Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві касаційну

скаргу ПВФ “Е” на постанову Запорізького апеляційного

господарського суду від 28.11.2003р. у справі за позовом ЗАТ “Е”

до ПВФ “Е”

про визнання договору недійсним

Заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши матеріали

справи та обговоривши доводи касаційної скарги, суд

У С Т А Н О В И В:

У січні 2003 р. ЗАТ “Е” пред'явило в господарський суд позов до ПВФ “Е” про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 20.09.2002 р., посилаючись на недотримання вимог законодавства при його укладенні.

Рішенням господарського суду Запорізької області від 13.05.2003 р. в позові відмовлено.

Позивач оскаржив зазначене рішення в апеляційному порядку.

Постановою Запорізького апеляційного господарського суду від 28.11.2003 р. апеляційну скаргу задоволено, рішення суду скасовано, позов задоволено у повному обсязі.

В касаційній скарзі відповідач просить постанову апеляційного суду скасувати, рішення залишити без змін, посилаючись на порушення судом другої інстанції норм матеріального та процесуального права.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 25.02.2004 р. касаційне провадження зупинялось.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 14.04.2003 р. касаційне провадження було поновлено, з призначенням справи на 19.05.2004р.

У справі, за клопотанням ПВФ “Е”, об’являлась перерва з 19.05.2004 р. на 03.06.2004 р., з 03.06.2004р. на 16.06.2004р. Касаційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Як випливає з положень ст. 48 ЦК УРСР (1540-06) недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону.

По недійсній угоді кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, спір виник щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу цілісного майнового комплексу від 20.09.2002р., укладеного між ЗАТ “Е” (продавець) та ПВФ “Е” (покупець).

З урахуванням доповнення та уточнення до позовної заяви (а.с. 131-132 Т.1, 18-19 Т.2), підставою для визнання його недійсним є порушення ст. 30 Закону України “Про господарські товариства” (1576-12) , ст. 17 Закону України “Про заставу” (2654-12) , знаходженням майна в податковій заставі та введенням заборони відчужувати основні та оборотні засоби ухвалою Жовтневого місцевого суду м. Запоріжжя від 22.11.2001 р., договір укладено представником юридичної особи без належних повноважень.

Відповідно до ч. 2 ст. 17 Закону України “Про заставу” (2654-12) заставодавець зберігає право розпорядження заставленим майном, якщо інше не передбачено законом чи договором.

Згідно п. 4.1.3. договору застави майна заставодавець (ЗАТ “Е”) не має права відчужувати заставлене майно без отримання попередньої письмової згоди на це заставодержателя.

З огляду п.п. а п. 8.6.1. Закону України “Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державним цільовими фондами”, платник податків, активи якого перебувають у податковій заставі, здійснює вільне розпорядження ними, за винятком операцій, що підлягають письмовому узгодженню з податковим органом, зокрема операцій з продажу нерухомості.

Все майно ЗАТ “Е” знаходилось в податковій заставі з 02.10.2001 р. по 22.01.2008 р., про що свідчить витяг з Державного реєстру застав рухомого майна, а отже не могло бути відчужене без узгодження з податковим органом (а.с. 39-40).

Згоди ж на відчуження спірного майна податковий орган не давав. Всім цим і іншим доказам по справі в їх сукупності суд другої інстанції, у порядку виконання припису ст. 43 ГПК України (1798-12) , дав належне юридичне обґрунтування і прийшов до правильного висновку про задоволення заявленого позову, скасувавши помилково прийняте рішення господарського суду.

Твердження скаржника про те, що позивач є неналежним є невірним, оскільки встановлено, що власником майна на момент відчуження було ЗАТ ”Е”, яке зверталося до суду за захистом власних прав та інтересів.

Стосовно посилань скаржника на не зазначення апеляційним судом норми права, якій суперечить спірний договір, то це не є порушенням вимог ст. 83 ГПК України (1798-12) , оскільки суд розглянув усі випадки окремих порушень при укладенні спірного договору, а визначення ж конкретної норми, якій суперечить спірний договір є формальним.

Постанова апеляційного суду відповідає матеріалам справи і вимогам закону.

Доводи касаційної скарги не спростовують правильність вирішення судом спору сторін.

Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9 – 111-12 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ПВФ “Е” залишити без задоволення, а постанову Запорізького апеляційного господарського суду від 28.11.2003 без змін, поновивши її виконання.