіви,
приватні нотаріуси, що уклали відповідні угоди з Адміністратором
і мають повний прямий доступ до Єдиного реєстру через
комп’ютерну мережу, і мають право, зокрема, видавати довідки про
відсутність або наявність заборони або арешту за письмовим
запитом.
Згідно п. 4.1.2. названого Положення ( z0364-99 ) (z0364-99)
, довідки про
відсутність або наявність заборони відчуження та арештів
об’єктів нерухомого майна мають право одержувати за письмовим
запитом – арбітражні суди, у зв’язку з господарськими справами,
що перебувають у їх провадженні.
В силу ст. 34 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
обставини справи, які
відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними
засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами
доказування.
Колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної
інстанції про те, що витяг з реєстру застав рухомого майна
(а.с.17, 58) не може бути прийнятий до уваги при з’ясування
питання наявності чи відсутності заборони саме на нерухоме
майно.
Разом з тим, за наявністю суперечливих доказів у справі, суд
апеляційної інстанції не скористався своїм процесуальним правом,
передбаченим ст. 38 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, і не витребував
належного доказу, а саме довідку з Єдиного реєстру заборон
відчуження об’єктів нерухомого майна про відсутність або
наявність заборони та арешту на майно, у тому числі перебування
його у податковій заставі на час укладання договору
купівлі-продажу № 03.03.03./2 від 28.02.2003р. Також суд
апеляційної інстанції не надав оцінку листу від 27.02.2003р.
№ 1353/10/24-013 ДПІ у Червоногвардійському районі м. Макіївки
про те, що майно не знаходиться в податковій заставі (а.с.59).
Не з’ясовано судом питання, чи надсилав відповідач запит з метою
отримання з Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів
нерухомого майна довідки про відсутність або наявність арештів
нерухомого майна продавця - ЗАТ “Монтажне управління № 2 “Е”, як
то передбачено п. 2.2. Положення ( z0364-99 ) (z0364-99)
, та чи отримував
він таку довідку.
Встановлення цих обставин дасть можливість оцінити законність
прийнятого відповідачем рішення про відмову у реєстрації, що є
предметом даного позову.
Крім того, відповідно до п. 3.2. Тимчасового положення про
порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно ( z0157-02 ) (z0157-02)
рішення реєстратора про відмову в реєстрації прав
власності на нерухоме майно потребує письмового оформлення та
повинно містити підстави винесення рішення та правове
обґрунтування.
Проте, судами двох інстанцій не надана правова оцінка змісту
рішення реєстратора про відмову в реєстрації від 28.11.2003р.
(а.с.19) з огляду на вимоги п. 3.2. Положення щодо підстав
винесення рішення та його правового обгрунтування, яке не
містить жодного посилання на підставу відповідно якої або яких
позивачу було відмовлено у реєстрації. Утім, вказане вище
Положення ( z0364-99 ) (z0364-99)
у п. 3.3 містить 11 таких підстав.
Разом з тим, колегія суддів погоджується з висновком суду
апеляційної інстанції про відмову позивачу у задоволенні його
вимоги про визнання права власності на майно, оскільки як
встановлено апеляційним судом, позивачем не доведено ані факту
володіння відповідачем цим майном, ані факту порушення
відповідачем права власності позивача на вказане майно.
Що ж до вимоги позивача про зняття арешту з майна, то колегія
суддів вважає передчасним висновок суду апеляційної інстанції
про відмову у задоволенні цієї вимоги з огляду на протирічивість
викладених в оскаржуваній постанові висновків.
Так, відмовляючи у задоволенні вимоги про визнання недійсним
рішення про відмову реєстрації, суд посилається на те, що майно
знаходиться у податковій заставі. Однак, мотивуючи своє рішення
про відмову у задоволенні позовної вимоги про зняття арешту з
майна, вказує, що ніякі органи арешт на це майно не накладали.
Оскільки наведених вище порушень припустився і суд першої
інстанції, які полягають у неповному з’ясуванні всіх обставин
справи; висновки суду не відповідають дійсності і не
підтверджуються достовірними та допустимими доказами,
дослідженими в судовому засідання, то рішення місцевого
господарського суду, як і постанова апеляційної інстанції у
даній справі підлягають скасуванню, а справа – передачі на новий
розгляд.
Відповідно до ст. 111-12 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, вказівки, що
містяться у постанові касаційної інстанції, є обов’язковими для
суду першої інстанції під час нового розгляду справи.
Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9 – 111-11 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, колегія суддів
ПОСТАНОВИЛА:
1. Касаційну скаргу Спільного підприємства “А” задовольнити
частково.
2. Рішення господарського суду Донецької області від
18.12.2003р. та постанову Донецького апеляційного господарського
суду від 24.03.2004р. у справі № 25/362в скасувати, справу
передати на новий розгляд до господарського суду Донецької
області.