ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
24.06.2004 Справа N 40/85-14/100
(ухвалою Судової палати у господарських справах
Верховного Суду України від 16.09.2004
відмовлено у порушенні провадження з перегляду)
Колегія суддів Вищого господарського суду України у складі:
головуючого Першикова Є.В.
суддів: Савенко Г.В., Ходаківської І.П.
розглянула у відкритому засіданні касаційну скаргу товариства
з обмеженою відповідальністю "Деревпром-2000" (надалі Товариство)
на постанову Київського апеляційного господарського суду від
13.04.04
у справі N 40/85-14/100 господарського суду м. Києва
за позовом відкритого акціонерного товариства "Київський
деревообробний комбінат" (надалі Комбінат)
до Товариства
третя особа державна податкова інспекція у Голосіївському
районі м. Києва (надалі ДПІ у Голосіївському районі)
про визнання недійсним договору купівлі-продажу
В засіданні взяли участь представники:
- позивача: не з'явились
- відповідача: не з'явились
- третьої особи: Ковальчук О.М. (за дов. N 1035/9/10-107 від
30.03.04)
Відводів складу колегії суддів не заявлено.
За згодою третьої особи, відповідно до ч. 2 ст. 85 та ч. 1
ст. 111-5 Господарського процесуального кодексу України (1798-12)
у судовому засіданні 17.06.04 була оголошена лише вступна та
резолютивна частини постанови колегії суддів Вищого господарського
суду України.
Рішенням господарського суду м. Києва від 24.02.04 (суддя
Смірнова Л.Г.) позовні вимоги Комбінату задоволені: а підставі
ст. 48 Цивільного кодексу Української РСР 1963 р. ( 1540-06 ) (1540-06)
визнаний недійсним з моменту його укладання договір
купівлі-продажу нежитлових приміщень розкрійного цеху, укладений
25.02.2000 між Комбінатом та Товариством. З урахуванням цього,
Товариство було зобов'язано передати Комбінату нежитлові
приміщення розкрійного цеху.
Постановою від 13.04.04 Київського апеляційного
господарського суду (судді Брайко А.І., Бившева Л.І.,
Розваляєва Т.С.) рішення від 24.02.04 залишено без змін, а
апеляційна скарга Товариства без задоволення.
З вказаними судовими рішеннями Товариство не погодилось та
звернулось з касаційною скаргою до Вищого господарського суду
України, в якій (з урахуванням уточнень) просить: скасувати
рішення 24.02.04 господарського суду м. Києва та постанову від
13.04.04 Київського апеляційного господарського суду у справі
N 40/85-14/100 та в задоволенні позовних вимог Комбінату
відмовити.
В своїй касаційній скарзі Товариство зазначає, що Комбінат
пропустив без поважних на то причин передбачений ст. 71 Цивільного
кодексу Української РСР 1963 р. ( 1540-06 ) (1540-06)
строк позовної
давності. На думку Товариства, суд першої інстанції безпідставно
обґрунтував вказаний пропуск строку позовної давності із
знаходженням Комбінату в процедурі розгляду іншої господарської
справи за N 10/97, про банкрутство, чим порушив вимоги ст.ст. 78,
79 Цивільного кодексу Української РСР 1963 р. Товариство зазначає,
що апеляційний суд не звернув на це належної уваги та не дав
належної оцінки факту пропуску строку позовної давності
Комбінатом. Крім того, на думку Товариства, судами не враховані
положення ст. 80 Цивільного кодексу Української РСР 1963 р.,
згідно з якими пропуск строку позовної давності є підставою для
відмови в позові.
Також Товариство підкреслює, що законодавством, яке діяло на
момент укладання сторонами угоди купівлі-продажу нерухомості
(25.02.2000), не була передбачена необхідність для сторін брати
при такій купівлі-продажі будь-який дозвіл або узгодження в
податкових органах. Товариство вважає, що це суперечить вимогам
п. 7 ст. 92 Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
, згідно з яким
правовий режим власності визначається виключно законами України.
На думку скаржника, апеляційний суд не врахував, що договір
купівлі-продажу був посвідчений нотаріусом Досінчуком Ф.І., який,
згідно вимог Закону України "Про нотаріат" ( 3425-12 ) (3425-12)
, перевірив
законність цього договору та відсутність підстав для відмови в
його нотаріальному посвідченні.
В уточненнях до касаційної скарги Товариство зазначає, що
місцевим та апеляційним судами були невірно застосовані положення
Указу Президента України N 167/98 ( 167/98 ) (167/98)
від 04.03.98, а саме
ст. 4 та ч. 3 ст. 5 щодо можливості визнання угоди недійсною.
Товариство також вважає, що при прийнятті рішень судами не були
враховані і положення гл. 20 Цивільного кодексу Української РСР
1963 р. ( 1540-06 ) (1540-06)
, оскільки всі нормативні вимоги до договору
купівлі-продажу сторонами у спорі були виконані.
Колегія суддів Вищого господарського суду України,
розглянувши матеріали справи, касаційну скаргу, заслухавши
пояснення представника третьої особи та суддю-доповідача,
встановила наступне.
30.09.03 Товариство звернулося до господарського суду
м. Києва з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу
нежитлових приміщень розкрійного цеху від 25.02.2000. В
зазначеному договорі Комбінат виступав в якості продавця, а
покупцем було Товариство. В обґрунтування позовних вимог Комбінат
посилався на те, що при відчуженні вказаної нерухомості були
порушені вимоги Указу Президента України N 167/98 ( 167/98 ) (167/98)
від
04.03.98 "Про заходи щодо підвищення відповідальності за
розрахунки з бюджетами та державними цільовими фондами", оскільки
продане майно знаходилось у податковій заставі і його продаж, на
думку позивача, мав здійснюватись за згодою податкових органів. З
цього приводу, Комбінат вважав, що договір купівлі-продажу
розкрійного цеху мав бути визнаний недійсним на підставі ст. 48
Цивільного кодексу Української РСР 1963 р. ( 1540-06 ) (1540-06)
.
Приймаючи рішення про задоволення позовних вимог Товариства,
місцевий суд виходив з того, що укладений між Комбінатом та
Товариством договір купівлі-продажу нерухомості розкрійного цеху
суперечить вимогам закону (в широкому розумінні), а саме
положенням Указу Президента України N 167/98 ( 167/98 ) (167/98)
від
04.03.98 "Про заходи щодо підвищення відповідальності за
розрахунки з бюджетами та державними цільовими фондами", а тому
повинен бути визнаний недійсним на підставі ст. 48 Цивільного
кодексу Української РСР 1963 р. ( 1540-06 ) (1540-06)
. Поважною причиною
пропуску строку позовної давності Комбінатом суд вважав його
знаходження під процедурою банкрутства та санації, а тому строк
позовної давності поновив.
Залишаючи рішення від 24.02.04 господарського суду м. Києва
без змін, апеляційний суд повністю погодився з висновками суду
першої інстанції.
Розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу,
оцінивши наявні матеріали справи, заперечення і доводи
представників сторін, колегія суддів Вищого господарського суду
України зазначає, що рішення від 24.02.04 та постанова від
13.04.04 підлягають скасуванню з наступних підстав.
Місцевий суд встановив, а апеляційний суд підтвердив, що
Комбінатом при поданні позову був пропущений передбачений законом
строк позовної давності. Але поважною причиною пропуску цього
строку суди вважали знаходження позивача під процедурою
банкрутства та санації. Колегія суддів Вищого господарського суду
України враховує, що ст.ст. 78 та 79 Цивільного кодексу
Української РСР 1963 р. ( 1540-06 ) (1540-06)
містять вичерпний перелік
умов, при настанні яких строк позовної давності може бути
призупинений або перерваний, таким чином, вказана попередніми
судовими інстанціями підстава пропуску Комбінатом строку позовної
давності не є поважною. Такої умови, як знаходження підприємства
під процедурою банкрутства, названі статті Цивільного кодексу
Української РСР 1963 р. не містять. Колегія суддів вважає, що з
процесуальної точки зору, Комбінат, перебуваючи під процедурою
банкрутства та санації, не був позбавлений змоги подати до суду
позов самостійно або через відповідні органи тимчасового
управління (арбітражного керуючого, керуючого санацією,
наприклад), в залежності від стадії банкрутства.
Колегією суддів Вищого господарського суду України
встановлено, що процесуальних перешкод для звернення до суду у
Комбінату не було, доказів наявності поважних причин такого
пропуску ним не надано, а тому в задоволенні позову необхідно було
відмовити на підставі ст. 80 Цивільного кодексу Української РСР
1963 р. ( 1540-06 ) (1540-06)
.
Колегією суддів Вищого господарського суду України також
враховано, що відношення з купівлі-продажу нерухомості, це
відношення між двома власниками майна - попереднім та наступним. У
відповідності з п. 7 та п. 22 ст. 92 Конституції України
( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
виключно законами України визначаються правовий
режим власності на майно та засади цивільно-правової
відповідальності. До різновиду відносин власності слід віднести і
відносини застави майна, зокрема нерухомого. З матеріалів справи
вбачається, що положення Цивільного кодексу Української РСР
1963 р. ( 1540-06 ) (1540-06)
, а також положення Законів України "Про
власність" ( 697-12 ) (697-12)
та "Про заставу" ( 2654-12 ) (2654-12)
при укладенні
та реалізації сторонами господарського спору договору
купівлі-продажу нерухомості (а саме розкрійного цеху) від
25.02.2000 порушені не були. В позові та рішеннях місцевого й
апеляційного суду говориться лише про порушення вимог Указу
Президента України N 167/98 ( 167/98 ) (167/98)
.
Тому слід вважати, що така міра цивільно-правової
відповідальності як визнання договору недійсним на підставі ст. 48
Цивільного кодексу Української РСР 1963 р. ( 1540-06 ) (1540-06)
в даному
випадку не повинна застосовуватись. Крім того, відповідно до
ст. 229 Цивільного кодексу Української РСР 1963 р., саме Комбінат,
як продавець нерухомості, повинен був повідомити Товариство про
права третіх осіб на майно, в тому числі і право застави, а
значить зі сторони відповідача відсутня наявність порушень норм
чинного законодавства.
Що стосується порушення сторонами спору окремих положень
Указу Президента України N 167/98 ( 167/98 ) (167/98)
від 04.03.98 "Про
заходи щодо підвищення відповідальності за розрахунки з бюджетами
та державними цільовими фондами", то колегія суддів вважає, що
вказаний нормативно-правовий акт містить власні міри
відповідальності за порушення його положень, які покладають на
особи, що мають заборгованість по сплаті податку, не допускати
відчуження майна до моменту розрахунку з державним бюджетом і за
вказані порушення платники податку несуть фінансову, а не
цивільно-правову відповідальність.
На підставі та з урахуванням всього вищевикладеного,
керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9, 111-10, 111-11
Господарського процесуального кодексу України (1798-12), колегія
суддів П О С Т А Н О В И Л А:
1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю
"Деревпром-2000" задовольнити.
2. Рішення господарського суду м. Києва від 24.02.04 та
постанову Київського апеляційного господарського суду від 13.04.04
у справі N 40/85-14/100 скасувати.
3. В задоволенні позову ВАТ "Київський деревообробний
комбінат" у справі N 40/85-14/100 відмовити.