ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
22.06.2004 Справа N 1/168
м. Київ
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
розглянувши касаційні скарги Броварської районної спілки
споживчих товариств правління райспоживспілки та Центральної
спілки споживчих товариств “У”
на постанову Київського апеляційного господарського суду від
10.02.2004р.
у справі № 1/168
за позовом Київської обласної спілки споживчих товариств
до 1) Споживчого товариства “Л”;
2) Броварської районної спілки споживчих товариств;
3) Центральної спілки споживчих товариств “У”
про визнання договору недійсним,
В С Т А Н О В И В:
Рішенням господарського суду Чернігівської області від
18.09.2003р., залишеним без змін постановою Київського
апеляційного господарського суду від 10.02.2004р., позовні
вимоги Київської обласної спілки споживчих товариств до
Споживчого товариства “Л”, Броварської районної спілки споживчих
товариств, Центральної спілки споживчих товариств “У” про
визнання недійсним договору задоволено.
Згідно рішення визнано недійсним договір фінансового лізингу від
10.12.1998 року, укладений між Броварською райспоживспілкою та
Споживчим товариством “Л” на об’єкт нерухомого майна – ресторан
“Л”- с.Семиполки, вул.Київське шосе, Броварського району.
Рішення та постанова мотивовані тим, що рішенням арбітражного
суду Київської області від 25.06.2001 р. у справі № 2/16-2001,
залишеним без змін постановою Вищого господарського суду України
від 14.02.2002р., визнано недійсним рішення Семиполківської
сільської ради від 30.01.1998 р. № 122 “Про оформлення права
власності на об’єкт нерухомості в с.Семиполки – ресторан “Л” та
визнано право власності на вказану будівлю за Київською
облспоживспілкою.
Таким чином, суди двох інстанцій дійшли висновку про те, що
другий відповідач – Броварська райспоживспілка неправомірно
набув права власності на ресторан “Л”, оскільки рішення
Семиполківської сільської ради від 30.01.1998 р. № 122 визнано
недўйсним і є таким з дати його прийняття.
Одночасно, суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові
зазначив, що укладання договору фінансового лізингу від
10.12.1998 р. між першим та другим відповідачами порушує права
позивача як власника об’єкту нерухомості, а тому відповідно до
ч. 1 ст. 48 та ч. 1 ст. 59 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
така угода є недійсною з моменту її укладання.
Не погоджуючись з вказаними рішенням та постановою, другий та
третій відповідачі звернулися до Вищого господарського суду
України з касаційними скаргами, в яких просять суд вказані
судові акти скасувати як такі, що ухвалені з порушенням норм
матеріального права, а саме п. 1.ст. 2 Закону України “Про
власність” ( 697-12 ) (697-12)
, ст.ст. 5, 8, 10 Закону України “Про
споживчу кооперацію” ( 2265-12 ) (2265-12)
, ст.ст. 48, 59, 71, 76
Цивільного кодексу (ЦК) України, та норм процесуального права, а
саме ст.ст. 2, 105 Господарського процесуального кодексу (ГПК)
України та припинити провадження у справі.
Не погоджуються скаржники і з визначенням судом початку перебігу
строку позовної давності з 05.04.2001р.
Позивач надіслав до Вищого господарського суду України відзив на
касаційні скарги першого та третього відповідачів, в якому
просить їх залишити без задоволення, а оскаржувані рішення та
постанову без змін з мотивів, викладених у відзиві.
Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у
касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційних скарг,
проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи
застосування судом норм матеріального та процесуального права
при ухваленні оскаржуваних судових актів, знаходить касаційні
скарги такими, що не підлягають задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ст. 1 Закону України “Про лізинг” (у редакції, яка
діяла на час укладання спірного договору – від 16.12.1997р.)
лізинг - це підприємницька діяльність, яка спрямована на
інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає в
наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений
строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або
набувається ним у власність за дорученням і погодженням з
лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови
сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.
В силу ст. 4 Закону України “Про власність” ( 697-12 ) (697-12)
власник
на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним
йому майном.
Утім, як вірно встановлено судами двох інстанцій, другий
відповідач розпорядився майном, яке не належало йому на праві
власності, уклавши з першим відповідачем – Споживчим товариством
“Л” спірний договір фінансового лізингу, об’єктом якого є
ресторан “Л”.
Так, рішенням арбітражного суду Київської області від
25.06.2001р. у справі № 2/16-2001р. (а.с.15 т.1) встановлено, що
другий відповідач неправомірно набув право власності на ресторан
УЛ”, бо первісним його власником є позивач у зв’язку зі
створенням ним (позивачем) речі (ресторану “Л”), що є первісним
фактом виникнення права власності, оскільки не залежить від волі
інших осіб.
Отже, згідно вказаного рішення, позивач набув право власності на
ресторан “Л” у зв’язку з фінансуванням його реконструкції, з
послідуючим прийняттям 25.12.1975р. в експлуатацію, а не з часу
ухвалення рішення суду від 25.06.2001р, як помилково вважають
оскаржувачі, оскільки цим рішенням було лише зафіксовано даний
юридичний факт і відновлено порушене первісне право власності
позивача на ресторан “Л”.
Цим же рішенням та постановою Вищого господарського суду України
від 14.02.2002р. (а.с.18 т.1), якою вказане рішення залишено без
змін, також було встановлено фактичне перебування спірного
приміщення лише у тимчасовому користуванні Броварської
райспоживспілки як експлуатаційної організації. При цьому на
підставі акта прийняття в експлуатацію реконструйованої столової
в с.Семиполки, затвердженого правлінням Київської
облспоживспілки 25.12.1975 р. № 1448 та акта від 04.05.2001р.,
зафіксовано статус Броварської райспоживспілки як правомірного
користувача спірної будівлі, власником якої, з огляду на джерела
фінансування її будівництва, є позивач.
За таких обставин, у другого відповідача не було законних
підстав для надання спірного приміщення в лізинг і, відповідно,
права на укладання договору від 10.12.1998р.
Тому, суди двох інстанцій правомірно визнали договір фінансового
лізингу недійсним на підставі ч. 1 ст. 48 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
,
як такий, що не відповідає вимогам закону, а саме ст. 1 Закону
України “Про лізинг” та ст. 4 Закону України “Про власність”
( 697-12 ) (697-12)
.
Погоджується колегія суддів і з висновком суду апеляційної
інстанції про те, що договір від 10.12.1998р. є недійсним з
моменту його укладання (ч. 1 ст. 59 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
).
Так, в силу приписів ч. 1 ст. 48 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
, недійсна
угода – це угода яка не відповідає вимогам закону і тому не
породжує тих правових наслідків, які бажали сторони при
укладанні такої угоди. При цьому, недійсними визнаються всі
угоди, які не відповідають вимогам діючого законодавства і в
яких порушено хоча б одну з умов дійсності угоди, зокрема,
наявність у особи права на укладання угоди.
Згідно Постанови Пленуму Верховного Суду України “Про судову
практику в спорах про визнання угод недійсними” стаття 48 ЦК
України ( 435-15 ) (435-15)
застосовується при порушенні встановленого
порядку вчинення громадянами і організаціями дій, спрямованих на
встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов'язків,
при ущемленні угодою особистих або майнових прав неповнолітніх
дітей, а також в інших випадках їх невідповідності вимогам
чинного законодавства, якщо для них не встановлені особливі
правила визнання угод недійсними (статті 45-47, 49-58 ЦК).
Як зазначалось, другий відповідач не є власником спірного
примўщення, а тому він не мав права ним розпоряджатися, а саме
надавати його в лізинг. Тому, з огляду на приписи ст. 1 Закону
України “Про лізинг” та ст. 4 Закону України “Про власність”
( 697-12 ) (697-12)
, спірна угода (договір від 10.12.1998р.) є нікчемною,
оскільки не відповідає названим правовим нормам, а відтак вона у
будь-якому випадку є недійсною з моменту її укладання, незалежно
від наявності або відсутності судового рішення з цього питання.
Наслідки, які передбачені для сторін у випадку, коли вони уклали
угоду, яка не відповідає закону, визначені у ч. 2 ст. 48 ЦК
України ( 435-15 ) (435-15)
, і полягають у тому, що сторони, які уклали
недійсну угоду, поновлюються у первинному стані, тобто кожна
сторона повертає другій стороні все одержане за угодою, а у
випадку неможливості повернути одержане у натурі, зокрема тоді,
коли одержане полягає у користуванні, відшкодовує вартість
грошима.
В силу ст. 76 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
перебіг строку позовної
давності починається з дня виникнення права на позов. Право на
позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була
дізнатися про порушення свого права.
Відповідно до ст. 79 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
перебіг строку
позовної давності переривається пред'явленням позову в
установленому порядку. Після перериву перебіг строку позовної
давності починається спочатку; час, що минув до перериву, до
нового строку не зараховується.
Згідно змісту даної норми права, у разі, якщо позов було
залишено без розгляду і позивач може повторно звернутися до суду
з цим позовом, і він буде прийнятий судом до провадження, то
його подача перериває строк давності.
Із матеріалів справи вбачається (а.с.16 т.1) та підтверджується
оглядом відповідної судової справи, що позивач у 2001 р.
звертався до арбітражного суду Київської області з позовом до
Споживчого товариства “Л” про визнання спірного договору
фінансового лізингу від 10.12.1998р. недійсним. За цим позовом
було порушено провадження у справі № 109/4-01, і ухвалені
рішення арбітражного суду Київської області від 05.04.2001р. про
відмову у позові та постанова цього ж суду від 19.06.2001р. про
задоволення позову, які в подальшому були скасовані і справу
передано на новий розгляд до господарського суду м. Києва.
Ухвалою цього суду від 20.08.2002р., № 2/640 позов залишено без
розгляду.
За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком судів
двох інстанцій про відсутність факту пропуску позивачем строку
позовної давності для подання позову у даній справі, оскільки
він (строк), в силу ст. 79 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
, перервався і
почався спочатку, без зарахування строку, що минув.
Посилання скаржників на невірне застосування судом апеляційної
інстанції Закону України “Про споживчу кооперацію” ( 2265-12 ) (2265-12)
колегія суддів відхиляє, як безпідставне, оскільки ухвалюючи
постанову про залишення без змін рішення місцевого
господарського суду про визнання недійсним спірного договору
фінансового лізину, апеляційний суд названим законом не
керувався. Оскаржувані рішення і постанова мотивовані тим, що
другий відповідач не мав право розпоряджатися саме спірним
майном, оскільки він не був його власником. Скаржники ж у
касаційних скаргах стверджують про наявність у другого
відповідача права на укладання будь-яких угод, у тому числі
фінансового лізингу, посилаючись при цьому на Закон України “Про
споживчу кооперацію” ( 2265-12 ) (2265-12)
та положення Статуту
Броварської райспоживспілки. Утім наявність у другого
відповідача такого права не оспорюється і не є предметом
дослідження у даній справі, оскільки не впливає на вирішення
даного спору по суті заявлених вимог.
Посилання скаржників на порушення судом апеляційної інстанції
ст. 2 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, зокрема, вони вважають не
правильним висновок суду про те, що позивач мав право звертатися
до суду за захистом свого права, колегія суддів відхиляє з
огляду на таке.
Відповідно до ст. 1 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, підприємства,
установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі
іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність
без створення юридичної особи і в установленому порядку набули
статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право
звертатися до господарського суду згідно з встановленою
підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених
або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
Згідно ст. 2 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, господарський суд порушує
провадження у справі за позовами, зокрема, підприємств та
організацій, які звертаються до господарського суду за захистом
своїх прав та охоронюваних законом інтересів.
Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст. 2 Закону
України “Про судоустрій України” ( 3018-14 ) (3018-14)
є, зокрема, захист
гарантованих Конституцією України та законами, прав і законних
інтересів юридичних осіб.
За змістом положень вказаних норм, правом на пред’явлення позову
до господарського суду наділені, зокрема, юридичні особи, а суд
шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб,
права і охоронювані законом інтереси яких порушені або
оспорюються.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач звернувся до
господарського суду за захистом свого порушеного абсолютного
права, заснованого на власних діях, а саме, самостійного
володіння, користування і розпорядження належним йому майном і,
отже самостійного здійснення належного йому права власності, яке
порушив другий відповідач, надавши в лізинг майно, власником
якого є позивач.
З урахуванням викладеного колегія суддів вважає, що рішення
господарського суду Чернігівської області від 18.09.2003р. та
постанова Київського апеляційного господарського суду від
10.02.2004р. ухвалені на підставі всебічного, повного і
об’єктивного дослідження поданих сторонами доказів, висновки
суду відповідають цим обставинам і їм дана належна юридична
оцінка з правильним застосуванням норм матеріального і
процесуального права.
Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9 – 111-11, Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, колегія суддів
ПОСТАНОВИЛА:
Касаційні скарги Броварської районної спілки споживчих товариств
правління райспоживспілки та Центральної спілки споживчих
товариств “У” залишити без задоволення, а постанову Київського
апеляційного господарського суду від 10.02.2004р. у справі
№ 1/168 - без змін.