15/436н(18/97н) Про визнання недійсним рішення - Текст документа

Рішенням господарського суду Луганської області від 13.01.2004 позовні вимоги задоволено. Визнано недійсним рішення виконкому Луганської міськради від 27.07.2000 № 228/4 “Про внесення змін у додаток до рішення виконкому Луганської міської ради народних депутатів від 17.07.1996 № 404 та рішення виконкому Луганської міської ради від 23.10.1996 № 560/1”. Рішення мотивоване тим, що відповідач перевищив свою компетенцію (суддя Р. Якушенко).

Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 25.02.2004 рішення місцевого суду від 13.01.2004 залишено без змін з тих же підстав. Зазначено також, що при прийнятті оспорюваного рішення відповідачем порушені вимоги ст. 19 Земельного кодексу України (2768-14) , Державного стандарту України 3587-97 “Безпека шляхового руху. Автомобільні дороги та залізничні переїзди”, Єдиних правил ремонту та утриманню автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів, правил користування ними та охорони, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 30.03.1994 № 198 (колегія суддів у складі м. Калантай, Г. Старовойтова, Р. Українська).

В поданих касаційних скаргах Виконавчий комітет Луганської міськради та приватний підприємець В. Шуфлевічус просять скасувати прийняті у справі рішення та в позові відмовити.

Виконком вважає, що в порушення діючого законодавства, а саме п. 2 ст. 121, ст. 13, ст. 142, п. 1 р. ХУ Конституції України (254к/96-ВР) , ч. 1 ст. 10, 33, 36 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” (280/97-ВР) , ст. 80, ч. 2 ст. 83 Земельного кодексу України (2768-14) був зроблений висновок про те, що прокурор мав право звертатися до суду з позовом в інтересах держави в особі Луганської міської ради. Судами неправильно застосовані ст. 31 та 32 Закону України “Про власність” (697-12) . Висновок, що відповідач перевищив свою компетенцію не відповідає вимогам п. 34 ч. 1 ст. 265, ч. 3 ст. 10 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” (280/97-ВР) та ч. 3 ст. 3 Земельного кодексу України (2768-14) від 18.12.1990, який діяв на час прийняття рішення виконкомом. Відповідачем не порушувалися вимоги ст. 19 Земельного кодексу України (2768-14) від 18.12.1990, оскільки діючим законодавством не визначені склад, зміст і правила оформлення проектів відведення земельних ділянок.

У 2000 році виконком не вирішував питання про надання підприємцю земельної ділянки. Це питання було вирішено в липні 1996 року. Єдині правила регулюють питання розміщення споруд побутово-торговельного призначення, а ні питання надання земельних ділянок. Посилання суду на ці Правила безпідставні як і на Держстандарт, який був прийнятий в 1997 році, тобто після виділення підприємцю земельної ділянки.

Приватний підприємець В. Шуфлевічус вважає, що судом порушені вимоги ст. ст. 1, 10 та не застосовано главу 2 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” (280/97-ВР) щодо делегованих повноважень органів виконавчої влади. Суди не оцінили правильність визначення прокурором органу, на який державою покладено обов’язок щодо здійснення конкретних функцій у правовідносинах, пов’язаних із захистом інтересів держави.

Під органом, зазначеним у ч. 2 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) потрібно розуміти орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади. Прокурор безпідставно пред’явив позов в інтересах держави в особі міської ради.

Вказавши у рішенні та постанові, що міські ради є суб’єктами права державної власності, суди порушили ст. 13, 41, 142 Конституції України (254к/96-ВР) та на підставі ст. 1 розділу ХУ Перехідних положень Конституції неправильно застосували ст. 31 та 32 Закону України “Про власність” (697-12) .

А вказавши в постанові, що на час прийняття оспорюваного рішення міськвиконком рішення Луганської міської ради народних депутатів від 02.07.1991 № 6/9 не відповідало Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” (280/97-ВР) , допустили порушення ст. 144 Конституції України (254к/96-ВР) , ст. 59 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” (280/97-ВР) , якими визначено, що акти органів місцевого самоврядування визнаються незаконними у судовому порядку з мотивів невідповідності Конституції або законам України, що на час розгляду даної справи не мало місце.

Судом неправильно застосовано ст. 19 Земельного кодексу України (561-12) в редакції 1992 року, оскільки оспорюваним рішенням від 27.07.2000 № 228/4 не вирішувалося питання про надання земельної ділянки. Вона вже знаходилась в користуванні з 1996 року.

Судом порушені вимоги ч. 2 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) щодо права виходити за межі позовних вимог. Крім цього заява прокурора з клопотанням вийти за межі позовних вимог, стосувалась іншого предмету позову і інших підстав.

Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм попередніми судовими інстанціями належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин, дотримання норм процесуального права, згідно з вимогами ст. 111-5 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , колегія суддів дійшла висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Господарський суд має право визнати акт державного чи іншого органу недійсним з підстав невідповідності його вимогам чинного законодавства або визначений законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов’язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв’язку з його прийняттям прав та охоронюваних законом інтересів підприємства-позивача у справі.

Суди попередніх інстанцій встановили наступне.

Прокурором подане клопотання в порядку ст. 29 та п. 2 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) вийти за межі позовних вимог та визнати рішення відповідача № 228/4 від 27.07.1000 недійсним у повному обсязі, як прийняте не уповноваженим законом органом. Міська рада подала заяву про відмову від позову. Прокурор від позову не відмовився. Він відмовився від доводу, що оскаржуваним рішенням збільшена площа земельної ділянки, що надане 3-й особі, щодо захисту інтересів держави органами прокуратури.

17.07.96 р. виконавчим комітетом Луганської міської ради (відповідачем) було прийнято рішення № 404 “Про надання земельних ділянок в тимчасово користування на умовах оренди для розміщення некапітальних споруд”.

Вказаним рішенням приватному підприємцю Шуфлевічусу В.Ф.- (третій особі) в тимчасове користування строком на 5 років була надана земельна ділянка площею 18м” за адресою вул. 26 Бакинських Комісарів, для розміщення торгівельного кіоску.

Рішенням виконавчого комітету Луганської міської ради від 23.07.1996р.: “Про надання у тимчасове користування на умовах оренди земельних ділянок для розміщення некапітальних споруд Приватному підприємцю Шуфлевічусу В.Ф.”, приватному підприємцю Шуфлевічусу В.Ф. була додатково надана земельна ділянка площею 0,0024 за адресою: вул. 26 Бакинських комісарів під розміщення торгівельного павільйону, згідно проекту відведення та викопіювання з плану.

27.07.2000 р. відповідачем прийнято рішення № 228/4 “Про внесення змін у додаток до рішення виконавчого комітету Луганської міської ради народних депутатів від 17.07.96 р. № 404 та рішення виконавчого комітету Луганської міської ради від 23.10.96р. № 560/1”.

Пунктом 1 цього рішення (№ 228/4) внесено зміни у додаток до рішення від 17.07.96р. № 404, третій особі відповідачем продовжено строк користування земельною ділянкою на 10 років, яка їй була надана рішенням відповідача від 17.07.96 р. № 404 для розміщення некапітальної споруди - торгівельного кіоску, та змінені інші умови користування земельною ділянкою (зменшена плата за користування земельної ділянки, змінена назва некапітальної споруди для розміщення якої надана земельна ділянка, тощо).

Пунктом 2 внесено зміни до рішення від 23.10.96р. № 560/1, п.п. 3-5 3-ій особі Управлінню земельними ресурсами Луганської міської ради зазначено оформити відповідні зміни у договір на право тимчасового користування землею (у тому числі на умовах оренди) від 01.08.1996р. № 1595р.

Суди дійшли висновку, що прокурор у даному випадку має право звернутися з позовом в інтересах держави в особі Луганської міської ради.

Відповідач перевищив свої повноваження, оскільки відповідно ст. 26 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” (280/97-ВР) від 21.05.1997 виключно на пленарних засіданнях міської ради вирішуються питання регулювання земельних відносин. У сфері регулювання земельних відносин відповідач мав право (ст. 33) лише підготовити і внести пропозиції на розгляд пленуму щодо встановлення ставки земельного податку, розмірів плати за користування природними ресурсами, вилучення (викупу), а також подання під забудову та для інших потреб земель, що перебувають у власності територіальної громади.

Повноваження віднесені до виключної компетенції міської ради не можуть бути делеговані радою іншому органу.

Оспорюване рішення прийняте відповідачем з порушенням вимоги ст. 19 Земельного кодексу України (2768-14) (в редакції, що діяла на той час), оскільки надання земельних ділянок у користування здійснюється міськими радами за проектами відводу цих ділянок. Проекту відводу ділянки в суд не надано. Незважаючи на те, що земельна ділянка була надана в оренду без додержання вимог Державного стандарту України 3587-97 “Безпека шляхового руху. Автомобільні дороги та залізничні переїзди” та п. 27, 35 Єдиних правил ремонту, утримання автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів, правил користування ними та охорони, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 30.03.1994 № 198, відповідно до яких споруди торговельно-побутового призначення повинні розміщуватися не ближче 10 метрів від проїзної частини доріг (станом на 17.07.1996 – не ближче 5 метрів та не ближче 20 метрів від перехрестя вулиць), оспорюваним рішенням виконком подовжив 3-й особі строк користування земельною ділянкою ще на 10 років – до 01.08. 2011 року.

З огляду на встановлені попередніми судовими інстанціями обставини та досліджені докази, касаційна інстанція вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що прокурор мав право звернутися з позовом в інтересах держави в особі Луганської міської ради з тих підстав, що відповідно ст. 14 Конституції України (254к/96-ВР) земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Законом України“Про власність” (697-12) встановлено, що міські ради виступають суб’єктами права державної власності на землю в межах їх територій, за виключенням земель, що знаходяться в загальнодержавній власності (ст. 31, 32 Закону).

Суди дійшли обгрунтованого висновку, що приймаючи оспорюване рішення, яким збільшено строк користування земельною ділянкою та змінені інші умови, відповідач діяв з перевищенням наданих йому повноважень.

Касаційна інстанція зазначає, що для визнання акта недійсним достатньо того, що він прийнятий органом до компетенції якого діючим законодавством не надано прав вирішувати питання в спірних правовідносинах, тобто з перевищенням повноважень.

На підставі викладеного, доводи касаційних скарг касаційною інстанцією до уваги не приймаються, підстави для скасування прийнятих у справі рішення та постанови відсутні.

Керуючись ст.ст. 111-3, 111-7, 111-9, 111-11 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В И В:

Касаційні скарги Виконкому Луганської міської ради та Приватного підприємця Шуфлевичуса В.Ф. залишити без задоволення, постанову Донецького апеляційного господарського суду від 25.02.04 у справі № 15/436н(18/97н) господарського суду Луганської області - без змін.