ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
15.06.2004 Справа N 18/151н
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
розглянувши у відкритому Сєвєродонецької міської ради
судовому засіданні касаційну
скаргу
на постанову від 05.11.2003
Донецького апеляційного
господарського суду
у справі № 18/151н
за позовом ПП “У”
до Сєєродонецької міської ради та
Сєвєродонецького міськвиконкому
про визнання недійсними актів
відповідачів
та зустрічного позову Сєвєродонецької міської ради
про заборону ПП “У” використовувати займану земельну ділянку для
торговельної діяльності
В С Т А Н О В И В:
Рішенням від 11.07.2003 господарського суду Луганської області
первісний позов задоволено - на підставі ст. 19 Конституції
України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
та ст.ст. 25, 26 Закону України “Про
місцеве самоврядування в Україні” ( 280/97-ВР ) (280/97-ВР)
визнано
недійсними п. 2 рішення Сєвєродонецької міської ради від
31.03.2003 № 606 “Про внесення змін і доповнень до рішення від
07.11.2002 № 359 “Про благоустрій території, яка прилягає до
будинку побуту і територій ринків ПП “У” та упорядкування
торгівлі на них” та рішення Севєродонецького міськвиконкому від
18.03.2003 № 437 “Про зупинення торгівлі на території ринку ПП
“У”, прилеглої до Будинку побуту” як прийняті відповідачами з
перевищенням компетенції, встановленої законодавством.
Провадження у справі в частині зустрічного позову припинено на
підставі п. 1 ч. 1 ст. 80 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
у зв’язку з
непідвідомчістю господарським судам спорів про заборону
використовувати земельну ділянку. Постановою від 05.11.2003
Донецького апеляційного господарського суду рішення залишено без
змін з тих же підстав.
Сєвєродонецька міська рада у поданій касаційній скарзі просить
рішення та постанову скасувати, справу передати на новий розгляд
до суду першої інстанції, оскільки вважає, що згідно з п. “ж”
ст. 12 Земельного кодексу України ( 2768-14 ) (2768-14)
сільські, селищні,
міські ради мають право застосовувати такий захід як обмеження
чи тимчасову заборону (зупинення) використання земель юридичними
особами в разі порушення ними вимог земельного законодавства, а
також вказує на порушення позивачем як землекористувачем ст. 18
Закону України “Про основи містобудування” ( 2780-12 ) (2780-12)
та ст.ст.
23, 24, 28, 29 Закону України “Про планування і забудову
територій” ( 1699-14 ) (1699-14)
.
Колегія суддів, перевіривши фактичні обставини справи на предмет
правильності їх юридичної оцінки судами першої та апеляційної
інстанцій і заслухавши пояснення присутніх у засіданні
представників сторін, дійшла висновку, що касаційна скарга
підлягає відхиленню, а оскаржувані рішення та постанова –
залишенню без змін з наступних підстав.
На спірні правовідносини, пов’язані з неправомірним зупиненням
господарської (торговельної) діяльності позивача шляхом
прийняття відповідачами оспорюваних рішень з перевищенням
наданих їм повноважень, поширюється дія ч. 2 ст. 33 Закону
України “Про підприємства в Україні” ( 887-12 ) (887-12)
(чинного до
01.01.2004) та ст.ст. 26, 27-40 Закону України “Про місцеве
самоврядування в Україні” ( 280/97-ВР ) (280/97-ВР)
, які визначають
повноваження міських рад та їх виконавчих органів, чим
спростовуються помилкові посилання скаржника в обгрунтування
своїх заперечень на ч. 3 ст. 18 Закону України “Про основи
містобудування” ( 2780-12 ) (2780-12)
та ст.ст. 23, 24, 28, 29 Закону
України “Про планування і забудову території” ( 1699-14 ) (1699-14)
, які
врегульовують відносини у сфері містобудування, а тому не
стосуються предмета даного спору. При цьому колегія враховує, що
відповідальність підприємств за правопорушення у сфері
містобудування встановлено спеціальним законом – Законом України
№ 208/94-ВР від 14.10.94 “Про відповідальність підприємств, їх
об’єднань, установ та організацій за правопорушення у сфері
містобудування” ( 208/94-ВР ) (208/94-ВР)
, яким не передбачено такий вид
відповідальності як зупинення господарської діяльності
підприємства на зайнятій ним земельній ділянці, яка надана
землекористувачу у встановленому порядку.
Водночас не приймаються до уваги твердження скаржника про те, що
згідно з п. “ж” ст. 12 Земельного кодексу України ( 2768-14 ) (2768-14)
міські ради вправі застосовувати такий захід як обмеження,
тимчасову заборону (зупинення) використання земель юридичними
особами у разі порушення ними вимог земельного законодавства,
оскільки відповідачами не доведено та судом не встановлено
вчинення позивачем саме таких порушень. Натомість в касаційній
скарзі вказується лише на вчинення ПП “У” як забудовником певних
порушень законодавства про основи містобудування, зокрема,
пов’язаних з експлуатацією не прийнятих у встановленому
законодавством порядку об’єктів, закінчених будівництвом, що не
слід ототожнювати з порушеннями земельного законодавства.
З цих же підстав не заслуговують на увагу посилання першого
відповідача на порушення підприємством ст. 39 Земельного кодексу
України ( 2768-14 ) (2768-14)
, що також стосується обставин виконання чи
невиконання останнім законодавства у сфері містобудування, які в
свою чергу виходять за рамки предмета даного спору.
Разом з тим колегія відхиляє помилкові посилання скаржника в
обгрунтування зустрічних позовних вимог про заборону
використання займаної позивачем земельної ділянки для
торговельної діяльності на ч. 2 ст. 158 Земельного кодексу
України ( 2768-14 ) (2768-14)
, оскільки згаданою статтею встановлено, що
виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння,
користування і розпорядження земельними ділянками, які
перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а в даному
випадку спірну земельну ділянку по пр.Гвардійському,46 в м.
Сєвєродонецьку площею 0,1555 га надано позивачу у постійне
користування, що підтверджується Державним актом № 271 на право
постійного користування землею, виданим ПП “У” 24.03.98 (а.с.129-
131) та рішенням Севєродонецької міськради від 16.03.99 № 452
(а.с.125).
У зв’язку з цим касаційна інстанція вважає правомірним
припинення судом першої інстанції провадження у справі в частині
зустрічного позову на підставі п. 1 ч. 1 ст. 80 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
з огляду на непідвідомчість господарському суду
спору про заборону землекористувачу користуватися наданою йому
земельною ділянкою.
Тим більше, що в разі незгоди органу місцевого самоврядування з
використанням позивачем наданої йому земельної ділянки та
наявності відповідних підстав міська рада вправі порушити
питання про примусове припинення права на земельну ділянку у
порядку, визначеному ст.ст. 143, 144 Земельного кодексу України
( 2768-14 ) (2768-14)
. Чинне законодавство не передбачає можливість
заборони землекористувачу здійснювати користування земельною
ділянкою, одержаною ним на законних підставах, за винятком
випадків тимчасового застосування такої заборони шляхом вжиття
певних заходів до забезпечення позову (заборона вчиняти певні
дії), закріплених ст. 67 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
.
Як встановлено судом першої інстанції, оспорювані рішення
відповідачів спрямовані на зупинення господарської діяльності ПП
“У” на земельній ділянці, прилеглій до Будинку побуту по
пр.Гвардійському,46 в м. Сєвєродонецьку.
Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
органи
місцевого самоврядування зобов’язані діяти лише на підставі, в
межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та
Законами України.
Перелік повноважень міських рад та їх виконавчих органів
визначено ст.ст. 26, 27-40 Закону України “Про місцеве
самоврядування в Україні” ( 280/97-ВР ) (280/97-ВР)
, якими відповідачі не
наділені повноваженнями зупиняти чи припиняти діяльність
господарюючих суб’єктів, що враховано судами при прийнятті
оскаржуваних рішення та постанови.
За таких обставин колегія погоджується з висновками судів
попередніх інстанцій про наявність підстав для визнання
недійсними оспорюваних рішень відповідачів як таких, що прийняті
з перевищенням повноважень останніх.
Таким чином, оформлене оспорюваними рішеннями безпідставне
зупинення господарської діяльності ПП “У” на території ринку
породжує порушення прав позивача як власника споруд ринку та
користувача земельної ділянки, наданої на легітимних засадах, що
суперечить вимогам ст. 4 Закону України “Про власність” ( 697-12
) та п. “а” ч. 1 ст. 95 Земельного кодексу України ( 2768-14 ) (2768-14)
.
Зважаючи на наведене, колегія дійшла висновку про правомірність
застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм чинного
законодавства до спірних правовідносин та відсутність будь-яких
підстав вважати, що судом помилково застосоване матеріальне чи
процесуальне право в розрізі даного спору.
Враховуючи викладене та керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, п. 1
ст. 111-9, ст. 111-11 Господарського процесуального кодексу
України ( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий господарський суд України,
П О С Т А Н О В И В:
Постанову Донецького апеляційного господарського суду від
05.11.2003 у справі № 18/151н залишити без змін, а касаційну
скаргу Сєвєродонецької міськради – без задоволення.